Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке) - Владимир Кашин

- Що ти, Курте, - бачачи, що гауптштурмфюрер тепер у доброму настрої, наважилася назвати його на "ти" i по iменi Люцiя. - Який єврей! Вiн грузинський князь i служив у нiмецькiй армiї...

- А з нiмецької армiї потрапив тапером у кафе "Едельвейс"? Цiкава метаморфоза.

- Я не знаю. Здається, вiн був поранений...

- Розберемось... - кивнув Раух i, не прощаючись, швидким кроком вийшов з квартири.

Люцiя ще якусь хвилину стояла серед кiмнати, роздумуючи над несподiваною появою гауптштурмфюрера. Чого йому треба було, що вiн шукав, чого приходив? Вона губилася у здогадах. А чому питав про Адамадзе? Думки безладно роїлися в головi... Боже мiй, а може, це Адамадзе пiдсунув їй у пальто гидку листiвку? А вона його захищала! Не вистачало, щоб цей пiанiст виявився партизаном!

Так роздумуючи, Люцiя механiчно пройшла коридором до дверей, якi ще не встигла за Раухом замкнути, потiм повернулася до кiмнати, не знати навiщо механiчно пiдняла кришку пiанiно, глянула на знайомi золотi лiтери фiрми "Steinway sons", механiчно провела пальцем по клавiшах.

Простенькi чистi звуки гами заспокоювали. Вона пiдiйшла до вiкна i глянула на вулицю; автоматник бiля їхнього дому уже не стояв.

Усе повернулося на своя круги. Люцiя подумала, що бiля її дому кiлька хвилин, поки Раух був у хатi, стояв його чорний автомобiль, а бiля дому чергував солдат. Це її тiшило. Нехай i сусiди знають, що вона не просто кафешантанна спiвачка, а людина, близька до влади. Правда, це не така значуща подiя, як те, що вiдбувається щодня на сусiднiй вулицi, де живе iнша спiвачка, з оперного театру. Та дружить iз найвищими нiмецькими чинами, i бiля її будинку постiйно стоїть не один, а кiлька шикарних чорних лiмузинiв, з яких виходять генерали. Ось кому треба заздрити! Вона, Люцiя, ще тiльки мрiє про оперу, а та уже всього добилася. Проте усе ще попереду. Курт добре розумiється на музицi i хвалив її голос. Якось, при нагодi, коли у нього буде добрий настрiй, вона попросить допомоги. Адже i вiн не простий собi офiцер i належить до високої влади. Вiн зможе влаштувати її в оперний. Треба тiльки почекати, на все свiй час...

8

Пiдiбгавши ноги, капiтан Андрiйко розглядав стареньку бабусю, яка, не роздягаючись, сидiла проти нього за столом i шморгала носом, здавалося, байдужа до всього, що її оточувало: до офiцера iз страшним шрамом через щоку, до того, що її привезли до мiлiцiї, до того, що до кабiнету калька разiв заходили озброєнi мiлiцiонери.

Капiтан Андрiйко, який колись ще лейтенантом працював iз пiдполковником Ковалем, багато перейняв вiд нього. Досвiдчений сищик i вдумливий юрист вчив своїх пiдлеглих не тiльки премудростям розшуку. Втiм, вiн не змiг в однаковiй мiрi прищепити тим, хто працював поруч, свої погляди на людину. Навiть у злочинцевi Коваль шукав дзвiночкiв у душi, якi, сколихнувшись, можуть задзвенiти на добро. Вмiнню логiчно мислити, знаходити правильний шлях розшуку i дiзнання, вивчати усi деталi життя пiдслiдного або свiдка було легше навчити, нiж виховати уважнiсть до людини, з якою мiлiцiя з тих чи iнших причин має справу. Катерина Лисюк, колишня двiрничиха з будинку, в якому проживала загибла Гальчинська, i допитати яку хотiв капiтан, не з'являлася на виклики i не вiдповiдала на повiстки. Остап Володимирович знав, що жiнка дуже стара, вiн подумав, що, певно, їй важко добиратися до райвiддiлу по ожеледi, i, засвоївши лише частину з повчань Коваля, вирiшив допомогти їй, проте не врахував, що робить ведмежу послугу, посилаючи за нею машину. Це вже була не допомога, а швидше примусовий привiд, в той час як дуже просто, незважаючи на величезне навантаження, було б самому пiд'їхати i, до речi, познайомитися з усiєю обстановкою, що оточує свiдка. Посилаючи мiлiцейський "газик", капiтан не згадав свого колишнього наставника. I, нiби виправляючи свою помилку, зараз перш за все поцiкавився станом здоров'я жiнки.

- Слава богу, - коротко вiдповiла Лисюк, шамкаючи майже беззубим ротом, з якого виклично стирчали, коли розкривала рота, два довгих, що залишилися, жовтих зуби.

- Це добре, - стандартно зауважив Андрiйко, мiркуючи, з чого почати розмову про Гальчинську.

- Правда, операцiя була, - додала стара.

- Яка операцiя? - механiчно спитав капiтан, думаючи своє.

- Жовчно-камiнна...

Андрiйко пожвавився:

- Жовчний мiхур? Вирiзали? Так?

Жiнка кивнула.

- А зараз усе нормально?

- Нормально. Тiльки дiєти треба дотримуватися.

З лiкарнi дружина написала Андрiйку: "Уже ноги спускала з лiжка, сказали, скоро дозволять встати". Ця записка втiшила капiтана, а вiдповiдь Лисюк зовсiм заспокоїла, i вiн ласкавiше глянув на жiнку.

