Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Буває, – повторила Зоя. – Все скасовуємо?

– Чому? Все в силі. Яка різниця, їдьмо разом. Беріть на борт пасажирку з тонучого човна. – Лора спробувала жартувати.

– Хай так. Докурю.

– А я поки що кави вип’ю. Там, за рогом, кав’ярня. Вам узяти?

– Нє-а. – Графиня затягнулася.

Тим часом Сокіл нарешті зняв колесо й замислено дивився на нього.

Синоптики дали правильний прогноз – нинішній грудень був скупим на морози.

Про зиму нагадувала хіба календарна дата. За вікном вогко й незатишно, навіть крихти снігу давно розтанули. Ріденькі калюжі блищали на млявому, якомусь геть не веселому сонці. Наближення Нового року відчувалося хіба завдяки вітринам, де блищали неонові ялинки, переливалися вогниками носаті сніговики, підморгували зірочки й сніжинки.

– Зовсім настрою нема, – Зоя кивнула на одне зі святково оформлених кафе.

– Розумію вас, як ніхто. Але справу треба довести до логічного кінця. Де почалося чотири роки тому, там хай і завершиться.

– Символізм. – Графиня пригальмувала на світлофорі. – Вам від того що? І забула спитати: поліція з нами буде? Хоча б слідча та, Вербна?

– Доречно, – погодилася Лора. – Тут є одна деталь, про яку не сказала вчора. Вибачте, трішки обдурила.

– Тобто? – Зоя поїхала далі, дивлячись на дорогу й увімкнувши «двірники», дрібні краплі бризнули на лобове скло. – Що значить – обдурила?

– Я не впевнена у своїх здогадах остаточно. Мій план – спровокувати особу, яку я підозрюю, до активних дій. Якщо це не вийде, якщо не купиться, визнаю помилку перед усіма. Й більше не потурбую. Нехай справді поліція займається. Чула, що там загрузло слідство.

– Фролов на підписці, але йому нічого висунути не можуть. – Зоя знову повернула, прямуючи до виїзду з міста. – Інші досі розгублені, бо не вкладається в головах, що накоїв Роман.

– Ви ж добре тримаєтеся.

– Бо мені до них усіх нема діла, – відрубала Графиня. – Чого мені коштувало зіграти вчора… Купилася, бо я повторила їй те саме, що ви сказали мені. І Євці Фроловій. Найважче з Галкою Сотник, вона після всього Ніну бачити не може. Так і сказала: боюся, що зірвуся й приб’ю її.

– Зате тепер не ви головний ворог.

– Але й не друг. Ви попросили зібрати всіх у Мірошників удома. Не казати Ніні, що буде Галя. Натякнути на нові обставини. Мовляв, є така тема, що Роман може бути ні при чому. От не розумію, хоч трісни! – Вона вимкнула двірники. – Якщо, як ви натякаєте, всіх повбивав хтось інший, точніше – хтось із них, і справжній убивця чує натяк, він же втече. Не приїде.

– Ось ви й відповіли. – Лора поправила ремінь безпеки. – Все просто. Ми ж побачимо, кого не буде. А я з вами їду для того, аби викласти головний доказ. Точніше, їх кілька, та вкупі – один. І далі всі миряться з Ніною. Скидають тягар із її душі, бо ж чоловік – не вбивця. Його нацькував на вас справжній злочинець. Потім я дзвоню Вербній. Розумієте тепер, чому досі цього не зробила?

– Варіант номер два. Ніхто не злякався, ніхто не втік, усі зібралися.

– Ну, якщо так буде, тим паче все поясню. Заодно помилку визнаю.

Житомир залишився позаду: «камаро» виїхав на трасу.

– Хочете, поділюся тим, що маю? – Лора відкинулася на спинку, втиснулася, повернула голову до Зої.

– Мене ж це не стосується. – Графиня стежила за дорогою, легко обійшла авто перед собою.

– Юля. Знаєте таку? – Лора не зводила із Зої очей.

– Знаю зо два десятки Юль.

– Буковська.

– Прізвище теж не рідкісне. Знайоме щось, власне кажучи.

– Дівчина, яку ви збили на цій трасі чотири роки тому.

– А, згадала. Антонова випадкова жертва. З якої все почалося.

– Ви погано чуєте, Зоє? Я сказала: Юлю Буковську збили ви. Навмисне.

До Графині дійшло не відразу. А щойно зрозуміла почуте – рвучко вивернула кермо, ледь не розвернувши «камаро» посеред шосе. Оговтавшись, вирівняла машину, процідила:

– У вас із головою все окей? Якого милого ви зараз ляпнули?

