Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

Лора поняття не мала, звідки озвалася до неї Зоя. Розуміючи, що поліція все одно випередить, вона набрала Графиню знову, попросила орієнтир для водія. Сокіл вбив у навігатор дані, й так вони виїхали на трасу. Звідти Зоя керувала по телефону.

На місці пригоди вже працювала група, Лору і Гайдука не пустили за периметр оточення, хай би там як голосно шеф не скандалив. Побалакати із Зоєю теж не вдалося, нею зайнялася Вербна. Єдине, що вдалося побачити на власні очі, – труп Романа Мірошника, який санітари виколупали із салону чорного джипа.

Усе інше мусило чекати до ранку. Гайдук здався, вони повернулися на службову квартиру, по дорозі прихопили пляшку віскі та їжу, не перебираючи, яку побачили нарізаною у вакуумних упаковках. Лора так і не зрозуміла, сумують вони чи святкують перемогу. Згрішила, не втрималася, дозволила собі кілька ковтків алкоголю, щедро розбавленого колою. Ризик, що сподобається й затягне, був величезний. Проте, на диво, обійшлося: навіть зуміла впасти в тривожний, та все ж – прийнятний сон.

А новий день приніс величезний кошик інформації, яка ще більше переконала Лору в правильності її раптових висновків.

Роман Мірошник загинув, бо влетів головою в лобове скло. Він не пристебнувся, коли гнався за «камаро». Висновок експертів про причину смерті попередній, – але якби пристебнув безпековий ремінь, то міг би вижити. А кермо не втримав, бо невдало розвернувся і вибрав для того незручне місце. Задні колеса занесло, власна вага потягнула джип під міст, а внизу – старі іржаві палі та бетонні уламки після якоїсь чергової планової відбудови. Призначивши Зої місце зустрічі, Мірошник, сам того не знаючи, підписав собі вирок. Звісно, цього б не сталось, якби Графиня дозволила себе вбити. Але, певно, зійшлися двоє давніх ворогів, лишитися живим мусив тільки один.

У кишені Мірошника знайшли дешевий кнопковий мобільник. Із нього дзвонили тричі, всі дзвінки – на номер Зої Граф. Роздруківки дозволили простежити інтервал, востаннє Графиню набрали за п’ятдесят хвилин до того, як Роман загинув.

– Я чекала там, де сказано, – підтвердила Графиня на допиті. – Він подзвонив, переконався. Тобто… – тут-таки виправилася, – не він.

– Як це – не він? – було питання від Вербної. – Знову голову морочите?

– Морочив якраз він, Рома. Я почула голос Віри Домонтович. Злякалася.

– Чому не повідомили поліцію?

– Ви б, пані слідча, перша мені не повірили. Жінці, яка поховала вбитого чоловіка й випила за упокій душі на самоті, дзвонить із того світу щойно закопана в землю екссвекруха. То вже потім, після третього дзвінка, я протверезіла й допетрала: розводять. Захотіла побачити, хто ж це такий хитрий.

– Чому Роман Мірошник вирішив убити вас?

– Ой, там багато всього…

У її покази Лора не вчитувалася. Все одно для неї трактовка подій, яку охоче прийняла Віталіна Вербна, вже не мала значення. Адже паралельно знайшлося дещо важливіше: їй видали кримінальну справу Віри Домонтович.

Копіями вироку тут справді не могло обійтися. Треба читати все, гортаючи сторінки руками. Тим паче, що всі матеріали вмістилися у два томи.

Загиблою виявилася Юлія Буковська, двадцять сім повних років, незаміжня, мешканка Одеси. Яким вітром її задуло тоді з Південної Пальміри на трасу під Житомиром, у матеріалах не вказали. Долучено пояснення її матері, Софії Михайлівни Буковської, що донька жила окремо, після Майдану стосунки з батьками мала напружені, аж до скандалів та взаємних звинувачень. Тож мама не надто цікавилася, чим займається доросла донька. Єдине – знала і не схвалювала, що Юля з травня поринула у волонтерство і кілька місяців моталася на Донбас і назад. Не стримавшись, Софія Михайлівна розродилася в письмових показах окремим рядком: її донька допомагала озброєним націоналістам убивати російськомовних громадян і росіян за походженням.

Найцікавіше Лора знайшла там, де шукати не планувала.

