Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке) - Владимир Кашин

- Ви мене викликали? - безпомилково звернулася вона до Андрiйка.

- Так, - кивнув той. - Заходьте, будь ласка... Можете роздягтися.

Жiнка похитала головою i обмежилася тим, що скинула свiй теж каракулевий берет, вiдкривши фарбовану каштанову зачiску.

- Мене звуть Остап Володимирович, - вiдрекомендувався капiтан, лаштуючи пiд руку протокол допиту. - Це, - кивнув на Спiвака, - радник юстицiї Петро Якович Спiвак. А тепер познайомимось з вами. Ми вас допитуємо у справi убивства вашої знайомої Гальчинської Людмили Йосипiвни. Ваше прiзвище, iм'я, по батьковi.

Жiнка глипнула на капiтана, а потiм, мов збагнувши, про що йдеться, мармурово застигла, тiльки на тому мармуровому обличчi з трiщинками - червоними прожилками мiнилися кольори брунатнi, синi, аж до зелених... Отак позеленiвши, вона видихнула:

- Убили! - I осiнила себе хрестом.

- Так. I ми розслiдуємо цю справу. Сподiваємось на вашу допомогу.

- Убили, - спокiйнiше повторила жiнка. - Я так i знала, прости господнi

- Що ви знали?

- Так, так, - не вiдповiдаючи на запитання, промовила жiнка. Рано чи пiзно це мало статися, земля їй пухом!

- Чому? - учепився Андрiйко.

- Ви питали iм'я, по батьковi. Записуйте. Ганна Миколаївна Шумейкова.

- Ганно Миколаївно, - питав Андрiйко, - чому ви вважаєте: "рано чи пiзно це мало статися"? У вас є пiдозри на когось, якiсь факти?

- Нiяких! - тихо вiдповiла жiнка. - Але скiльки я їй радила не мати дружкiв! Не грiшити.

- А конкретно?

- Я нi на кого конкретно не можу вказати...

- Ну, добре, продовжимо по порядку, - i капiтан став заповнювати анкету.

Тим часом Спiвак, який поки що не втручався у розмову, придивлявся до Шумейкової. Вiн знав цю категорiю немолодих жiнок з iнтелiгенцiї, якi провели життя на межi бiдностi, усiляко приховуючи свої нестатки i намагаючись мати пристойний вигляд. Вони живуть на. невеличку зарплатню, "вiд каси до каси", харчуються дешевими продуктами, проте примудряються вiдкладати щомiсяця якусь десятку-двадцятку, щоб раз на рiк дозволити собi нове плаття, кофточку чи пару чобiток. Вони здебiльшого мають освiту, пишаються цим, але саме ця освiта стає на перешкодi, коли з'являється можливiсть заробити грошi якоюсь простою, неквалiфiкованою роботою. Вiднести вiдвiдувачку до цiєї категорiї Спiваку дозволяли витертий на бортах каракуль, роздутi петлi навколо гудзикiв, фасон пальто, пошитого, певно, не один десяток рокiв тому, i водночас скромний, незалежний вираз обличчя. Iнтелiгентська бiднiсть завжди горда, хоч би що говорили!

- Розкажiть, як ви познайомилися з покiйною? - спитав Андрiйко.

Шумейкова уже, здавалося, повнiстю оговталася вiд звiстки про убивство приятельки i, що здивувало капiтана, навiть не приклала хусточки до очей.

- Ви знаєте, що я лiкар, гiнеколог. Спочатку Гальчинська була моєю пацiєнткою.

- А потiм?

Шумейкова iронiчно пiдняла брову:

- Вас що, цiкавлять деталi гiнекологiчного лiкування?

- Ви знаєте, що нас цiкавить.

- Я працювала у полiклiнiцi Шевченкiвського району. Гальчинська прийшла на прийом. Я їй допомогла. Згодом вона попросила вiдвiдати її вдома.

- Приватне лiкування?

- Так. Я стала її постiйним консультантом.

- Коли Гальчинська вперше прийшла до вас?

- Давно. Десь на початку сiмдесятих рокiв. Точно не пригадую.

- А заприятелювали?

- Тут важко точно визначити. Рокiв чотири тому. Пiсля того, як господь бог покликав до себе мого чоловiка. Та й не знаю, чи приятелювали ми.

- У чому виявлялася ваша дружба?

- Гм... - У Шумейкової знову пiдтяглася вгору брова. - Я можу не вiдповiдати на це запитання?

- Маєте право.

- Скажiть, ви знали, що Гальчинська людина багата, має цiнностi?

- Це було видно неозброєним оком.

- Якi в неї були коштовностi?

- Вдома вона носила дiамантовi сережки, на пальцях перснi з рубiнами i дiамантами, один iз яких був дуже великий. Скiльки каратiв, не можу сказати. Вона якось попросила мене сходити з нею до ювелiрiв, щоб оцiнити його. У скупцi сказали, що вони можуть оцiнювати коштовностi вартiстю до двадцяти п'яти тисяч, а коштує перстень набагато бiльше i оцiнити його можна тiльки у Москвi. На вулицi вона боялася його носити.

У схованцi, виявленiй капiтаном Андрiйком, цього коштовного персня, сережок з дiамантами та перснiв з рубiнами не було. Певно, що їх зняв iз своєї жертви вбивця...

- Вона до вас прив'язалася i, очевидно, довiряла?

- У неї бiльше нiкого не було.

- А племiнницi? Все-таки рiдна кров.

- Вона їх побоювалася.

- Чому?

