Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке) - Владимир Кашин

- У-у, швайнегунд! - скипiв Раух. - Мовчиш! Ну та я з тебе усе витягну, у мене порозумнiшаєш i все згадаєш. У нас тут не таке згадували!.. Ходiмо з ним униз, - запросив Адамадзе.

Вони спускалися сходами, i Адамадзе, пiдтримуючи пiд руку Апостолова; який покiрно ступав сходинками, розповiдав гауптштурмфюреру:

- Пам'ятаю, в кас у двадцятих, коли стояли в Криму на Сивашi, бувало, по груди у гнилiй водi, мiй приятель пiдпоручик Самофалов пiдчепив малярiю. Розумiєте, болото, комарня... Через кожнi два-три днi пiдпоручика, як на замовлення, трусило, та так, що пiдлiтав до стелi землянки. Нiяке лiкування не допомагало, правда, i лiкiв, хiнiну або що не було.

I от наш ротний фельдшер якось сказав: "Спробую!.. Тiльки помiстiть його на нiч в окрему землянку". Жили ми тiсно: по п'ять-шiсть офiцерiв в однiй. Так i зробили. Серед ночi, коли Самофалов мiцно спав, фельдшер вскочив у його землянку i у темнотi щосили почав перiщити його рушником. Очманiлий пiдпоручик схопився i став кричати, пiсля чого вибiг iз землянки. Вранцi йому все розповiли. Вiн трохи не пристрелив фельдшера. Але - диво, пропасниця зникла, як не було.

Фельдшер пояснив: "Лiкувати хворобу треба тим самим, що її викликало. У пана пiдпоручика малярiя так мiцно засiла тому, що з'явилася тут, на Сивашi, в обстановцi страху, який викликають червонi, що стоять навпроти, по той бiк протоки. Через те i лiкувати її треба було раптовим стресом, або, точнiше, шоком. До речi, так менi пояснював i лiкар iз психiчки"

- От, от, - погодився гауптштурмфюрер. - Ви пiдтверджуєте мою iдею. Хоч я не знаю, де i коли таке трапилося з вашим Апостоловим, але, гадаю, страху вiн набрався, коли бiльшовики узяли його за шкiрки.

Тим часом усi троє спустилися у довгий коридор, перетятий залiзною решiткою, за якою стояв солдат.

Побачивши гауптштурмфюрера, той одчинив дверцята, i вони пiшли повз анфiладу глухих залiзних дверей. У далекому кiнцi коридору теж маячив вартовий, який витягся струнко, коли Раух минав його. З-за крайнiх залiзних дверей долiтав чийсь стогiн, потiм зiрвався жiночий крик i пiдстреленою чайкою забився у тiсному пiдземеллi.

- Партизанен, - сказав гауптштурмфюрер. - Комунiстка. Уперта вiдьма, та мої хлопцi знають справу.

Вони повернули у вiдгалуження коридору, яке раптом вiдкрилося їхнiм очам. Ще кiлька десяткiв крокiв, i Раух сказав: "Тир".

Вiн штовхнув дверi, i всi опинилися у довгому примiщеннi з низькою стелею, бар'єром i мiшенями на далекiй стiнi, якi являли собою начерки людських постатей у формi солдат i офiцерiв Червоної Армiї.

Раух вiдвiв Апостолова до стiни, сам повернувся до бар'єра i витяг пiстолет.

- Зараз пощиплемо йому нерви. Може, й мозок стане на своє мiсце. - Вiн прицiлився у старого. - Маленький вогняний нiмб навколо голови, - кинув до Адамадзе. - Як у справжнього апостола.

- Гер Раух, ви можете вбити!

- Я влучаю у пiдкинуту вгору марку, - пихато вiдповiв гауптштурмфюрер. - Не турбуйся. Тiльки полякаємо.

Кiлька пострiлiв, якi пролунали серед глухих стiн, здалися громами.

Апостолов закричав i упав на бетонну долiвку. Адамадзе i Раух пiдбiгли до нього.

- Ах, донерветер! - вигукнув штурмбанфюрер. - Трохи схибив. Рука! - Вiн знову, як у кабiнетi, потер лiвою правицю... - Усе через ту партизанську свиню!

Тим часом Адамадзе витяг хусточку i тулив її до вуха старого, з якого юшила кров.

- Гм, кiлька мiлiметрiв, - сердито промовив Раух, - такого зi мною ще не було. Пiднiмiть його.

Дiдок був важкий. Адамадзе ледве зiп'яв його на ноги.

- Де дiаманти, золото, грошi? Де сховав? Кажи! - I Раух виразно помахав перед носом старого парабелумом. На Апостолова це не справило враження, вiн тихо стогнав, дивився на гауптштурмфюрера жальним поглядом i зацьковано посмiхався.

- Золото! - закричав Раух. - Де сховав? Донерветер! Застрелю!.. Адамадзе, перекладiть!

- Гер Раух, - втрутився той, продовжуючи тримати просяклий кров'ю носовичок бiля в. уха старого. - На нього, здається, нiчого не вплинуло. А я дещо згадав... - Адамадзе таки згадав, що сп'янiлий Гущак якось бурмотiв, що щастя чекає його у Вербiвцi. Чи не в цьому ключ, чи не у цiй назвi розгадка? - Гер Раух, дайте, будь ласка, i ваш носовичок. Цей уже весь у кровi. Подумати тiльки, вухо має вiдро кровi!

- Пане Апостолов, - звернувся до знiченого старого. - Павле Амвросiйовичу, пам'ятаєте Вербiвку? Вербiвка, так? Вербiвка! Ви там залишили грошi. Поїдемо у Вербiвку, добре?