Навіть уже перегортала аркуш, до якого прикріпили роздруківку мобільного оператора, що обслуговував телефон Юлі Буковської. Затримала погляд із почуття обов’язку, а радше – все ж машинально. Забагато разів останніми днями стикалася з такими роздруківками, забагато підказок вони дали.

Серед установлених абонентів було чотири дзвінки на один і той самий невідомий номер.

Слідчий, який тоді вів справу, навіть підкреслив кожен виклик, поставивши поруч знаки питання.

Кочубей відчула: ось воно, тепло, ще тепліше, скоро пектиме. Далі читала ще уважніше – та особу абонента-аноніма так і не встановили. Аж засвербіли долоні, пробігли тілом дрібні мурашки: слід, який і слідом ніхто тоді не вважав, бо він справді нікуди не вів, за чотири роки несподівано перетворився на почерк убивці.

Серійного вбивці.

Ще не маючи аргументів, здатних логічно, раціонально пояснити передчуття, Кочубей повернула справу, зробивши потрібні фото з мовчазної згоди суворої пані-архіваріуса. І навмання запитала, чи є десь справа дворічної давнини про загибель Антона Домонтовича. Окремого дозволу жіночка вирішила не питати, адже мала розпорядження від найвищої для себе інстанції. Трохи побурчала, та все ж полізла у свою картотеку.

Кримінальне провадження було – нещасний випадок, ненавмисне вбивство.

Винуватця не знайшли, справу відтак списали на зберігання. Лора не відходила далеко, бо тепер знала, де гортати найперше. Так, причина смерті – дорожньо-транспортна пригода. Антон переходив центральну площу пізно ввечері, наприкінці березня. Як сталося зіткнення, свідки до пуття не бачили, а камера теж нічого не прояснила. Передовсім – номерів машини-вбивці не зафіксовано. Але, зі слів очевидців, то був – красномовна цитата – «придурок на чорному джипі».

Медична довідка: жертва перебувала в стані наркотичного сп’яніння.

Заява дружини, Домонтович Зої Георгіївни: посварилися, бо почав уживати наркотики, вдома останні дні не ночував.

Під машину потрапив, говорячи на ходу по телефону.

Із невстановленим абонентом – протягом дня невідомий дзвонив Антонові ще раз.

Лорі після такої знахідки захотілося голосно, на всю силу легенів, закричати від радості. Стрибати й дуже бажано – дострибнути до високої стелі, торкнутися пальцями, зафіксувати рекорд. Натомість зробила ще кілька фото, повернула документи й смачно потягнулася, аж жіночка-архіваріус заздрісно глянула: явно хоче кінця робочого дня, додому й серіал.

Здобутком Лора похвалилася Гайдукові.

Виклала головний козир, ба більше: справжнього джокера.

Шеф спершу не прийняв її версію категорично. Досить уже з них цієї клятої справи. Але відтак охолонув і все ж переглянув позицію. Визнав правоту. Погодився: не треба зараз «вантажити» місцеве слідство, Віталіна Вербна піддасть їх анафемі. Краще спокійно перепочити, адже ніхто вже нікуди не поспішає. Піти по новому сліду самим. А якщо когось із начальства раптом зацікавить, чим вони займаються, аргумент буде залізним: розслідують замах на співробітницю служби безпеки банку Кочубей Ларису Василівну.

У Києві їй таки дали добу на відпочинок.

Наступний тиждень вона витратила, збираючи по крихтах відомості про волонтерку Юлію Буковську.

Знайдене аж так не вкладалося в голові, що в якусь мить Лорі стало зле й, не знати, з якої причини, мало не знудило. Схожої реакції в себе пригадати не могла. Трохи подумавши, пояснила просто: шок від висіння над прірвою на Зарічанському мосту досі не відпускає. Це був справді перший досвід, коли, дивом уникнувши смерті, все одно могла полетіти в прірву, якби не з’явилася рука допомоги.

А головне – Лора побачила перед собою винного у своєму переляку.

Поїздки в колонію бракувало для повноти картини, для викриття й обвинувачення.

Гайдук добро дав, зробив потрібні дзвінки.

Коли минули Пирятин, їй вдалося задрімати, а прокинулася далеко за Полтавою…

Грудень білозубо всміхався.

– Презент, – начальник колонії посунув розгорнутий на останній сторінці календар через стіл. – Із особистого фонду, подарункового.