Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке) - Владимир Кашин

Проте телефон в її квартирi ще жодного разу не задзвонив. Перевiряючи лiнiю, вона знiмала трубку, слухала гудок i, переконавшись, що телефон працює, нервово клала її назад. А їй було чого нервувати: дивись, пошлють Курта кудись в iнше мiсто, бо фронт весь час рухається вперед, i без його пiдтримки вона стане беззахисною перед суворою дiйснiстю. Гауптштурмфюрер не з'являвся й у кафе, i Люцiя заспокоювала себе тим, що перед Новим роком у нього багато роботи.

Цього пiзнього вечора Люцiя прийшла з "Едельвейса" вкрай роздратована, втомлена, якась зiв'яла. Позначалося нервування в останнi днi, важка робота: наближалося нiмецьке рiздво - вайнахтен - i в "Едельвейсi" хоч i не збiльшилося вiдвiдувачiв, але пили вони, горлали якнайдужче, вiтаючи один одного з близьким рiздвом, з наступним Новим роком, з надiями на перемогу. Голос Люцiї тонув у тому галасi, офiцери слухали не так її, як самих себе, i вона не могла їх перекричати, вiд задимленого повiтря у кафе у неї пiд кiнець вечора стало дерти у горлi. Злякано думала, що навiки загубить тут голос, який вже тодi оперний! Але хоч-не-хоч мала спiвати.

Роздягнувшись, Люцiя запалила примус i поставила у каструлi молоко - склянка теплiї о молока заспокоїла б її горло.

Раптом Люцiя почула шарудiння бiля вхiдних дверей i м'яке клацання замка. Вона злякалася. Вiд природи ляклива, останнiм часом мiсця собi не знаходила.

"Курт?"

Ключi вiд дверей мав тiльки вiн. Але все одно боялася: "А якщо це - "той"?"

"Тi" здатнi на все. Кiлька днiв тому її наздогнав на Малiй Пiдвальнiй молодик у подертому ватнику i облiзлiй кролячiй шапцi. Порiвнявшись, вiн тихо промовив: "Можеш спокутувати грiх перед Батькiвщиною. У тебе є радiо, ми знаємо, i ти запишеш Москву, Левiтана..."

Люцiя вiдсахнулася вiд нього.

"Ми ще зустрiнемось", - кинув вiн i миттю сховався в якомусь пiд'їздi.

Вона пришвидшила крок, її колотило. "Батькiвщина?! А що їй дала та Батькiвщина?.."

Зараз, стоячи у коридорi, вона вiдчула таке ж сполохане серцебиття: "Може, це не Курт, а добираються "тi"? Курт нiколи так довго не морочиться iз замком. Це вони пiдкинули менi паскудну листiвку, ловлять на вулицi i загрожують!"

Вона сторожко стежила за дверима. I враз вiд серця вiдлягло: на порозi посмiхався Курт з великою картонною коробкою у руках.

Люцiя кинулася назустрiч, щоб обiйняти, та вiн тицьнув їй у руки коробку i, звiльнившись, став роздягатися. Повернувшись хутко у коридор, Люцiя встигла перехопити з його рук чорне, облямоване хутром пальто i повiсити на вiшалку. Не пускаючи в кiмнату, зависла на гостевi. Ах, як вона скучила за своїм любим Куртом, уся змучилась, не знаючи, що з ним, де вiн! А вiн такий жорстокий: нi разу не подзвонив. Навiщо тодi їй телефон?! В цю мить їй забулися i косi погляди сусiдiв, похмурi обличчя знайомих людей, погрози лiсовикiв. Бiля Курта вона почувала себе в захистку вiд суворого життя. У дитинствi, - минав їй дванадцятий чи тринадцятий, - холодної дощової осiнньої днини вона, стежачи бiля вiкна за краплинами, що, мов сльози, збiгали вниз по шибцi, вiдчула, як раптом стислося серце. Сама вона була у теплiй хатi, свiтлому захистку, а надворi лютувала осiнь i вiяло близькою зимою, їй подумалось, як гарно, що в неї є сильнi, всемогутнi батьки. Це ж вони сховали її вiд холодного дощу, вiд погроз зими, коли усе покривається снiгом i навiть пташки на знаходять пiд ним собi їжi. А що, коли несподiвано раптом батьки помруть, що буде з нею? Адже сама вона не зможе добути собi нi тепла, нi кусня хлiба...

При цiй думцi її наче обiлляло тим холодним дощем, що сiявся за вiкном.

Може, це прокинувся прадавнiй страх перед жорстокою природою, коли людина iще не навчилася зогрiвати себе вогнем, клякла восени i збирала взимку коренi пiд холодним снiгом...

I в душi її зажеврiло тепле, як нiколи, почуття до батькiв. Як добре, що вони в неї є, як добре, що вони житимуть ще довго-довго!

Уже давно звик той дитячий страх, уже не потребувала допомоги батькiв, якi жили на далекiй Донеччинi i долi яких тепер не знала.

I от цiєї страшної воєнної осенi, що промчала над нею з громом гармат, бомбових вибухiв, розстрiлами, рiками кровi, вона знову, як у дитинствi, вiдчула себе слабкою, беззахисною, i єдиною надiєю у неї став Курт.

Її не обходило, чим вiн займався на своїй службi, хоч добре розумiла, що це щось страшне i криваве. Почуття вiдданостi гауптштурмфюреровi i якоїсь жiночої гордостi за те, що вiн обрав саме її, та й певної надiї на майбутнє, з'явилося у неї не вiдразу, поступово, в мiру того як слабшав її страх перед ним, перед його чорним одягом, черепом i кiстками на емблемах. Вона зумiла не ображатися на його слова про слов'янське свинство, про та, що слов'яни недолюдки, i вiддала б пiвжиття, якби у її родовому деревi знайшовся б хоч якийсь нiмець i вона могла б назватися фольксдойче.

