Мільйон на трьох - Сергій Радкевич

– Гм…, і справді не все так гладко. – до Каратаєва нарешті дійшло.

Гарник відчув, що трохи перестарався, і щоб публіка не вдалася до паніки, вирішив заспокоїти:

– В принципі нічого страшного тут не має. У нас буде можливість щоб виїхати з міста і потім благополучно повернутися до Тернополя. Але під час нападу на залізничному переїзді у нас буде значно більший запас часу. А значить відсоток ризику суттєво зменшиться.

– За рахунок чого у нас буде більше часу, адже як ти говорив, нам потрібно буде іще бігти в ліс до автомобіля. А це скільки метрів? – схоже у Лесика нарешті бодай трішки запрацювала голова. Він продовжував висловлювати свої сумніви – Та й зрештою у місті легше загубитися серед потоку автомобілів. А у лісі, я так розумію, ми будемо лише одні. Достатньо підняти в небо один гелікоптер, це ж авіачастина, і нам гаплик.

– По-перше, справних гелікоптерів у нашій частині не було. Лише реактивні літаки. Так що це нам не загрожує. А по-друге,… – Гарник на якусь мить запнувся. Випустивши з рота чергову порцію диму, він запустив цигаркою у напрямку смітника, що був біля лавки, однак в урну не поцілив. – Та зрештою, давай розберемося у всьому за порядком. Біля залізничного переїзду ми залишаємо трьох солдатів, офіцера і зв’язаного працівника залізниці. В офіцера забираємо пістолет і гроші. У бобику викручуємо свічки. Так що хлопці більше нікуди не поїдуть. Телефонний дріт на пункті чергування залізничника переріжемо. А тепер розглядаємо два варіанти. Перший ідеальний, тобто без жодних свідків. Зателефонувати і повідомити про інцидент солдати не мають можливості, їхати у частину – немає чим. Що залишається їм робити? – Гарник глянув на Лесика, очікуючи від нього відповіді на поставлене запитання.

– Бігти. – Каратаєв все ж таки встиг випередити Петра і відповісти першим.

– Правильно. Бігти, щоб повідомити про інцидент. – Гарник тепер повернувся обличчям до Вадима і наступне запитання адресував йому. – І куди б ти біг? У частину чи в місто?

– Я? – перепитав Каратаєв, уявляючи себе на місці солдата строкової служби, який тільки що став жертвою нападників.

– Назад у місто. – а цього разу першим на запитання відповів Лесик.

– Чому? – запитав Степан.

– Тому що ближче. – нарешті здогадався Каратаєв. – до міста десять кілометрів, а до частини – чотирнадцять, як мінімум.

– Молодці, що запам’ятали. – похвалив Гарник. – Але ваша відповідь неправильна.

– Чому це неправильна. – Вадим раптово насупився, наче індюк.

– Та тому що подумай сам. Навіщо солдату чи офіцеру бігти у місто? До кого? Офіцер місця події не залишить, а солдат поки знайде райвідділ міліції, то ми вже будемо в Тернополі.

– Ти хочеш сказати, що вони помчать у частину? – Каратаєв засумнівався у твердженнях Гарника.

– Я впевнений у цьому. Офіцер відправить одного, а то й двох солдатів у частину. Але зрештою це не так суттєво. Нехай відправить у місто до найближчого телефону. Ти за скільки часу пробіжиш десять кілометрів?

– Думаю, хвилин за двадцять не впораюсь. – Каратаєв хоч і вчився на фізкультурному факультеті, але у своїх можливостях засумнівався.

– Ну от і чудово. А тепер давай рахуємо. Ми покладемо усю військову рать на землю і дозволимо їм піднятися лише після того як скриємося у лісі. Прокручуємо усі дії інкасаторів.

– Вони піднімаються і кидаються на пункт до чергового на переїзді. Там повинен бути телефон. – Лесик схоже уже повністю включився у справу.

– Абсолютно вірно. – погодився Гарник. – Вони піднімають слухавку, але телефон не працює. Далі, як ми уже говорили, офіцер приймає рішення відправити кур’єра з поганими новинами. Нехай офіцер, для прикладу, як ви кажете, відправляє солдата назад у місто до найближчого телефону. Солдат повідомляє про НП в частину та міліцію. Поки що до чого, оця вся біганина, роз’яснення займуть хвилин двадцять. Згода?

– Думаю, десь так. – погодився Каратаєв.

– Ще хвилин п’ять потрібно для того, щоб міліція і представники з частини прибули на місце події. Отож у нас буде фори не менше як 25 хвилин. Для того, щоб виїхати з лісу на автотрасу і там загубитися у потоці транспорту нам потрібно 5 хвилин. За двадцять хвилин ми встигнемо подолати добрячий шмат шляху. Далі звертаємо на розбиті сільські дороги і ними спокійно перетинаємо кордон з Тернопільською областю. Тобто тут у нас буде трішки більше часу. Плюс ще одна перевага. Якщо ми братимемо інкасаторів на залізничному переїзді і триматимемо своє авто у лісі, тоді взагалі ніхто не знатиме яким транспортом ми користуємось. Очевидно будуть прочісувати ліс, хоча нас там уже давно не буде.

