Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке) - Владимир Кашин

Одного разу у гарному настрої Гущак повiдав Адамадзе про свою мрiю. Вiн розповiв, як далеко за океаном, на Харкiвщинi, гуляв по селах iз своїм загоном i вивiз iз столицi та закопав великi цiнностi мiсцевого банку, щоб не конфiскували бiльшовики. Забрати їх перед втечею з України вiн не встиг, i вони й досi лежать там. А мiсце це знає тiльки вiн. Здiйснивши разом з банкiром Апостоловим цю операцiю, сам навiв чекiстiв на свiй загiн, який гуляв на хуторi. Тi порубали козакiв до ноги. Що сталося пiсля з Апостоловим, невiдомо, але ще коли закопували його добро у землю, банкiр уже був не при собi. Тепер Гущак подумував: а що, як згодом, коли за строком давностi буде прощений, та й податися на батькiвщину за тим скарбом? Адже вони з Апостоловим зробили двi схованки: як не одну, то другу знайде. Зрештою, поверне скарб совєтам за повну амнiстiю, але й собi трохи залишить.

Антоновi Адамадзе багато не треба було, щоб усе згадати: i свою юнкерську юнiсть у Харковi, i Клаву, i свої надiї, зруйнованi нестримною бурею громадянської вiйки. Вiн не признався приятелевi, що знав Апостолова, женихався до його доньки, що вважає себе й досi її нареченим, i тому законним спадкоємцем, якщо нiкого з Апостолових не залишилося в живих. Зачепило, що Гущак бере собi право претендувати на його, Антона Адамадзе, спадщину!

Склавши свiй план повернення на Україну, колишнiй князь тривалий час усiляко пiдкреслював дружнi почуття до Гущака, свою щирiсть, намагаючись слушної хвилини випитати у приятеля назву хутора, бiля якого у ярку закопане коштовне камiння i золото. Проте Гущак, навiть сп'янiвши, не вимовляв тiєї заповiтної назви.

Зараз, лежачи на тапчанi, угрiвшись пiд шинеллю, Адамадзе згадував, як безрезультатно добивався вiд приятеля, де закопано скарби банка Апостолова, i мiркував, наскiльки це ускладнило його плани.

"Андрiю, а де ти заховав алмази банкiра?" - нiби мiж iншим запитував вiн сп'янiлого Гущака.

"Ет!.."- вiдповiдав на те приятель, ледве повертаючи язика.

"А все ж цiкаво. Де ти примудрився сховати?" - не вгавав пiдпоручик.

"Ет!" - змахував рукою кудись убiк Гущак, нiби вiдганяв вiд себе примару.

"То, певно, ти збрехав, придумав собi пригоду", - хитрував Адамадзе.

"Ет!.."

"Якщо й було, то давно пропало, - знущався князь. - Бiльшовики давно викопали".

При цих словах Гущак нiби тверезiшав, розплющував широко одне око, але по паузi знову змахував рукою i хилив до столу голову:

"Ет!.."

"Базiкало ти, та й годi! - не витримував Адамадзе i полишав спроби щось бiльше вивiдати, нiж колись розповiв приятель. А Гущак iще довго, уже без запитань Адамадзе, час вiд часу пiдiймав на приятеля хитрий погляд i повторював:

"Ет!.. - I знову: - Ет!.."

Так повторювалося не раз i за домашнiм столом, i за окремим столиком у якiй-небудь канадськiй корчмi, стилiзованiй пiд козацький курiнь.

Минав час, на свiтi почало розгорятися полум'я другої свiтової вiйни. Коли Адамадзе зрозумiв, що рано чи пiзно Гiтлер кинеться на Росiю, вiн, продавши свiй грузовичок, несподiвано для Гущака зник iз Канади. Незабаром опинився у окупованiй Францiї i зголосився до нiмецької влади... Йому повiрили, i спадковий князь Антон Адамадзе пiсля того, як гiтлерiвська армiя вдерлася на Україну, став командиром взводу нiмецької залiзничної варти...

Спогади Адамадзе були непослiдовнi. То вiн опинявся в окупованiй нiмцями Францiї, то повертався думками до Харкова часiв громадянської вiйни i своїх поневiрянь спочатку у Денiкiна, потiм у Врангеля, то до тяжкої константинопiльської емiграцiї.

Одна з картин втечi з Криму часто спливала в його пам'ятi.

Це був спомин про похмурий навiть для Криму листопадовий день, коли вiд ялтинського причалу вiдходив останнiй пароплав з утiкачами у далекий Константинополь. Картина евакуацiї, точнiше - ганебної втечi пiсля програної вiйни, привиджувалася пiдпоручику Адамадзе завжди як страшний сон...

Пароплав був перевантажений: конi, гармати, ящики з боєприпасами, чемодани, баули, вузли, купою накиданi серед палуби; серед офiцерських та солдатських шинелей маячили жiнки у боа, хутрових шубах, палантинах, переляканi негоцiанти, промисловцi, господарi покинутих маєткiв, священики, полiтики у модних, але пошарпаних пальтах i крислатих капелюхах.

Цивiльних, "шпакiв", пускали на пароплав в останню чергу пiсля христолюбивого воїнства, Адамадзе не мiг втямити, як їх стiльки набилося, коли й офiцерiв та солдатiв не всiх узяли.