- Спадкоємцi завжди нетерплячi. Хоч грiх так думати на людей.

- Гм, - зауважив Спiвак.

- Я так думаю. Покiйна знала, що я не чекаю вiд неї нiчого. Навпаки. У мене, крiм неї, пiсля чоловiка нiкого не було. Як у багатьох старих пенсiонерок. А ви повиннi розумiти, що таке самотнiсть, яка кiстлявою рукою щодня душить тебе за горло, викликаючи сльози на очах.

Спiвак знову подумав про психологiчне тяжiння бiдних iнтелiгентiв до бiльш щасливих багатих людей, i не тому, що чекали вiд них якихось подачок, Тут справа була глибша: недосяжне для них багатство притягувало магнiтом, кидало вiдблиск i на них, тiльки вiдблиск, але й цього було досить. Вони опиралися цим моральним путам, пiдсвiдоме боролися з ними, терпiли поразку i потай не любили своїх бiльш обласканих долею друзiв. Щось тут було вiд мазохiзму, коли любиш через ненависть i ненавидиш люблячи.

- Мене все-таки цiкавить, чому ви сказали: "рано чи пiзно це могло статися", маючи на увазi убивство. Людмилi Гальчинськiй хтось погрожував, нападав на неї? - спитав Спiвак.

- Нi, таких випадкiв, наскiльки менi вiдомо, не було.

- Чого ж у вас виникло таке побоювання?

- Людмила Йосипiвна, земля їй пухом, була дуже обережна. Вона i на мене сердилася, коли я приходила без попередження. Перед тим, як прийти, мусила дзвонити з дому i сказати, коли приблизно буду. Чужому вона нiколи не вiдчинила б i не пустила б у хату... Але був виняток - її коханцi. Тут вона просто дурiла - прости господи! - i втрачала будь-яку обережнiсть... Я їй не раз казала: "Вони тебе погублять", звичайно не маючи на увазi, що вб'ють. Я говорила про душу. Людмила Йосипiвна не була скупою, особливо для себе... Все, що їй хотiлося, купувала не торгуючись. Так само нiчого не шкодувала коханцям...

- В її роки... - не стримався Андрiйко.

- Так, в її роки, - пiдтвердила Шумейкова. - Я казала: побiйся бога, ти немолода, спокутуй грiхи.

- Ви вiруюча?

- Так.

- А вона?

- Ворог божий, - Шумейкова перехрестилася, - весь час спокутував її. Яка вже тут вiра!

- Ви хотiли навернути її до вiри?

- Я сподiвалась врятувати її душу.

- На цьому й трималися вашi взаємини?

- Часом вона прислухалася до моїх слiв. Поки не приходив черговий спокусник. I тодi знову кидалася у грiх содомський. А я знову молилася за неї i сподiвалася, що господь прийде на помiч.

- Вона платила їм грошi?

- Здається. Або давала подарунки. Точно я не знаю.

- Скажiть як лiкар: чим пояснити таку пiдвищену хтивiсть, можна сказати, старої бабусi... - поцiкавився радник юстицiї.

- Ну, не "старої бабусi", - нiби образилася за покiйну i, певно, трохи за себе Шумейкова. - Пiдвищена статева потреба викликана була якимсь порушенням гiпофiзу. Є порушення, якi роблять людину сексуальним маньяком, здатним на все заради задоволення своєї жаги. Але не можна усе списувати на природу, на її недосконалiсть чи похибки; - людина повинна стримувати свої пристрастi i не пiддаватися дияволу, прости господи, - знову перехрестилася Ганна Миколаївна.

- Ви знали всiх її коханцiв?

- Нi, вона i вiд мене ховалася. Я ж кажу, часом у неї прокидалася совiсть, i вона соромилася мене. А коли траплялася бiда - признавалася i просила допомоги. Три роки тому бог її покарав i вона лежала у венлiкарнi з гонореєю...

- Ви нiколи не питали, звiдки в неї таке багатство?

- Нi. Вона все одно не сказала б.

- Коли ви востаннє бачилися з нею?

- Це було у недiлю, вiсiмнадцятого грудня...

- У вас тодi нiщо не викликало пiдозри? Вона, наприклад, не говорила, що чекає когось у гостi?

- Нi... Але гостi чи гiсть у неї були. Я їй подзвонила у наступний четвер, щоб домовитися про зустрiч у суботу. Але розмова не вiдбулася... Власне, почалася i обiрвалася. - Шумейкова потерла долонею лоба, нiби тiльки зараз щось втямивши. - Сталося так, сказала далi чiтко i визначено. - Дзвоню. Людмила Йосипiвна бере трубку, я говорю, вона слухає, i раптом чую, як дзвонять їй у дверi. Людмила Йосипiвна каже менi: "Хвилиночку. Почекай" - i, певно, кладе трубку бiля телефону. Потiм я чую у трубцi її радiсний скрик: "О, як давно я тебе не бачила!.." Далi слабкий шум розмови - i раптом якийсь короткий гуп, так наче щось упало. Людмила Йосипiвна до телефону бiльше не пiдiйшла. Я довго чекала. Потiм лiнiя обiрвалася, очевидно, трубку було покладено на важiль апарата... Я вирiшила, що завiтав хтось iз її коханцiв i їй уже не до мене.

- I вас не здивувало, що Людмила Йосипiвна, не закiнчивши з вами розмови, не передзвонила вам згодом?

- Нi.

- Ну, гаразд, того дня не зателефонувала. Але минув другий, третiй, нарештi четвертий день...