– Тоді я все ж таки за те, щоб брати інкасаторів на залізничному переїзді. – як і очікувалося, Каратаєв першим прийняв рішення.

– Стоп. – у Лесика все ще виникли підозри. – А якщо в момент нападу по дорозі випадково проїжджатиме якийсь автомобіль. Будуть небажані свідки. Що тоді?

– Нічого страшного. – заспокоїв Гарник. – Це якраз той неідеальний варіант розвитку подій, про який я ще не встиг розповісти. Інтенсивність руху на цій дорозі невелика. Автомобілі там з’являються не частіше, ніж раз у двадцять хвилин, а то й раз у півгодини. Ми ж повинні справитися за дві-три хвилини. Велика ймовірність того, що нам пощастить і ми обійдемось без свідків. А можливо, що все ж таки будуть очевидці. Але ніякої біди у цьому не має, ми ж будемо працювати у масках. Втім, на всяк випадок, ми повинні бути готовими й до такого розвитку подій. По суті, що можуть зробити очевидці? Можуть поїхати у місто і повідомити про інцидент, або ж поїхати у частину і зробити те ж саме. І тільки всього. Тобто у нас буде менше часу для втечі. Але в будь-якому випадку, час затрачений на поїздку – це більше, ніж час, затрачений на телефонний дзвінок з банку у міліцію. Тому все ж таки вважаю, цей варіант прийнятнішим.

– В принципі я теж більше схиляюся до того, що інкасаторів потрібно брати на залізничному переїзді. – тепер вже погодився і Лесик. – З нападом на переїзді усе справді гарно придумано. Але треба ще опрацювати ряд деталей. Зокрема, турбує мене питання крадіжки автомобіля, здобуття зброї та потрібно уточнити наш шлях додому. Не впевнений, що ми зможемо автомобілем спокійно дістатися до Тернополя навіть за умови, якщо обставини ідеально складатимуться нам на руку. Півмільйона, це не трактор в колгоспі вкрасти. Думаю, план «Перехват» буде по любому введений відразу в кількох областях.

– От і чудово. – зрадів Гарник. – Всі підняті тобою питання дуже слушні і над ними нам потрібно буде ще попрацювати. Але наразі дуже важливо те, що ти по-справжньому включився у справу і спільно, думаю, ми все відшліфуємо так що комар носа не підточить.

Гарник говорив щиро. Він справді був задоволений з того, що Лесик одобрив сценарій пограбування на залізничному переїзді. А те, що у нього були ще якісь зауваження, Степана уже мало турбувало. Вони мали суто конструктивний характер і це лише свідчило про налаштованість хлопців на досягнення поставленої мети.

– А у мене є пропозиція. – тут якраз озвався Каратаєв.

Гарник підвівся, щоб трохи розім’яти ноги і встав перед лавкою так щоб бачити обох товаришів:

– По автомобілю чи по автомату?

– Іще по нальоту. – Каратаєв хитро посміхнувся. – А що коли нам деякі елементи з запропонованого тобою плану нальоту біля банку використати на залізничному переїзді?

Гарник захитав головою:

– Нічого не розумію. Що ти маєш на увазі?

– Я маю на увазі «бітою по голові». – Вадим руками навіть в повітрі продемонстрував як це буде робитися. – Якщо б ми вирубали офіцера, тоді солдати навряд чи би зорієнтувалися що вони мають робити в такій екстремальній ситуації. А значить в такому випадку у нас буде в запасі ще більше часу на втечу.

– А якщо вирубати ще й усіх трьох солдатів, – всміхнувся Лесик. – тоді…

Пропозиції по вдосконаленню запропонованого Гарником плану пограбування посипалися як з рогу достатку.

Розділ 6

Степан через якийсь час вирішив все ж таки зупинити своїх товаришів.

– Думаю, на сьогодні достатньо. – підсумував ініціатор пограбування. – В загальному у нас є готовий план. А тепер мене цікавить інше, не менш важливе питання.

Вадим і Петро затамували подих. Їм було цікаво яке це таке ще не менш важливе за пограбування питання намалювалося у Гарника. Відчуваючи, що аудиторія вся в увазі, Степан продовжив:

– На порядку денному стоїть наступне – як будемо ділити гроші? У кого які пропозиції? – Гарник прекрасно знав, що чимало пограбувань зазнають краху тільки тому, що їх учасники не можуть між собою поділити здобич і починаються чвари, переділ та інші нехороші речі. Тому щоб зняти цю проблему, вирішив усе узгодити іще до початку пограбування.

– О, це й справді важливо. – Каратаєв стукнув себе у голову.

– А як ми можемо ділити, коли не знаємо точної суми, яку отримаємо? – здивувався Лесик. – Півмільйона – це я розумію так, лише наші припущення.