А так їй залишалося догоджати Курту, угадувати усi його примхи, ставати потрiбною - особливо пiсля того, як гауптштурмфюрер прохопився обiцянкою забрати її коли-небудь до Гамбурга, де вона побачить справлене життя. I тепер Люцiя у вiльний час захоплено розглядала барвистi нiмецькi листiвки, що подарував їй Раух. Вона уявляла себе на рiвних, ошатних вулицях, на алеях гарних скверiв, як музику, шепотiла про себе нiмецькi назви мiст i сiл. Одного разу їй приснився сон, наче сидить вона, вбрана у бiле шлюбне плаття, у каретi, що зупинилася перед кiрхою, стає на пiднiжку, а Курт у строгому чорному фраку з бiлою квiткою подає їй руку i веде по сходах вгору до широкої, навстiж вiдчиненої для них брами храму...

- Ах! - Люцiя згадала за молоко, яке почало збiгати, i притьмом кинулася на кухню. Тим часом гауптштурмфюрер розв'язав картонну коробку, обережно витяг з неї живу ялинку i поставив разом iз пеналом кольорових свiчечок на стiл.

- Вiдзначимо вайнахтен, Люцiє, - сказав вiн, коли та повернулася з кухнi, - по-вашому - рiздво. Ми святкуємо його перед Новим роком... Май на увазi, що ялинку нам надiслав з Берлiна сам фюрер, хайль Гiтлер! - Раух скинув угору руку звичним жестом. - Це не те що вашi покрученi, перехнябленi ялини у дикому лiсi - вона виросла у зразковому нiмецькому господарствi, на нiмецькiй землi. В нiй пахощi рiдної землi i рiздвяної ночi. Завтра в святий вечiр такi самi ялинки стоятимуть у всiх воїнiв великої армiї i нагадуватимуть про священну Гаймаг. I так само будуть у кожнiй нiмецькiй сiм'ї. А ось тобi, сказав далi гауптштурмфюрер, виймаючи з кишенi якусь загорнуту у папiрець рiч. Коли Люцiя розгорнула пакуночок, в очi вдарив гострий промiнчик, в її руках заiскрився, заграв вогнем перстень з невеличким камiнчиком.

- Боже мiй, який чудовий перстень! - скрикнула вона i знову кинулася Курту на шию, почала цiлувати.

Вона не так зрадiла персню i тiй ялинцi - символу нiмецької сiм'ї, як доказу, що Курт її любить, а не тiльки тiшиться як з iграшкою. Вона не подумала, де вiн дiстав його (звичайно, не купив у крамницi! Де тепер ювелiрнi крамницi?), Люцiя не сушила собi голову такими нелегкими запитаннями. Жити треба якомога легше. Вона все принесла на олтар свого кохання, навчилася цiлувати його руки, пiддаватися найхимернiшим примхам, вiддаватися не тiльки тiлом, а й душею, i забувати, забувати, не знати нi про тих, кого погнали у Бабин яр, нi про шибеницi, на яких гойдаються хлопцi i дiвчата з табличками: "Partizanen"... З одною тiльки Рахiлькою вона iще не могла упоратися, i та, пропiкаючи її жаринами очей, несподiвано поставала перед нею. Часом це траплялося у найсолодшi хвилини її любовi, вона нiби проганяла її з чужої постелi. I тодi Люцiя ще нестямнiше вiддавалася Куртовi, намагаючись утопити в любовному шалi всi iншi почуття...

Гауптштурмфюрер звiльнився з її обiймiв i став приладнувати ялинку на журнальному столику. Вiн трохи поморочився з хрестовиною, яка теж була у посилцi, i коли добився, щоб ялинка стала рiвно, як вишколений солдат, опустився у крiсло, iз задоволенням оглядаючи деревце i муркочучи собi пiд нiс рiздвяну пiсеньку:

О Таненбаум, о Таненбаум,

вi грюн зiнд дайне Блеттер... [1] ------[1] О ялиночко, ялиночко, якi зеленi твої гiлочки... (Нiм.) ------

Люцiя тим часом кинулася готувати вечерю з делiкатесiв, якi принiс Раух. Вона миттю пiдхопила простенький мотив рiздвяної пiсеньки i, хоч не знала всiх слiв, радiсно мугикала її на кухнi:

О Таненбаум, о Таненбаум,

вi грюн зiнд дайме Блеттер...

У неї було пiднесене почуття повноти життя, начебто щастя, яке в цей момент переповнювало її, було таке вiдчутне, реальне, що його можна було пити, як вино iз келиха.

Вони дочекалися дванадцятої години, привiтали одне одного з вайнахтом, попросили щастя у Санта Клауса, потiм добряче напилися, i Курт наказав їй розстелити постiль.

Пiсля палких обiймiв втомлений Раух впав у сон. До Люцiї ж сон не йшов. Сидiла на постелi, прислухаючись, як тяжко дихає коханець. Раз у раз Курт постогнував, схоплювався, тицявся рукою пiд подушку, де лежав парабелум, i, розплющивши на мить очi, дико озирався. Упiзнавши Люцiю, вiн знову падав головою на подушку i засинав. "Тих, що в лiсi", Курт теж боявся, i це нiби трохи втiшало її, бо нiби зближувало, єднало її з коханцем. Спiльнi друзi, спiльнi вороги, спiльнi страхи i спiльнi радостi.