Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке) - Владимир Кашин

Уночi бiле здається слiпучим, чорне - iще чорнiшим. Тiльки двi фарби, двi ознаки - i мiж ними жодних пiвтонiв. Усе стає надзвичайно загостреним, виразним, чiтко окресленим. Думки Люцiї ставали перед нею картинами, а не абстракцiями, живими сценами з її життя.

Перше її кохання i перша трагедiя. Федiр "Американець" (вона не запам'ятала його справжнього прiзвища, можливо, й не знала)... Для всiх i для неї вiн був "Американцем", бо одягався у строкату ковбойку, носив на головi крислатий капелюх i величезнi штиблети з крагами. Зараз Люцiя не пригадує його обличчя, але добре пам'ятає, як вiн, керуючи у клубi самодiяльним драмгуртком, запросив її на сцену, пообiцяв чотирнадцятилiтньому дiвчиську велику акторську славу. Згодом, скориставшись її довiрливiстю, вiн заманив у свою хату i згвалтував її.

Вона мало не втопилася у Дiнцi вiд сорому, огиди i болю. Але Федiр запевнив її, що мистецтво вимагає жертв i так буває з кожною актрисою. Зрештою, вона простила йому.

Вiн розбестив її, i дiвчина швидко вiдчула силу своєї звабливої посмiшки, навчилася лукавiй грi очей, почала користатися з молодостi для втiхи. Дякуючи гарному голосу, згодом вступила до музичного училища у столицi, i "Американець" зник з її життя.

Закоханих школярiв вона зневажала, лише дорослi чоловiки цiкавили її. I навiть коли їй сказали, що однокурсник пробував отруїтися через неї, вона лише посмiхнулася.

Жоден з нових коханцiв не нагадував їй "Американця", не розпалював в її грудях такого пекучого вогню.

I ось тепер Курт - переможець, владар життя i смертi - викликав у неї такий самий шал, i вона, як колись, п'янiла вiд кохання.

Пiсля того першого вечора гауптштурмфюрер бiльше не привозив її до своєї квартири. Вiн сам щоразу несподiвано вдирався серед ночi або уже й пiд ранок до неї, скуйовджений, злий, колючий, з осклiлим, немов у мертвяка, поглядом, i завалювався спати або дозволяв Люцiї своїм теплом повертати його до життя. У такому випадку вiн мовчки скидав мундир, чоботи, тицяв свiй парабелум пiд подушку i нетерпляче чекав, поки вона роздягнеться. Вiд нього тхнуло кам'яним пилом, вогкiстю, цеглою i кров'ю, вiн м'яв i калiчив її лагiдне тiло, але зрештою виявлявся слабким мужчиною i лютував вiд цього. Певно, iншi пристрастi палили його, i, розумiючи це, спiвачка спочатку дивувалася, чому саме вона стала потрiбною йому. Потiм вирiшила, що чимось вiдрiзняється вiд iнших доступних гауптштурмфюреру жiнок, влаштовує його бiльше, нiж тi, до яких вiн, перегорiвши на своїй пекельнiй роботi, ставав байдужим. Згодом вiдчула, що саме своєю беззахисною покорою до його диких примх, своєю щирою спiвучастю у його забавках вона знiмала з Курта стресовий стан i озвiрiла протягом гестапiвської ночi душа гауптштурмфюрера знаходила собi з нею вiдраду i заспокоєння. Не з першої ночi зрозумiла вона його бажання i звички, потiм i собi знайшла гостру насолоду, обiймаючи Курта, - нiби цiлувалася з самою смертю. Вона здогадалася, що саме йому треба, щоб вiдчути себе мужчиною, i йшла йому у всьому навстрiч. Вiн вимагав у постелi, щоб Люцiя розповiдала подробицi того iнтимного, ще зазнавала вона ранiше з iншими чоловiками, i вона, догоджаючи, розповiдала, часом навiть вигадуючи, чого й не було. Певно, пiдступно у гауптштурмфюреровi у такi хвилини прокидалися iнстинкти кам'яного вiку, коли будь-яка жiнка племенi належала всiм i кожному. Вiн слухав Люцiю, розпалювався, а потiм скрипiв зубами i давав їй ляпаса або щосили щипав пальцями.

Якось, коли Курт її дуже боляче вдарив, вона крiзь сльози сказала:

- Тобi слiд було б одружитися на професiйнiй повiї - вона бiльше догодила б.

- Можливо, - погодився вiн.

Iнодi вiн примушував її слухати його розповiдi, як у таборi гвалтував єврейських дiвчат перед розстрiлом. Здавалося, вiн намагався викликати у Люцiї страх i вiдразу до себе, а тодi примусити її придушити в собi цi почуття i вiддано цiлувати його. Це було якесь дивовижне, нелюдське викривлення, гвалтування духу, i гауптштурмфюрер кохався в цьому, бо тiльки так йому було гарно... Проте Люцiю влаштовувало все. Адже для неї у цей тяжкий i жорстокий час вiйни складалося все так, як вона мрiяла. Курт обiцяв влаштувати її згодом у оперний хор. а попереду - хто зна, чого доброго, буде йому потрiбна i пiсля вiйни, i в Гамбурзi...

Люцiя пiдвелася на лiктi i глянула у вiкно. Автоматник стояв на своєму мiсцi. На душi у спiвачки було спокiйно - значить, не завiтає несподiвано до неї "той" iз лiсу чи з якихось глухих мiських пiдвалiв. Правда, пiсля того, як Курт пiде, солдат теж зникне, але тодi вже розвидниться i пропадуть нiчнi страхи.

