Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

Перше, що вона зробила, коли вийшла вранці зі службової квартири, – заскочила в найближчий сервісний центр свого оператора. Купила новенький смартфон, замість утраченого вночі, й не заперечувала, коли Гайдук дав для цього корпоративну картку. Відновити свій номер забрало ще пів години. Тепер Кочубей була без бази даних, без телефонної книги, зате – знову на зв’язку. Тож коли піднесла смартфон до вуха, перед тим навіть не глянула на номер. Усе одно навіть знайомий не визначиться.

– Слухаю.

– Я знаю, хто мене вбив.

Пальці розтиснулися.

Телефон впав на сидіння й мало не сповз на підлогу, під ноги. Лора машинально, на автоматі зловила його. Руку огидно, дрібненько затіпало. Прилад зробився важким, немов гантель на десять кіло. Забрало чимало сил притулити його до вуха знову. Дзвінок не зірвався, телефон не вимкнувся.

– …хочеш дізнатися, то прийди до мене, – той само голос, моторошний, глухий, який, почувши раз, важко й неможливо забути й сплутати з іншим. – Знатимеш, хто мене вбив, матимеш спокій. Вічний. Спокій. Прийди до мене.

– Хто… – Лорі забракло повітря. – Хто…

– Ти знаєш, хто я. А я знаю, хто мене вбив.

– ГАЙДУЧЕ!

Від її різкого, наляканого вигуку Сокіл так сильно вдарив по гальмах, що машину сіпнуло й трохи розвернуло поперек проїжджої частини. Скрегіт, вищання асфальту під тертям шин, обурені сигнали – Лора заплющила очі, закрила вуха долонями, відкинувши перед тим смартфон, зігнулася навпіл. Страх, який, здавалося, залишив назавжди, повернувся, миттю скував від маківки до п’ят, і здавалося – вона залишиться в такій позі дуже надовго. Поки не прийде якась Герда, щоб розтопити кригу й зняти чари, мов зі свого братика Кая.

Поруч розчахнулися дверцята.

– Що?! Лоро, що?!

Гайдук кричав, але крик затримував щільний ватяний шар.

– Кажи! Що?! Кажи, не мовчи вже!

– Віра… – коротке слово далося їй з величезним зусиллям.

Побачивши нарешті телефон біля неї, Гайдук схопив його. Легко знайшовши єдиний відтоді, як купили прилад, вхідний дзвінок, миттю натиснув виклик. Абонент не може прийняти дзвінок. Те саме – з другої, третьої, четвертої спроби, повтореними одна за одною, з інтервалом у кілька секунд.

– Віра, – вже впевненіше мовила Лора, поволі виходячи з трансу й навіть розігнувшись. – Із того світу дзвінок.

– Ти ж розумієш, що так не буває. – Гайдук сів поруч, обійняв її за плече, притиснув до себе, згадав, що відбувається, гаркнув: – Чому стоїмо, Соколе? На нас уже озираються, вперед!

Богдан рушив уперед бульваром, прийняв праворуч, аби пропустити інші машини й дозволити невеличкому заторові розсмоктатися. Лору й далі тіпало, але відчуття реальності поволі поверталося. Тим часом Гайдук випустив її з обіймів, озброївся своїм телефоном і вже віддавав потрібні накази, диктуючи номер, який висвітився на дисплеї Лориного прилада.

– Мертвому припарки. Мавпоччина праця, – кволо сказала Кочубей. – Побачиш, це одноразова «сімка». Як і попередні рази.

– На тому світі їх продають гуртом. Або покійниця запаслася, готувалася до потойбічного життя.

– Не смішно.

– Хотів би я жартувати, – Гайдук скреготнув зубами. – Той самий голос, кажеш.

– Або хтось дуже старається, не годен заспокоїтися. – До Лори поволі поверталася здатність мислити логічно. – І цей хтось знає, що вчора мені вдалося вижити.

– Ти їздила до Сотників зі слідчою.

– Про це в курсі всі наші фігуранти. Крім Графині, до неї я нині не озивалася. Вона чоловіка ховає, зайнята. Мені не до неї, їй – не до мене. Зої взагалі нема діла ні до кого з компанії.

– Якщо так, твоя версія ще більше зміцнюється.

– Навіщо? – Лора розвернулася півобертом, сіпнула шефа за викот пальта. – Навіщо вони чинять так і далі? Роблять божевільну з мене, раніше – з Вадима Графа.

– Божевільним не вірять. Елементарно, це ж аксіома.

– Ти мені віриш.

