Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

Андрій Кокотюха

Лихе око 

– От стара відьма!

– Їй п’ятдесят чотири. Сьогодні, якщо не забув. Не така вже й стара.

– На вигляд їй значно більше!

– Відсидиш стільки, скільки вона, – на себе в дзеркало глянеш.

– Тьху на тебе! І я тебе благаю, скільки вона там відсиділа!

– Коли зачинила тебе на добу, ти вив і кричав, що більше не витримаєш. Якби в колонії було добре, обмеження волі не було б покаранням.

– Ой, а на волі дуже добре! Живемо, наче в зоні.

– Ти сам довго в зоні жив? На смак її куштував? І взагалі, відколи це ти обзиваєш жінок старими, хлопчику?

Вадим Граф не любив, коли дружина так його називала. Зоя постійно підкреслювала їхню різницю у віці, не аж таку велику, на його думку. Подумаєш, якихось три роки. Щоразу, коли вона так дражнилася, Граф картав себе за нестриманість.

Ще коли їхні стосунки почалися і Зоя пояснювала стриманість і невпевненість у собі своєю нібито старістю, він у пориві сказав чисту правду. Давно помітив за собою: до ровесниць, а тим паче – до молодших за себе його не тягне, та й не тягнуло особливо. Навпаки: ще підлітком заглядався на старших жінок, називаючи їх зрілими.

Зою сповідь залицяльника не надто переконала. Проте згодом пояснила, оперуючи науковими, переважно медичними термінами: Вадим має комплекс, подібний до Едипового. Він не зрозумів, що мається на увазі, й вона витлумачила – це коли син відчуває статевий потяг до матері, а доця – до татуся. Граф тоді щиро образився. Зоя поспішила пояснити: висловилася фігурально. Ну його в баню, той секс. Якщо дивитися ширше, чоловік із такими налаштуваннями просто бачить у всіх жінках мамку. Легше не стало, Вадим уперто все заперечував. Наполягав на іншому трактуванні: цінує в жінках досвід – а досвід, у його розумінні, приходить із віком.

– Нехай. – Граф здав назад. – Не стара, о’кей. Але – відьма, тут не попреш. Так би й спалила мене на попіл! Бачила, як вона витріщалася!

– На мене так само, – парирувала Зоя. – І цей погляд, хлопчику…

– Знову ти за своє! – Вадим тупнув ногою.

– Зараз поводишся, мов хлопчисько переляканий, погодься.

– А ви всі не перелякані!

– О! – Зоя з переможним виглядом тицьнула пальцем йому в лоба. – А кажеш: телющила свої баньки на одного тебе. На всіх вона так гляділа. В кожному дірку пропалила. Мені досі отут пече.

Дружина взяла Вадимову руку, приклала між грудей.

– На нас дивляться оті твої. – Граф кивнув через плече, не повертаючи голови.

– Хай собі. – Зоя ще сильніше притиснула руку. – Б’юся об заклад, вони зараз одне від одного відвертаються. І ненавидять одне одного.

– В усьому ти винна, Зоє. Так Віра каже.

– Нє-а. Я винна лише в тому, що була одружена з її сином. Що носила його прізвище, а значить – і її. Ще більша моя провина – в тому, що гідно поховала свого чоловіка. Гляділа й далі навідую його могилу на новому кладовищі, а це їздити аж на «Дружбу»[1]. І не пішла в монастир, отой, на Мальованці[2]. Навпаки: зняла жалобу й одружилася вдруге. Найбільший злочин – узяти твоє прізвище, коханий.

– Ага. Вона називає тебе Графинею.

– Не лише вона. Та з Віриних вуст це звучить або звинуваченням, або вироком, або прокляттям.

– Я ж кажу – відьма!

– Без тебе знаю. Їдьмо звідси, тепер нас пропалюють очима родичі.

– Ой, які вони нам родичі!

– Тобі – справді ніякі. Мені – так. Гадюча сімейка.

Зоя не витримала, озирнулася.

Демонстративно взяла Вадима під руку, повела до їхнього червоного «камаро», «п’ятірки»[3], за смішною ціною купленої з рук. Та вже біля машини, взявшись за ручку водійських дверцят, Зоя на мить завмерла, ступила вбік, передала ключі чоловікові.

– Поведеш, у мене руки гуляють.

– Я навіть знаю, чому.

– Що такого радісного побачив? – Зоя підозріло звузила очі.