– Аби ж то ляпнула. – Давно вже Лариса Кочубей не була така впевнена в собі та своїй правоті. – То було навмисне вбивство. Добре сплановане вами, Зоє. Воно було не першим. І не останнім. Ви вбили Віру Домонтович, свою колишню свекруху. Раніше – Антона, свого першого чоловіка. Потім – Вадима, другого, якого називали хлопчиком. Дениса Сотника. Ну й хотіли вбити мене на мосту. Дивіться, за нами хтось їде.

Зоя Граф глянула в дзеркальце.

Ззаду, намагаючись не відставати далеко й тримати дистанцію, їхав чорний джип «лендкрузер».

Руки Графині міцно вчепилися в кермо.

Кісточки пальців побіліли. Вона закусила нижню губу, не збавляла швидкості. Позирала то на Лору поруч із собою, то на чорний автомобіль, що нагадував конвой.

– Про Юлю ви все знаєте, – вела Лора далі. – Я поки що – в загальних рисах, але знань досить для правильних висновків. У принципі, ви ж самі продумали план на багато ходів. Вашій фантазії можна позаздрити. Ваш би розум – та на добрі, красиві й корисні справи.

– Замовкни, – просичала Графиня.

– А справді, – Лора теж вирішила відмовитися від зайвих уже політесів. – Навіщо трусити повітря, розповідати тобі про тебе ж. Ти не повинна була проколотися ніде. Але коли втілюєш такий масштабний задум, то все одно якусь гайку не докрутиш. Це як ремонт у новобудові. Ніби все врахувала, всім за все заплатила. А будівельники взяли й зекономили на трубах. Чи вкрали дорожчі, якісніші, а втулили дешеві. Вигляд красивий – та протікає.

– Стули писок.

Стрілка спідометра повільно й упевнено піднімалася.

– Тобі ж цікаво, де потекло.

Зоя сильніше закусила губу.

– Двадцять вісім гривень, – це прозвучало переможно й трохи урочисто.

– Що? – Лорі вдалося збентежити Графиню. – Які ще двадцять вісім?

– Ціна твоєї помилки. Блокнот у Віриній квартирі. Той самий, зі списком. Де всі ваші прізвища. Записник новенький, там нічого більше не написали. Я тоді фоткала його. З усіх боків, звичка така. Цінник ззаду сфоткала теж. На ньому ціна – двадцять вісім гривень. І назва місця, де купили цей товар. Канцтовари «Олівчик», Велика Бердичівська. Поруч із твоїм будинком, по діагоналі. Біля будинку, де мешкала Віра, канцтовари не продаються в радіусі двох кварталів. Є відділ у якомусь маркеті, але ж він інакше називається, і таких блокнотів там немає. Віра навмисне приїхала, щоб купити блокнот у «Олівчику»? Це інший кінець міста, та й навіщо? Ближче ж справді могла знайти. А того вечора, коли ти гралася в кота й мишу з Ромою Мірошником, я орієнтувала поліцію, як швидше знайти твій дім. Згадала «Олівчик». І все склалося. Майже.

– Ага. – Зоя скривила губи. – Ще не все.

– Блокнот витерли. Дешевий телефон, знайдений у кишені Мірошника, – теж. Ти стерла з нього свої сліди. Та вкласти мобільник у Романову руку, аби залишити на корпусі його ж відбитки, ти в запалі не встигла. Чи не подумала про таку дрібницю. До речі, ти від самого початку думала вбити його, виставивши себе жертвою нападу, яка захищалася. Й підставити під убивство Віри. Обведені прізвища Мірошників мусили, за твоїм задумом, вказати на якісь особливі рахунки до них.

– Покажи ще якийсь фокус.

«Камаро» вже розганявся до максимуму.

– Графологічна експертиза, – сказала Лора. – Список у блокноті писали друкованими літерами і справді лівою рукою. Але людина, яка виводила літери, зазвичай лівицею як робочою не користується. У квартирі зразків писаного Вірою від руки не знайшлося. Або ти подбала й викрала, або вона не писала нічого, не було потреби. Однак зразок її справжнього почерку роздобути вдалося. Висновок підтвердився: список уклала не вона.

– Доведи, що я.

– Експертиза доведе.

– Якщо вона буде… Та хто це причепився, чорт забирай?!

Правиця Графині нервово вдарила по сигнальному кружальцю посеред керма.

– Стеж за дорогою, не відволікайся.

– Твої штучки, – процідила Зоя, знову двічі вичавивши сигнал. – Граєшся.