Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Кіно без звуку. Він там не потрібен. Дванадцять хвилин. Маєте бажання – дивіться все. Ні – скажете своє стоп-слово.

Обличчя Ніни побіліло, потім – густо почервоніло. Але кров відлинула знову, і колір помінявся з крейдяного на пурпуровий чотири рази, перш ніж вона процідила:

– Досить. Значить, ось який вигляд воно має збоку…

– Ви впевнені? Зупиняти?

– Та вимкніть уже, збоченко чортова! – гаркнула вона, навіть спробувала вихопити телефон, і Лора вчасно забрала руку.

На відео в цей момент Ніна підводилася з колін. Денис Сотник, зі спущеними штанами, намагався притримати голову, аби партнерка не зупинялася. Проте Ніна ступила крок назад, заходилася знімати колготи, лишаючись у спідниці, й Ден долучився, ставши тепер на коліна біля неї й допомагаючи.

– Зойка, – похмуро мовила Ніна. – Вона гадюка, ще отруйніша за свекруху. Хоча не думала, що є отрута, сильніша за Вірину.

– І все ж таки Зоя Граф дозволила вам і Дену скористатися для інтимного побачення Вадимовою квартирою. – Лора заховала телефон. – Вибачте, але це наочна ілюстрація народної приказки про куму, яка бодай раз має бути під кумом.

– Це сталося тільки раз. Ідея моя. Ініціатива – теж. – Тон Ніни змінився, агресія зникла, войовничість кудись поділася, зараз вона радше нагадувала побите цуценя. – Я не люблю, коли чоловіки починають скиглити. У Дена тоді… більше року тому… Словом, у Сотників пішла чорна смуга. Бізнес у кожного окремий, хай гроші спільні. Але коли в Галі посипалося, то Ден ще й нормально сприйняв. Вважав – перебудеться якось. Зате він у порядку, витягне родину.

– У них, здається, немає дітей…

– Після двох невдалих пологів припинили спроби. Проблеми в Галини, вони обстежилися. Дуже хотіли взяти немовля, з тих, від яких відмовляються в пологових… Уже якісь кроки робили в тому напрямку. А тут наче поробив хто.

– Чим проблеми з бізнесом заважають?

Ніна сумно всміхнулася.

– Видно, Ларисо, ви ніколи не мали власної справи. Денис – із тих… був із тих, хто погано перетравлював фінансові негаразди. Щиро вважав: немає грошей, немає стабільності – нема чого плодити злиднів. Своїх дітей заводити, чужих брати… Чорт забирай, це ж усе почалося тут, у нашому домі!

Вони й далі стовбичили посеред передпокою.

– Почалося – що?

– Рік тому. День народження Романа, сорок чотири. Ми не хотіли святкувати пишно, приїхали всі свої. Не згадаю тепер, яким вітром занесло Зойку. Без нового чоловіка, сама приїхала. Не проганяти ж… Сотник сидів кислий, мов цілий лимон затоптав. Я трошки випила. Графиня вийшла покурити на кухню, я принесла брудний посуд, вона взялася допомагати. Слово за слово… Це вона порадила зробити так, аби Ден відчув себе мужчиною. Так і сказала: секс на стороні поверне йому впевненість у собі. Й розвинула тему: краще ти займися, ніж він справді когось чужого шукатиме.

– Ви відразу повелися?

– Мене не дивує. – Гайдук нагадав жінкам про свою присутність. – Ніна вважала такий, гм, лікувальний чи психологічний сеанс – назви, як хочеш, – чимось екстремальним. У вашому житті ж давненько не траплялося екстримів, Ніно. Вік давить, хоча які ваші роки.

– Тобто?

– Поясню згодом. – Лора кинула на шефа гнівного бісика. – Спроба вдалася?

– Нам обом стало соромно, розумієте? Ми довго не могли дивитися одне одному в очі! Ден додав до своїх невдач відчуття провини! Дурна ідея, ми визнали! Зойка – вона ж справжня сучка! Все продумала наперед! Ось коли стрельнула!

– Це відео отримав Роман.

– Давно? – Після всього Ніна навіть не здивувалася.

– Якщо вірити Зої, тиждень тому.

– Можна й не вірити. Щось поміняється?

– Запитаємо в Мірошника.

– Свого чоловіка знаю дуже добре. Перша реакція – огида й обурення. Потім подивиться ще раз – і збудиться. Рано чи пізно сказав би мені. Ми б помирилися.

