Мільйон на трьох - Сергій Радкевич

– О-хо-хо! Тут ти вже навіть і мене розсмішив. – Гарник блиснув своїми білосніжними зубами. – Один день щастило, а на інший перестало щастити. Маячня повна. Просто голову треба носити на плечах не епізодами, а щодня, без вихідних.

– Тихіше. Чого ж ви так розійшлися? – Лесик звернувся насамперед до Гарника, який після служби в армії, мабуть, трішки оглух біля літаків і тепер завжди говорив підвищеним тоном.

А зараз в пориві емоцій Степан говорив іще голосніше. Лесику здавалося, що товариша, мабуть, чути аж на Співочому полі.

– Тихіше. – іще раз попросив господар помешкання і пояснив. – Вчора був останній день коли я мав віддати борг. Якщо Сєдаков зараз зі своїми вишибалами сюди навідається, тоді мені не поздоровиться.

– Не панікуй. – Гарник прислухався до прохання товариша і стишив голос. – Бачу, що ми тобі підвернулися під руку якраз вчасно. Є одне діло.

Почуте у Лесика викликало зацікавленість. Він повернув своє прищаве обличчя до товариша. Але тут розмову продовжив інший приятель.

– У Степана є гарний план як поправити наше фінансове становище. – напівпошепки повідомив Каратаєв, задираючи догори свого короткого носа.

Заклопотаний господар помешкання навіть не зауважив, що обидва його товариші раптом почали говорити так тихенько. Головне, що він вловив – це про можливість поправити своє фінансове становище.

– План – це добре. Давай викладуй. – звернувся він до Гарника.

– Не тут. – коротко відмовив Степан. Зустрівши здивований погляд Лесика, він пояснив. – Стіни мають вуха. Давай краще вийдемо на вулицю і десь у спокійному місці усе обсудимо.

– Ти що у сосну вдарився? У мене в хаті нема жучків. – емоційно запевнив Лесик.

– Тихо-тихо. Не шуми. – почав заспокоювати Каратаєв. – Жучків справді й нема, ти державних таємниць не знаєш. Навіщо тобі їх ставити? Але ж є сусіди. А у панельному будинку нас знаєш куди чути. Не віриш, послухай. – Вадим підняв догори вказівний палець і задер очі на стелю.

У кімнаті запанувала тиша. Але десь з верхніх поверхів лунав кулінарний рецепт – якась жінка по телефону диктувала своїй знайомій як приготувати пляцок «Слонове око».

– Ну ось. – після паузи Каратаєв продовжив. – І нас можливо чути так само. А справа серйозна.

– Навіть дуже серйозна. – додав Гарник. – Так що вдягайся. Вийдемо на вулицю, усе обговоримо, заодно й трохи провітришся.

Хлопці звісно ж мали рацію. Цілодобово сидіти в квартирі негоже. Але виходити на вулицю Лесику не хотілося.

– А що коли Сєдаков мене побачить?

– Не бійся. Я його заспокою. – Степан дістав з під джинсової курточки пістолет і, тримаючи його на своїй широко розкритій долоні, продемонстрував зброю товаришеві.

– Ого! – від подиву Лесик закотив очі кудись в сторону. – Бачу у вас серйозні плани. Надіюсь не…

Тут Вадим смикнув Петра за руку і приклав палець до своїх уст, показуючи щоб той стулив собі пельку.

Петро Лесик заглянув у шафу і почав звідти вигрібати одяг. Хвилин за десять вони вже міряли кроками Співоче поле.

Ліниве сонечко, час від часу виглядаючи з поміж сивих хмар, свої теплі промені посилало на землю, але якось без особливого ентузіазму. І як для середини липня, то це добре. Надворі було досить тепло, але зовсім не спекотно. Цікаво, що навіть у таку оптимальну для прогулянок пору, у парку було не надто людно.

Хлопці без особливих труднощів знайшли собі лавочку, сидячи на якій, можна було б спокійно обсудити усі навіть найпотаємніші питання.

– У Гарника є хороший план. – нагадав Каратаєв і таким чином дав зрозуміти, що серйозна розмова почалася.

– Ага. Я вже бачив. – Лесик гірко всміхнувся, вказуючи на те місце де у Стьопи був захований пістолет. Видно, він відчував чим діло пахне і був не в захопленні від таких намірів.

– Це ти бачив лише заспокійливе для Сєдакова. А план у мене дещо інший. – зображаючи свою фірмову білосніжну посмішку, задоволено повідомив Гарник.

Мабуть, служба в армії все ж таки має свої позитивні моменти. До призову у військо у Степана були жовті зуби. За два роки він їх гарно відшліфував і тепер щоразу із задоволенням демонстрував, засвідчуючи про свій хороший настрій.

– Я так розумію, що Каратаєв уже в темі, і тобі залишилося вламати лише мене? – запідозрив Лесик.

– А ти молодець. Мислиш правильно. – Степан похвалив товариша, але замість того, щоб перейти до суті розмови, поцікавився. – Як ти дивишся на те, щоб заробити… – Гарник примружив праве око, прикидаючи скільки ж можна буде заробити, а потім додав. – десь так тридцять тисяч доларів. Можливо навіть трохи більше.