- Значить, ви, Катерино Пилипiвно, з тисяча дев'ятсот сорокового року до тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого, тобто протягом вiсiмнадцяти рокiв, були двiрничкою у цьому будинку, - встановлював Андрiйко, i далi вглядаючись у маленьке, зморщене, як печене яблуко, безбарвне личко старої, облямоване хусткою, на якому, мов двi засушенi пелюстки барвiнку, свiтилися уже вицвiлi, колись голубi, очицi.

- Служила, - пiдтвердила жiнка.

- I при окупацiї.

- Так.

- Нiмцi добре платили?

- Управа пайок давала, i електрику дозволяли палити. Тiльки тяжко було.

- Чому тяжко?

- Щось не так, зразу - розстрiл. За те розстрiл, за це розстрiл. Не знаєш, вiд чого берегтися. Єврей чи комунiст сховався на горищi або у пiдвалi - розстрiл, партизан листiвку приклеїв на твоєму домi - розстрiл, хтось не зареєструвався в управi або чужий приїхав до родичiв, а ти не побiг у полiцiю, - теж розстрiл... Не знала, з якого боку чекати...

- Так ви усiх мешканцiв знали.

- Аякже.

- А цього теж? - Капiтан вийняв з папки невеличке фото гауптштурмфюрера. - Вiн жив у вашому домi?

Лисюк довго вглядалася пiдслiпуватими очима у фото, зрештою прошамкала:

- Кажись, вiн. До Люськи ходив. Його усi боялися. З автоматником приїде, бувало, увесь дiм винюхає, як нишпорка. Я й досi як згадаю... - Стара зiщулилася.

- "Люська" - це Людмила Гальчинська, яку вбили у своїй квартирi?

Стара кивнула.

- Розкажiть, що ви знаєте про неї.

Жiнка знизала плечима: мовляв, що розповiдати?

- З якого часу ви її знаєте?

- Як поселилася.

- Коли?

- У вiйну. Вона спiвала у кафе на Великiй Василькiвськiй, потiм у якомусь театрi, - згадала жiнка. - А цей, - кивнула на фото, - до неї досить часто наїжджав.

- У неї iще були знайомi серед офiцерiв?

- Не пригадую... Це бiля другої такої, неподалiк вiд нас, що спiвала у театрi, Окiпної на прiзвище, i її подруги-нiмкенi товклося багато офiцерiв, чорнi великi автомобiлi раз у раз пiд'їжджали до їхнього дому. Люди ходили протилежним боком вулицi, а дехто взагалi цей квартал обминав. А потiм нiмцi пронюхали, що вони пiдпiльницi, i обох закатували.

Капiтан Андрiйко, знаючи героїчну i трагiчну водночас iсторiю київських пiдпiльниць Раїси Окiпної та Євгенiї Бремер, тяжко зiтхнув разом з Лисюк.

- А до нас тiльки один цей гестапiвець приїздив.

- А партизани не навiдувалися?

- Не знаю, - похитала головою стара. - Не чула у нас про таких. На нашiй вулицi не було...

- Як ви гадаєте, Катерино Пилипiвко, хто мiг убити Гальчинську?

- Цього нiхто не знає.

- Поки що, - зауважив Андрiйко, - поки що, - повторив вiн. - А ми з вами, Катерино Пилипiвно, зробимо так, щоб узнати, "хто" i "чому"... Так, кажете, скоро пiсля операцiї вiдчули себе нормально i змогли навiть працювати. Адже робота у вас важка: i лопатою гребти, i мiтлою махати, взимку i лiд сколювати. А тачку тягати?.. Коли у вас була операцiя?

- Зараз згадаю, - не дивуючись раптовому запитанню, вiдповiла жiнка, поправила хустку i пожувала зморшкуватими губами. - Пiсля вiйни через три роки, - нарештi згадала вона.

- У сорок восьмому, виходить, а ви пiсля того ще десять рокiв працювали двiрничкою.

- Так.

- А зараз?

- Уже давно на пенсiї.

Капiтан Андрiйко хотiв спитати: "Яка пенсiя, скiльки?" - але стримав свою цiкавiсть. Вiдомо, яка може бути ця пенсiя. Та жiнка сама додала: - Сорок три карбованцi...

- Маєте чоловiка?

- Дiд мiй давно богу душу вiддав... Дiти допомагають...

- Так, так, - повторив капiтан. - Значить, тодi, у вiйну, нi нiмцi, нi партизани, на вашу думку, претензiй до Гальчинської не мали.

- Звiдки менi таке знати?

- Ну, не знати, але здогадуватися про що-небудь.

- I не здогадуюсь. Вона з людьми ладила, була гарна, привiтна. А щодо партизанiв чи там пiдпiльникiв, не знаю, не помiчала, хоч, правду сказати, повинна була усе помiчати, аякже - двiрничка! Якби щось таке у моєму домi вiдбувалося i нiмцi примiтили - я живою не була б зараз...

Версiя про помсту або про те, що Людмила Гальчинська знала якусь таємницю з вiйни i хтось тiльки тепер пiшов на вбивство, аби жiнка не проговорилася, щоб хтось носив стiльки рокiв у душi ненависть до неї, явно провалювалася...

- А ви часом не помiтили, Катерино Пилипiвно, хто-небудь чужий до неї в цi днi приїздив, наш чи, може, iноземець?

- Не знаю. Я тепер рiдко з дому виходжу, а з вiкон моїх тiльки шматок асфальту видно. Не знаю, не знаю...

- А Радянська влада до Гальчинської нiяких претензiй пiсля вiйни не пред'являла, не знаєте? За зв'язки iз гестапо або iще за щось...