– З вами – так. Із Деном – навряд. – Лора приготувала невеличку промову, поки їхали сюди. – Віра виставила кожній парі рахунки. Інакше погрожувала зіпсувати життя, хоча згодна – вона вже це зробила. І теж – тут, у вашому будинку, чотири роки тому. Бунтували Графиня і подружжя Сотників. Колишня невістка – просто так, бо не мирилася зі свекрухою. Денис – бо вважав себе випадково втягнутим у чуже. Десь так, як Вадим Граф, у якого взагалі більше на те підстав. Припускаю, що Сотник намагався переконати вас узяти їх на буксир. У хід пішли заборонені прийоми, як ось ваша з ним, так би мовити, помилка. Олії у вогонь підлила Зоя. Результат: ви з Романом опинилися в глухому куті. Вихід – прибрати джерела проблем. І дещо погодити з мудрим дядечком Фроловим.

Перевівши подих, Кочубей ступила крок убік, даючи слово Гайдукові.

– Замолоду ви полюбляли різні шалені забави. – Шеф теж озброївся телефоном. – Давнішніх відео не знайшлося. Коли вам було по тридцять, соціальні мережі лише розвивалися, хай швидко, бурхливо. Але три роки тому ви погралися. Як це назвали? Вік – не вирок, можемо повторити? Ви знімали на автодромі чоловіка. Чоловік – вас. Віражі дуже професійні, я не міг відірвати очей, а я – водій із великим стажем.

Своє відкриття Данило ілюстрував відео, наперед скачаним зі сторінки Романа Мірошника у Facebook.

На кадрах, знятих Ніною й гордо викладених, він виконував поліцейський розворот.

Щоб не витрачати зайвих слів та часу, шеф показав нічне відео з камер.

– Вам усе ясно? Замітати сліди важко, коли живеш у часи перемоги технологій. Де Роман? – запитав різко. – Пані Мірошник, Ніно, ми приватні особи, ви мудро завважили. Але в нас є можливості. Особисто я маю певний вплив на офіційні органи, в тому числі – слідства. Вислухаємо зізнання. І знайдемо вихід разом. Мабуть, Віра знала про вас щось особливе, коли вже виділила у своєму списку ваші прізвища окремо. Раніше б мені до вас придивитися. – Гайдук зітхнув. – Втекти не вийде, та хоч будете готові…

– Зойка, – від Ніниного сичання шкіра Лори під одягом узялася сиротами, вздовж хребта пробіг колючий холод. – Вона в усьому винна. Взагалі – в усьому. Через неї, сучку, все. Вона нацькувала нас одне на одного. Вона зводить старі рахунки, зрозумілі лише їй самій. Запитайте в неї, падлюки, нащо так робити. З нею балакайте, її митарте, трусіть, ловіть на слизькому. А я вже не можу! Розумієте – не можу! Втомилася, сил нема! Хай швидше скінчиться! Можете так робити – робіть уже щось!

Кочубей осяяло.

– Зоя, – прошепотіла. – Графиня. Вона вдома… була… Я говорила з нею…

Додаткових пояснень Гайдук не потребував, уже набирав номер.

– Пані Вербна! Віталіно, так, я! Бігом патруль за адресою Зої Граф! Потім поясню! Може, пізно, не встигли. Там десь мав би крутитися Роман Мірошник. У нього чорний джип, кросовер, «патріот», чотирнадцятого року. Номери скину, коли договоримо. – Шеф зиркнув на Лору. – Адреса там яка?

– Велика Бердичівська.

– Будинок!

– Та цифри з голови геть! Там адвокатура недалеко. І навскоси канцтовари, копіцентр. «Олівчик» називається.

Довкола все зникло.

Лариса Кочубей опинилася сама. У невагомості, посеред провалля, куди можна летіти безкінечно й ніколи не досягнути твердого дна. Лора перестала бачити й чути щось, окрім однієї маленької, дрібної, необов’язкової, як здавалося дотепер, картинки.

Напруживши уяву, Лора збільшила її.

Так крупно наблизила зображення, що заболіли очі.

Біль повернув у реальний світ – миттю зник, залишивши по собі величезну свіжу зарубку.

– Усе ще можна зупинити, – мовила, не чуючи власного голосу. – Дзвоніть Романові, прошу вас, заклинаю. Все ще можна зупинити.

– Та він вимкнув телефон! – Ніна не витримала, зірвалася, заридала, далі бурмотіла крізь сльози: – Подзвонив комусь – і поїхав. Пообіцяв усе владнати. З тією сучкою…

Холодна ніч поглинула місто глибоко.

Темрява особливо відчувалася там, де нема ліхтарів, – далеко від вулиць і головної широкої траси. Зоя вибирала місце для зустрічі довго, ретельно, і тепер чекала, сидячи у своєму яскравому червоному «камаро». Колір автівки не губився в густих сутінках, навпаки – ще більше нагадував мисливську приманку.