– Ти лише вдаєш байдужу. Тебе, кохана, все це зачепило дуже сильно.

– Радієш? Колишня свекруха облила помиями, вихлюпнула на мене всю накопичену в колонії жовч – а тобі радісно?

– Ми всі тепер в одному човні, Зоє.

– Я й не проти. Тобто, – тут же виправилася вона, – проти, але не заперечую, що Віра вибила всіх із колії. Доведеться з цим жити якийсь час.

– А я не хочу! – Вадим підкинув ключі, не піймав, вони впали в калюжку, розлетілися дрібні бризки. – Ніколи не бачив твого чоловіка! Ти навіть фоток не показувала, забула? Бач, делікатна яка! З ними усіма, – кивок за її плече, – я взагалі лиш тепер уперше познайомився!

Зоя закусила губу. Зберігала спокій. Їй це вдавалося, на диво, легко, бо поруч зі знервованим чоловіком відчувала себе сильнішою і більш упевненою. Відступила на крок, зміряла Вадима втомленим поглядом.

– Тобі вони й не треба. Ключі підніми.

Нахилившись і підхопивши двома пальцями, Вадим витер їх об шкіру куртки.

– Справді, хто мені всі ці прекрасні люди. І все одно я потрапив під роздачу. За чуже вигрібаю.

– Ще ніхто ні за що не вигрібає, – відрубала Зоя. – Ти бісишся, мене колотить, рідня огризається. Віра тільки того й хоче. У неї з головою не все гаразд.

– Кому від того легше? Тепер хай у решти голови болять, того вона хоче?

– Її мету ти зараз окреслив дуже точно.

Вадим сів за кермо, роздратовано стукнув долонями по «бублику».

– Дочекається вона. Я її вб’ю колись.

– Не кидався б ти такими словами, – завважила Зоя, далі зберігаючи спокій. – І щоб знав: доки Віра жива, жодному з нас боятися нема чого. Тож дай їй Боже здоров’я і довгих літ.

На цьому слові Зоя Граф обійшла авто, щоб сісти на пасажирське сидіння.

На ходу витягла з сумочки цигарки.

– Через неї все, – буркнув Ден, провівши поглядом «камаро».

– Аби тільки через Зойку, нас би тут не було, – відрізала Галина, глянула на інших, котрі товклися неподалік. – Ви теж так думаєте? Ну, що Графиня втягнула нас у це лайно?

– Хай кінь думає. В нього голова велика, – озвалася Ніна, сіпнула чоловіка за лікоть. – Ми тут довго ще будемо стояти?

– Я вважав, що треба поговорити, всім. – Романів голос звучав не надто впевнено. – Зрештою, нам висунули ультиматум…

– Хто? Твоя тітка-зечка? – визвірилася на чоловіка Ніна. – Нічого собі заявочки! Не так – пред’´яви! Тепер, по ходу, ми всі по черзі маємо прасувати Вірі шнурки! Хто як хоче, а від нас – ось!

Скрутивши дулю, Ніна Мірошник розвернула її до парадного, звідки компанія вийшла десять хвилин тому. Роман Мірошник легенько вдарив дружину по руці. А коли зустрівся з розгніваним, колючим поглядом, узяв за ту ж руку, потягнув до чорного джипа, що притулився аж біля повороту.

Галині кортіло щось кинути їм навздогін, але Ден стиснув її плече.

– Я таксі викличу.

– Можемо довезти, – пропонуючи допомогу, Віктор знав відповідь наперед.

– Обійдемося! – кинула Галя, розстебнула сумочку зі штучної шкіри, видобула цигарки, повторила: – Взагалі обійдемося, розрулимо. Теж мені проблема!

– А чого ж нерви, раз нема про що говорити? – гмикнув Віктор. – Cваритися зараз, от саме тепер, не треба.

– Ні з ким ми не сваримося.

Галя глянула на Дена. Чоловік підніс запальничку. Щойно дружина підкурила, відійшов, виймаючи телефон і набираючи номер служби таксі. Галя затягнулася, випустила перед собою густий струмінь білого диму. Його запах додався до ледь чутних пахощів горілого листя. У середині жовтня його, попри заборони, житомирські двірники все одно час від часу палили у дворах та скверах.

– Скільки ти не курила, місяць? – спитав Віктор.

– Три. – Галина затягнулася знову. – Тобі яке діло до моїх цигарок?