Пароплав несподiвано тяжко загув i враз вiдвалив вiд причальної стiнки, i тут Адамадзе, що стояв бiля борту, побачив таке, що навiки вкарбувалося в його серцi.

Капiтан, побоюючись, щоб перевантажений пароплав, який i так скособочився, не перекинувся, дуже тихо вiдходив вiд берега. Мiж кораблем i високою стiнкою утворювалася смуга чорної води. Водна перепона повiльно ширшала, з кожною хвилиною берег вiддалявся i вiддалявся.

I тут Адамадзе побачив, як офiцери i солдати, якi не протовпилися на пароплав, скидали шинелi i стрибали з молу у вже по-зимовому холодну воду. Вони пливли до пароплава, благаючи пiдiбрати їх. Дехто з них тримав у зубах Георгiївськi хрести, здобутi кров'ю в окопах свiтової вiйни, нiби пiдтверджуючи цим своє право на життя. Матроси кидали їм канати. Вони чiплялися за них, але бiльшiсть зривалася назад у воду. Пароплав вiдходив усе далi й далi, усе швидше i швидше, i ось уже плавом його не можна було наздоганяти. Залишенi на хвилях випльовували у воду ордени i хрести, гiрко матюкалися i, перед тим як пiти на дно, останнiм зусиллям посилали прокляття услiд пароплаву.

Пiдпоручик Адамадзе плакав. Вперше за всю вiйну.

Що його потягло назад на Україну, кинуло у вир вiйни, в iм'я чого вiн вирiшив ризикнути життям? Клава? Нi. Та рожева хмарка давно розтала у небi i годилася тiльки для юнкерських сентиментiв. Ненависть до бiльшовикiв? У нього, колишнього пiдпоручика бiлої армiї, ця ненависть давно вивiтрилася, може тому, що князем вiн був безмаєтним, а потiм за два десятилiття сам побував i люмпеном, i пролетарiєм, i експлуатованим, i погляди його, якi не встигли як слiд оформитися в забезпеченiй юностi, у зрiлому вiцi рiзко трансформувалися. I допомагати нiмцям завойовувати Росiю, яку вiн по-своєму любив i за яку бився з червоними, не дуже хотiлося.

Нiмцiв вiн не любив. Добре розумiв, що перемога Гiтлера нiчого особливого для рядової росiйської емiграцiї не дасть. Нiмцi формували i спецiальнi бiлогвардiйськi частини, але вiн вiдмовився в них служити, називаючи про себе тих добровольцiв "сволотою", i записався у залiзничну варту.

Згадуючи свої поневiряння в емiграцiї, вiн знаходив достатньо пiдстав, щоб мститися бiльшовикам, але в нього був свiй iнтерес, який примусив перелетiти через океан i опинитися на окупованiй Українi. Цей iнтерес називався "скарб Апостолова". I Адамадзе сподiвався на допомогу або Клави, або самого банкiра, якщо вiн живий i хоч трохи зберiг глузду.

В емiграцiї, на чужинi, вiн зазнав багато лиха.

Табiр для росiйських втiкачiв, цивiльних i вiйськових, пiд Константинополем був справжнiм пеклом. Одним iз перших концентрацiйних, якi пiзнiше дбанням Сталiна i Гiтлера розповзлися чумними плямами по землi Європи i Азiї вiд Атлантичного до Тихого океанiв. Константинопольський, як належить концтабору, був оточений високим парканом з колючим дротом вгорi, мав вартових, якi не випускали людей у мiсто. Начальство пояснювало такий суворий режим епiдемiєю тифу, що лютувала у таборi, позбавленому будь-яких санiтарних умов i лiкарської допомоги.

Вважалося, що в емiгрантiв i немає потреби ходити в мiсто. На територiї була органiзована канатна фабрика i ще якiсь ремiсничi майстернi, де платили копiйки i годували усякими покидьками. Легше жилося тим цивiльним панкам-втiкачам, що окупували останнi пароплави з Криму, викликаючи обурення таких, як поручик Адамадзе, на очах якого гинули у морських хвилях бойовi офiцери i солдати росiйської армiї.

На територiї табору вiдкрилися комiсiйнi крамницi, в яких спритнi торгiвцi за безцiнь скуповували хутра, дорогоцiннi та антикварнi речi, золото i срiбло, хороший одяг, який зберiгся у чемоданах втiкачiв. При цих крамницях були продуктовi прилавки, де за шаленi грошi можна було купити будь-якi харчi. Мiсцевi торгiвцi викачали цiнностi у росiйських емiгрантiв досить швидко. В мiру того, як порожнiли кишенi втiкачiв, крамницi згортали свою дiяльнiсть i становище табiрникiв дедалi ставало усе тяжчим i безнадiйнiшим. Виїхати з табору дозволялося лише за спецiальним викликом родичiв або друзiв, що постiйно проживали в якiйсь європейськiй країнi або в Америцi i гарантували емiгранту прожитковий мiнiмум або роботу.

В Антона Адамадзе не було жодних цiнностей чи золота, не було й родичiв за кордоном. Становище склалося безнадiйне, i судилася йому смерть чи то з голоду, чи вiд туберкульозу або тифу, що чатували на свої жертви у брудних i взимку неопалюваних бараках.

Але i тут доля усмiхнулася до нього. Вiд джутової фабрики у таборi пiдпоручика Адамадзе врятував полковий товариш, який знайшов родичiв у Бельгiї i, вирвавшись з табору, з часом надiслав звiдти виклик i молодому князевi.