– Ти знову хочеш вкрасти машину? – в очах у Лесика поселилася іронічна посмішка.

До армії Гарник промишляв крадіжками автомобілів і власне пішов до війська лише тому, щоб не потрапити до тюрми. Але це вже стара історія.

На іронію Лесика зачинатель темної справи відповів цілком серйозно:

– Мислиш правильно. Але не довго. – зазначив Степан. – Подумай сам. Тридцять тисяч доларів для тебе. А нас троє. То скільки має коштувати ця машина? І чи реально десь пропхати таке дороге крадене авто?

– Так я ж не знаю, що в тебе на умі. Невже хочеш замахнутися на якийсь банк?

– А це вже ближче до суті. Тобі цікава ця тема? – запитав Гарник, оглядаючись довкола чи бува до них не підкрадаються якісь зайві вуха.

– Не дуже. – чесно зізнався Лесик. – Наразі мені треба лише п’ять тисяч доларів.

– П’ять? – тут нарешті заворушився Каратаєв. – Але ж ти казав, що програв лише дві.

– Це минулого тижня я програв дві. А ще раніше, десь у травні, я влетів на три штуки. Розрахувався тими грішми, які мамка з Італії передала. Через місяць вона приїжджає і запитає про тих три тисячі – мамка хоче на нову хату наскладати.

– О, друже! Так в тебе проблеми. – підсумував Каратаєв.

– То тобі цікава наша пропозиція? – вирішив уточнити Гарник.

Лесик вагався, опустив голову. Біля правої ноги лежала порожня пачка з-під цигарок. Хлопець пробив ногою по пачці, закинувши її подалі від лавочки, підвів голову і, дивлячись в очі Гарнику, заявив:

– Якщо діло зальотне, тоді я пас.

– Ніяких зальотів. – Каратаєв говорив з такою впевненістю, що йому важко було не повірити. – У Стьопи ідеальний план!..

Лесик почав вагатися, знову опустив голову, шукаючи на землі ще якийсь предмет, до якого можна було б розім’яти ноги.

– А у Сєдакова сильний удар. – нагадав Гарник.

– Ну гаразд, викладуй. – зламався Петро, згадавши, що у кредитора і справді важка рука. – Але май на увазі, я не надто вірю в ідеальні плани щодо грабунку банків.

– Це мова йде не про банк. – запевнив Каратаєв.

– Коли я служив в армії, – почав пояснювати Гарник. – у мене визріла хороша ідея, як без зайвого шуму і пилу можна почистити інкасаторів, котрі привозять до нас у військову частину зарплату для офіцерів.

Лесика наче оса вкусила. Від почутого він аж підстрибнув.

– Ти геть чисто здурів. – спалахнув Петро. – Напевно коли був салагою, тобі дембеля мізки вишибли. Напасти на інкасаторів? І з тим пістолетиком, який ти показував?… Та це ж…

– Ти спочатку вислухай. – спокійно порадив Гарник і коли товариш заспокоївся, почав пояснювати. – Річ у тому, що наші інкасатори… Втім, це занадто гучно сказано. Річ у тому, що у нашій військовій частині роль інкасаторів виконували солдати строкової служби.

– Ну і що? – Лесик знизав плечима. – Тільки не кажи, що крім тебе у вашій частині більше ніхто з солдатів не вміє стріляти.

– Та, ні. – всміхнувся Гарник. – Солдати стріляти вміють, але весь прикол в тому, що для поїздки у банк їм видають незаряджені автомати.

Петро закліпав очима, здивовано розглядаючи свого товариша.

– Так, так, зброя у них незаряджена. – запевнив Гарник. – Для того, хто не в темі, інкасатори виглядають дуже грізними – у бронежилетах та з «калашами» у руках. Однак, їх можна і лопатою налякати, адже патронів їм не видають.

– Це щось неймовірне. Не може такого бути. – хлопець сумнівався у достовірності слів товариша.

– У нашій країні, а тим паче в армії, все може бути. – всміхнувся Гарник. – Я б тобі ще з десяток таких неймовірних фактів міг би викласти, але наразі вони не стосуються нашої теми. Ти звісно можеш сумніватися, але дозволь розповісти те, про що я знаю не з розповідей, а з власного армійського досвіду.

– Ти послухай, – порадив Каратаєв. – Наш Степан, пурги не гонить.

Лесик весь у сумнівах поглядав то на одного товариша, то на другого. Не чекаючи, поки він спроможеться на якусь репліку, Гарник продовжив:

– Так, у військовій частині, де я служив, ми займалися охороною військових об’єктів – літаки, ангари, казарми… Окрім того раз на місяць доводилося їздити у місто в банк по зарплату. По гроші їздили у такому складі – один офіцер і троє солдатів строкової служби. Офіцер озброєний пістолетом, солдати – автоматами. Пістолет в офіцера заряджений, а от у солдафонів магазини порожні.