– Я не вірю у дзвінки з того світу. Не вірю в привидів, зомбі, відьом та вовкулаків.

– Але віриш, що ними можуть виявитися живі, цілком собі реальні люди.

– Охоче вірю. Деякі страшніші за живих мерців.

Лора раптом розправила плечі, виставила руку – зі свого місця бачила дзеркальце заднього виду.

– Даниле… – голос ураз захрип, стишився, вона нечасто називала шефа на ім’я, вважала таке звертання надто особистим, інтимним. – Даниле… Там… За нами… Джип…

Гайдук подався вперед, тут же розвернувся.

За ними в невблаганних, сірих сутінках рухався чорний автомобіль із тонованими вікнами.

– Соколе, ходу, – процідив Данило.

Але сталося те, чого за інших обставин не могло б статися в принципі.

Богдан Соколовський пропустив шефів наказ. Замість того збавив хід, даючи обігнати себе тим кільком автівкам, які відділяли їх від чорного переслідувача. А потім вивернув кермо ліворуч, розвернувся і став поперек шосе.

Джип дивом уникнув зіткнення – завмер за якийсь метр від їхньої машини.

– Соколе! – загорлав Гайдук. – Не смій! СОКОЛЕ!

Той уже вистрибував – одночасно з водієм чорного авто. Чоловіки стрімко зійшлися, і Богданів удар випередив – переслідувач відлетів до свого капота, вдарився спиною, охнув, осів на асфальт. Сокіл не дозволив йому впасти: згріб за груди, підхопив, поставив на ноги. Другий удар до крові роз’юшив лице. Третій змусив голову так гепнутися об капот, що звук почула й Лора в салоні.

– Назад! – загорлав Гайдук, вистрибнувши з машини й ускочивши в епіцентр сутички. – Пусти його! Соколе, це наказ! Пусти!

Рух зупинився. Декілька водіїв уже поспішали до них. По обидва боки тротуару завмерли цікаві перехожі. Хтось, навпаки, квапився чимшвидше забратися звідси, не бажаючи потрапити під роздачу, – Богдан уже розмахував пістолетом.

– Та відчепися! – Гайдук буквально віддер його від побитого водія.

Тепер міг розгледіти його краще. Лора зі свого місця – теж, вона наважилася вийти. Зовсім молодий, з гіпстерською борідкою, волосся скручене вузликом-«дулькою». Зовні міцний, мабуть, навідує спортзал, та опиратися хвилі вуличної агресії куражу не має. Він тяжко дихав, безпорадно крутив головою, намагався щось сказати…

Нарешті на обрії з’явився патруль.

Гайдук, уже мовчки, бо все, що треба, Богдан почув, показав йому на Лору. Той урешті оговтався, відступив, заховав пістолет у кобуру, наче це був мобільник чи якийсь інший предмет повсякденного вжитку. Неквапом підійшов до Кочубей, став так, аби заступити її собою.

Що говорив шеф патрульним, як домовлявся з водієм джипа – Лору вже не цікавило.

Вона відвернулася, не хотіла бачити того, що накоїла через свою параною.

А це – нав’язлива ідея, психічне відхилення, позбавлений раціонального ґрунту, тваринний, глибинний страх. Лору ще довго лякатимуть великі чорні машини, особливо – вночі. Якщо такою була мета дзвінка з того світу – її досягнуто.

Лариса Кочубей перестала вірити сама собі.

Їхній появі кирпата Настя зраділа щиро – так онуки зустрічають бабусь, які ні в чому не відмовляють і постійно заціловують.

– Я вже думала – обідилися на щось тут! – усміхнулася Гайдукові, мов найріднішій у світі людині.

– Ми ж учора були. – Лора відзначила небажання шефа підтримувати будь-яку сторонню необов’язкову розмову.

– А снідать не приходите! Обіцяли ж! Начальник мені доріка, що постійних клієнтів розганяю.

– Я колись із вашим начальством побалакаю, – роздратовано буркнув Гайдук, відсовуючи для Лори стілець. – У вас вареники фірмові були. В меню бачив, так і називаються – «Вареники фірмові».

– Були, є і будуть! – вигукнула Настя, втішена нагодою догодити гостям.

– Тільки я вас попрошу: не треба з морозилки, вже готових. Можете наліпити свіжих? Які там у вас…

– Сир, картопля зі шкварками, гриби, печінка, – відтарабанила кирпата, мов увімкнула записану на диск програму.

– Картопля зі шкварками і… – Данило запитально глянув на Лору, – …і сир. – Побачивши показані Соколом два пальці, додав: – Ще одну порцію з картоплею.