- Вербiвка, - заплакав Апостолов. - Вербiвка, грошi, не бийте мене... Я - Апостол. Тринадцятий. Не бийте мене, я боюсь, менi боляче... - У бурмотiннi крiзь сльози Адамадзе розiбрав слова: - Моя Вербiвка, моя!.. Ох-ах-ох-ах! Ти сатана. Сатана!..

- Нi чорта ми вiд нього не доб'ємося, - махнув рукою Раух. Здавалося, вiн починав розчаровуватися у планах князя. Адамадзе розумiв, що цього нiяк не можна допустити.

- Не думаю, гер гауптштурмфюрере, - заперечив вiн. - Адже Вербiвку Апостолов пам'ятає i слово "грошi" пробивається до його розуму. Гадаю, треба шукати ту Вербiвку.

- "Вербiвку"! - перекривив Адамадзе гауптштурмфюрер. - Скiльки тих Вербiвок на цiй клятiй землi! - Це все одно що тицяти пальцем у небо... Але я дам вам карту, найдетальнiшу, дуже точну, складену у нашому генеральному штабi. З лупою у руках вишукайте менi усi цi триклятi Вербiвки по всiй Харкiвщинi i Полтавщинi. Боюсь тiльки, що i це нiчого не дасть... А де саме у тiй Вербiвцi, в якiй точцi? На землi за двадцять рокiв не буде жодних слiдiв. Хiба що усi лiси перекопати навколо усiх Вербiвок!.. Та зробимо ще спробу... Доведеться возити з собою цього iдiота... Щоб, може, на мiсцi йому щось прояснилося.

14

Протягом дня капiтановi Андрiйку i лейтенантовi Задорожному вдалося побувати у двох заводських клубах i Палацi харчовикiв на Подолi, де спiвала Людмила Гальчинська, поговорити з людьми, що знали її. Так швидко, за один день, об'їхати всi цi заклади у рiзних районах мiста вони змогли, бо до обiду користувалися службовою машиною. Проте, пiдсумовуючи робочий день, капiтан був явно незадоволений i картав себе. Адже знав, що короткими набiгами вони з лейтенантом нiчого до ладу не з'ясують, не знайдуть спiврозумiння з людьми, яке виникає тiльки при неквапливiй, довiрливiй бесiдi.

На другий день оперативникам залишилося познайомитися з хористами-залiзничниками i, як вирiшив капiтан, ще раз заглянути у клуби, зупиняючись у кожному з них не на годину-пiвтори, а, якщо требi буде, присвятити повторнiй зустрiчi ще й третiй, i четвертий день - поки не переконаються, що серед друзiв i спiвробiтникiв Людмили Гальчинської й справдi немає людини, прiзвище або iм'я якої починається з лiтери "С".

Щоб не дублювати один одного, капiтан наказав Задорожному поїхати у клуб радiозаводу, а сам знову гайнув на Подiл до Палацу культури харчовикiв.

Вистрибнувши з трамвая разом з юрбою на Контрактовiй площi, капiтан попрямував до вузької вулички, над якою нависав у три-чотири поверхи заввишки монолiт Палацу культури. Це вогнище мистецтва було не лише пристанищем для самодiяльних колективiв, рiзних гурткiв, але й, завдяки своїй просторiй залi, справжнiм театром у густонаселеному районi. Театральнi колективи, i київськi, i заїжджi, не раз виступали тут, барвистi афiшi фестивалiв часто прикрашали його фасад i притягували гостей з усього мiста.

Андрiйко не вiдразу пiдiйшов до палацу. Охопивши одним поглядом з протилежного боку старої, типово подiльської, низенької вулицi розцяцьковану афiшами масивну будову, що громадилася на розi двох вуличок, вiн прочитав прiзвища постановникiв, диригентiв, акторiв i все, що звичайно публiкується на театральних афiшах.

Якийсь час Андрiйко, не поспiшаючи всередину, топтався перед будинком. Прагнув зрозумiти, чому саме сюди прийшов вдруге, що тягло його, чим викликане невдоволення учорашнiми вiдвiдинами палацу

Мiркував вiн про речi зовсiм елементарнi як для досвiдченого детектива, про речi, якi, здавалося, за довгу практику всоталися в його кров, в його мозок i автоматично визначали поведiнку. Мiркував про те, що найчастiше тiльки серйозна обставина освiтлює цiлу подiю i визначає напрям розшуку чи слiдства. Але iнодi цю роль бере на себе якийсь зовсiм незначний факт, фактик, дрiбниця, на яку спочатку не звертають уваги, бо вкрай мiзерною, випадковою вона здається. I тiльки згодом, при уважному розглядi, ця дрiбниця стає важливою, ключовою i веде до розгадки таємницi. То де ж ця важлива дрiбниця в iсторiї вбивства Гальчинської?

Мiркуючи так, капiтан зрозумiв, чому сам вiдчуває незадоволення своєю роботою. Строки розшуку закiнчуються, а вiн навiть при допомозi слiдчого Спiвака й досi не знайшов цiєї важливої дрiбницi. Дрiбничок навколо справи зiбралося багато, але яка з них справдi важлива, вирiшальна? Певно, надiя знайти її при повторному вiдвiданнi Палацу культури - найбiльшому iз закладiв мистецтва, де довгий час працювала покiйна Гальчинська, - привела його знову сюди.

...Хор неважко було розшукати. Йшла репетицiя, i злагоджений спiв долiтав у фойє.

Минувши чергову бiля входу, капiтан пройшов в глиб примiщення до зали глядачiв. Та ось спiв, немов вiдтятий ножем, обiрвався. У коридор долетiло сухе постукування диригентської палички i сердитий, роздратований чоловiчий голос.