Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке) - Владимир Кашин

Чи мали племiнницi, одна й друга, реальну можливiсть здiйснити такий злочинний намiр? Певно, що мали, - i разом, i кожна окремо. Адже були вхожi до тiтки так само, як, мабуть, i їхнi чоловiки, хоч тiтка не любила i не пускала їх до себе.

Але, головне, якi факти свiдчать, що вони здiйснили такий намiр? Якi докази?

А доказiв у слiдчого не було, хоч оперативники на чолi з капiтаном Андрiйком шукали їх.

Пiдозру на масажистiв оперативно-слiдча група, детально перевiривши їхнє алiбi: i в лiкарнi, i з виїздом на Закарпаття, повнiстю вiдкинула. Нi один, нi другий двадцять другого грудня не могли бути у Людмили Гальчинської. Так само детально допитали майже всiх, чиї адреси, телефони i прiзвища Спiвак i Андрiйко знайшли у записних книжках убитої. Це була нелегка, копiтка робота, але вона дала можливiсть виключити з розшуку i слiдства багатьох зайвих людей, що звужувало напрям дiї i залишало одну-двi версiї, на розглядi яких зосереджувалися усi зусилля.

Тепер, крiм усього, залишалися ще столяр рембуду i невiдомий "С".

Не встиг Спiвак обмiркувати усi пiдходи до цих версiй, як у дверi несмiливо постукали. Стук був тихий, але, певно, людини, яка знала дещо про дверi. Вiдвiдувач стукав не у площину дверей, на якi було набито ледерин, а по одвiрку, i радник, здогадався, що це прийшов столяр.

- Увiйдiть! - гукнув вiн. Дверi повiльно прочинилися.

- Ага, нарештi! - гримнув Спiвак, чим, певно, налякав Бородiя, який зупинився, не зачиняючи за собою дверей i мнучи у дверях шапку. Обличчя його, повне, з трохи лапатим носом, досить зморшкувате як на порiвняно нестарi роки, трохи брезкле, як у п'яничок, було збентежене.

- Ви мене викликали? - спитав, витягаючи з кишенi пальта зiбгану повiстку.

- Ви - Бородiй?

Той кивнув.

- Проходьте ось сюди. Сiдайте. Можете роздягтися.

Столяр обережно сiв на один iз стiльцiв навпроти слiдчого, на другий поклав шапку, пригладив долонею чуб, але роздягатися вiдмовився.

- Ви знаєте, чому вас викликали до прокуратури?

- Нi, не знаю.

- Гаразд. Напишемо протокол. - Спiвак узяв ручку. - Ваше прiзвище, iм'я та по батьковi!.. - Заповнивши анкету, радник юстицiї промовив: - Я, слiдчий прокуратури Спiвак, буду допитувати вас як свiдка у справi вбивства Гальчинської Людмили Йосипiвни.

Бородiй витрiщився на слiдчого. Обличчя його не почервонiло, не взялося плямами, а стало якимсь суцiль сизим, аж наче чорним, i на ньому виразно видiлилися голубi, як у дитини, очi.

- Та ви що! - нарештi спромiгся видушити з себе столяр. - Я її не вбивав, боронь боже!

- А ми цього не стверджуємо, - заспокоїв його Спiвак. - Ми вас поки що допитуємо як свiдка. Поки що, - пiдкреслив вiн. - А що далi? Все буде залежати вiд ваших щирих, правдивих i повних вiдповiдей на мої запитання. - Ви знали Гальчинську Людмилу Йосипiвну?

- Так. Знав.

- Коли i як ви з нею познайомились?

- Гнилi рами мiняв на вiкнах.

- Вона вас сама запросила?

- Нi, по плану. Будинок старий, все погнило. Мали зробити повний ремонт, вона вiдмовилась.

- Коли це було?

Бородiй на мить замислився:

- Шiсть рокiв тому. Приблизно.

- Ну, помiняли рами i бiльше не бачили її?

- Бачив, аякже.

- Ви що, подружилися?

- Та як сказати, - столяр опустив очi.

- Ну!

- Хороша людина була, дуже гостинна. Воно, коли у людей робиш, кожний господар пляшку поставить, але Людмила Йосипiвна серед усiх - найщедрiша..

- В чому ж її щедрiсть була?

- Ну, зайдеш по дорозi, завжди пригостить.

- Поставить пляшку?

- Еге ж.

- Ну, поставить, вип'єте... До речi, - мовби згадавши, що саме треба спитати, сам себе перебив слiдчий. - А чого, власне, вона мала вас пригощати? Зробили ви їй новi рами, поставила вона пляшку чи якiсь грошi дала - i квит! Ви щось iще робили для неї, якiсь послуги надавали?

- Та нi.

- Вона пригощала вас, чужу людину, просто так?

Столяр мовчав.

- Чи, може, все-таки за якiсь заслуги?

Столяр i далi не пiднiмав голови, а Спiвак продовжував його терзати.

- Значить, надумали - зайшли. "Здрастуйте". - "Здрастуйте". А вона зразу ж: "Сiдайте, дорогий гiсть, до столу, ось вам пляшка, ось закуска". Так? Може, ви її родич?

Бородiй похитав головою.

- Ну, а що далi? - настирливо питав радник юстицiї. - Ну, Василю Вiкторовичу...

Почекавши кiлька секунд, Спiвак знову:

- Ви що, випивали, а тодi подiймалися i йшли собi?

Нi, з цього свiдка важко щось витягти. Але Спiвак мав неабияку практику.