Тiльки одна тiнь прослизала до неї повз охорону, крiзь будь-якi перепони. Нiщо не могло її зупинити. Це була тiнь Рахiльки. Привид ставав перед нею, сумний i докiрливий, - двi жарини очей пропiкали душу...

Так тяглося якусь мить, Рахiлька встигала промовити тiльки єдину фразу, щоразу одну й ту ж саму:

"Люсю, чому мене мають убити? Спитай його... ну спитай..."

З цими словами вона зникала, а у вухах Люцiї ще довго лунав той благальний безсилий голос, i стискалося серце. Цiєї митi вона раптом згадувала, що спить на постелi Рахiльки, що їсть з її тарiлок, що бринькає не її пiанiно.

Рахiлька i на цей раз миттю зникла. Люцiя ще раз глянула у вiкно. Солдат, здавалося, i не поворухнувся. Вона подумала: "Якi хорошi, муштрованi у Курта солдати! З такими вiн завоює весь свiт!" Жiнка прислухалася до коханця. Вiй уже спав глибоким сном, дихав рiвно i спокiйно.

У Люцiї промайнула дика думка: "Його зараз легко убити тим самим фiнським ножем, який подарував для кухнi".

Думка була дурна i зникла, хлюпнувши в душу Люцiї теплою хвилею: "Як вiн менi довiряє, навiть своє життя!"

Легенько, щоб не потривожити гауптштурмфюрера, жiнка пiдтягла край пухової ковдри, ящiркою вповзла пiд неї i притислася до гарячого тiла.

12

Домовились так: столяра рембуду Бородiя слiдчий допитає сам, а капiтан Андрiйко разом з лейтенантом Задорожним побувають у тих заводських Будинках культури i клубах, де працювала Людмила Гальчинська. Бородiя, правда, викликали на четверту годину дня, але капiтан не був певен, що впорається до цього часу. Пенсiйна справа Гальчинської свiдчила, що спiвачка помiняла чотири культосвiтнi заклади, поки вийшла на пенсiю. Людмила Йосипiвна весь час урiзноманiтнювала свою дiяльнiсть: то була концертмейстером, то спiвала солiсткою. Близько року пiсля вiйни вона навiть виступала у хорi столичної опери, але з причин невiдомих i капiтаном не з'ясованих перейшла на клубну ниву... Треба було об'їхати усi заклади, поговорити з людьми, поритися у документах.

- Ну, гаразд, ми поїхали, - сказав капiтан, вiдчинивши дверi. - Я теж з охотою послухав би цього Бородiя, але... Не заспокоюсь, поки не знайду "С". Вiн висить на менi, як камiнь. А з акторами можна зустрiтися i поговорити тiльки на репетицiях, увечерi вони працюють...

- Розумiю, - погодився слiдчий Спiвак. - Привези данi про таємничого "С", а я, якщо вже виникне пiдозра, розберу цього столяра до кiсточок. Бажаю успiху!

- До бiса! - пробурчав у вiдповiдь капiтан i зачинив за собою дверi прокурорського кабiнету.

Замiсть четвертої години, столяр рембуду Бородiй з'явився десь о п'ятiй, чим викликав незадоволення Спiвака. Втiм, слiдчий часу даремно не втрачав. Перебираючи свої записи i мiркуючи над фактами, уже виявленi ним i всiєю оперативно-слiдчою групою, вiн спiвставляв їх, пiдсумовував, намагаючись утворити єдиний суцiльний ланцюжок, який мав дотягтися до невiдомого злочинця. Ланцюжок не ставав єдиним, раз у раз обривався, i окремi ланки його випадали, жодного з пiдозрюваних не можна було вважати убивцею.

Потираючи свiй довгий нiс, погладжуючи худi щоки, - звички, яких нiяк не мiг позбутися, бо не помiчав їх, - Спiвак нiби розкладав пiдозрюваних по трьох поличках.

По-перше, мала чи не мала дана особа достатнi причини, щоб наважитися на злочин, по-друге, чи була в неї реальна можливiсть здiйснити свiй намiр, i, по-третє, чим доведено, якi факти свiдчать, що цей намiр було здiйснено. Радник юстицiї брав данi кожного пiдозрюваного i примiряв до цих трьох визначених ним рамок.

Насамперед племiнницi Людмили Гальчинської - Оксана Гальчинська i Олександра Хоменкова. Спiвак уявив собi цих молодих жiнок, їхнi обличчя, коли сказав їм, що тiтку було убито... Вiн не мiг уявити собi конкретну подiю, картину, як iз викривленим вiд лютi i власного страху обличчям одна або друга жiнка б'є молотком по головi тiтку, яка повернулася спиною.

Але... достатнi причини? Були. Спадщина. Зажилася тiтонька iз своїми дiамантами, а тут нелегкi життєвi проблеми, дiти. I чи не найбiльше у цей час, в кiнцi року, про багатство могла мрiяти Оксана Гальчинська, бо, певно, тiтка сказала, що спадщина переписана на неї.

А чи не могла це вчинити не Оксана, а саме Хоменкова, образившись на тiтку, помщаючись їй? Певно, що нi, - за життя тiтки Олександра ще могла сподiватися на чергову примху старої, коли та раптом перепише заповiт на неї.

Чи мали племiнницi, одна й друга, реальну можливiсть здiйснити такий злочинний намiр? Певно, що мали, - i разом, i кожна окремо. Адже були вхожi до тiтки так само, як, мабуть, i їхнi чоловiки, хоч тiтка не любила i не пускала їх до себе.