- Майте на увазi, громадянине Бородiй, ми все знаємо. I питаємо виключно, щоб переконатися, що ви людина чесна, правдива i нiчого вiд слiдства не приховуєте. Ви зрозумiли, вас допитують у справi вбивства вашої знайомої Гальчинської. Це не жарт, це не про крадiжку яких-небудь табуреток йдеться... Так що нiчого справляти мовчанку. Ви знали, ще Людмила Гальчинська людина багата? Ви бачили на нiй дорогоцiнностi?

Бородiй засовався на стiльцi, скинув на слiдчого зляканi очi.

- Бачив.

- Вони вас зацiкавили?

- Та ви що, хiба я баба?! Нащо вони менi?!

- Ну, про те "нащо" чи "не нащо" поговоримо далi. А зараз повернемось, - на язицi крутилося Ковалеве "до наших баранiв", але досить того, що Андрiйко де треба, де не треба встромляє цю приказку, - повернемося до попереднього, - закiнчив вiн фразу. - Якi були у вас взаємини з Людмилою Йосипiвною? Ви її любили?

- Ще?! - спалахнув обурено столяр. - Любив?! Оцю тлусту бабу?!

Спiвак не зреагував на обурення допитуваного.

- Я вас попереджував, Василю Вiкторовичу, що мене цiкавить тiльки правда, вся правда.

Столяр знову опустив голову.

- Значить, завiтали в гостi, випили. А далi? Пiшли додому чи в неї-таки засинали п'яним? Набиралися добряче? До зеленого змiя? В дошку?

- Бувало, - зрадiвши знайомому лексикону в устах слiдчого, промовив столяр. - Не так щоб в дошку, але пiддавав добре... Я, знаєте, - пожвавився вiн, - бiду маю: як почну - не можу зупинитися. Хоч не вживай зовсiм. Як по п'ю, то не п'ю, а вiзьму одну чарку вона кличе другу, щоб до пари, а та теж шукає собi товаришку... Та iнакше й неможливо було: як гляну тверезими очима на цю купу сала, як подумаю, що потiм треба з нею... так, знаєте, навмисне очi заллєш, щоб нiчого не бачити... - Столяр якось неприродно здригнувся i зiщулився. - А брильянти її менi до лампочки, - додав вiн. - Я про них i не думав...

Бородiй раптом зрозумiв, що проговорився, i замовк. Слiдчому навiть здалося, що на його неголених щоках крiзь щетину пробився легкий рум'янець. "Оце так!" - здивувався Спiвак.

- Ну давайте, не соромтесь, - по-дружньому промовив вiн. - Дiло таке, житейське. Не хлопчики... Так би мовити, мiж нами, чоловiками, кажучи... - пiдбадьорив столяра.

- Та бувало, чого ховатися... Ну до чого, скажу вам, бридко! Туша свиняча, а не баба. Туша, та й годi, - повторив Бородiй, розпалюючись. - Тiльки коли очi заллю! Сам собi слово давав: "В останнiй раз! I гори вона синiм полум'ям!.." А потiм минає якийсь час, витрачусь, горло пересихає, терплю день, другий, i нiхто не те що на пляшку на сто грамiв не позичить. Ото дзвоню їй i йду. Як кролик до удава. Ще й боюсь, коли б не передумала... Знаю - i випивка буде по саму зав'язку, i закусь добра, а iншим разом ще й у кишеню на похмiлля тицьне... Добре, думаю, не обрiжеться менi, якщо iще один раз...

Бородiй замовк i нижче нахилив голову. Спiваку було неприємно дивитися на цю порiвняно немолоду людину, - столяру минав сорок другий рiк, - яка сидiла перед ним, ховаючi очi. I все ж п'яничка столяр здавався йому чистiшим вiд тих молодикiв-масажистiв iз середньою медичною освiтою. Цей хоч очi собi заливав перед тим, як обiйняти ту гладку Людмилу Йосипiвну, що колись, дуже давно, була стрункою Люцiєю.

- Ну, що ж, а тепер знову про головне, Василю Вiкторовичу, нагадав Спiвак. - Поговоримо про дiаманти. Ви не здогадуєтесь, де вони могли подiтися з хати Гальчинської?

- Та я, боже мiй! - заприсягався столяр.

- Ви бачилися iз Людмилою Йосипiвною десь iз двадцять першого по двадцять третє грудня?

- Двадцять першого? Двадцять третього? - перепитав Бородiй. Нi.

- А двадцять другого?

- Теж не бачив.

- Коли ви востаннє були в неї?

- Востаннє? - почухав потилицю, пригадуючи дату, столяр. - Зараз точно скажу. В кiнцi листопада. Бiльше не був. У мене пiд Новий рiк роботи пiд саму зав'язку. План рiчний горiв. Начальство як сидорову козу ганяло. Нi суботи тобi, нi недiлi! - Вiн на мить зупинився, весь вигляд його свiдчив про напружену роботу пам'ятi. - Нi, брешу! раптом мало не радiсно вигукнув вiн. - Був я в неї у груднi, на початку, третього числа. Останнiй вихiдний нам дали у старому роцi.

- Третього грудня? - перепитав Спiвак. - Ви точно пригадуєте?

- Точно. У недiлю.

- I бiльше не було вихiдних аж до Нового року?

- Нi.

- А що ви робили i де були двадцять другого грудня? Мене цiкавить весь день, з ранку до вечора. Строго по годинах... Не поспiшайте. Спокiйно згадайте...

I Бородiй почав згадувати, що робив, де був у той четвер двадцять другого грудня. Це була для нього нелегка справа. Вiн весь час плутався у днях i датах, виправлявся, мiняв свiдчення i зрештою сказав: "Робiть зi мною що хочете, але у той передноворiчний тиждень, i в середу, i в четвер, i в п'ятницю, до пiзнього вечора був на роботi, хiба що в обiд у гастроном вибiгав купити поїсти.