Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

Данило Гайдук узявся перевірити водійську історію кожного з підозрюваних.

Також – реєстрацію особистого транспорту у власності. А втім, на це Лора не радила робити серйозну ставку. Машину можна купити через підставну особу або оформити на когось іншого. Більшу надію покладала на незвичні для пересічних водіїв навички. А дізнатися про них у наш час не аж така проблема.

Соціальні мережі.

Люди марнославні. За першої-ліпшої нагоди роблять фото, а ще краще – записують відео, де фіксують себе з аквалангами, на дельтапланах, вершечках гір зі спорядженням альпініста. Ще – верхи на страусі, коні або навіть слоні чи верблюді, якщо мандрують і мають подібну нагоду. На просторі соцмереж можна знайти десятки, а то й сотні екстремалів, які фіксують свої подвиги на гірських або водних лижах, катерах, скутерах, байках, позашляховиках, що штурмують гірські траси. А ще люди можуть перед камерою зі смартфона вполювати змію, вбити її, оббілувати, засмажити й з’їсти, запивши текілою.

Один тип узагалі зібрав за кілька годин тисячі вподобань і додав собі підписників, повторивши банальний фокус: запхав лампочку до рота. Трансляція наживо тривала понад чотири години. Народ уболівав за зухвальця, котрий намагався витягнути лампочку різними способами. Й зрештою здався, дозволив везти себе в лікарню. Лора витратила час, аби дізнатися, що тепер цей герой доволі пристойно капіталізував себе, отримує гроші за кожне схоже відео.

Тож знайти серед підозрюваних автогонщика – взагалі не проблема.

Кожен, напевне, оселився бодай у одній соціальній мережі й неодмінно хоч раз похвалився вправним кермуванням.

Дзвінок.

Телефон лежав перед Лорою на столі. Пережите за неповну добу змушувало здригатися на звук рінгтона. Розуміючи – це психологічне, минеться не швидко, але й надовго не затягнеться, їй усе одно кортіло вимкнути прилад на якийсь час. Так, могла б узагалі не подбати про новий зранку, не мала б додаткових проблем. Проте переважила інша проблема – залежність. Лора відчувала непоборну потребу залишатися на зв’язку – крім годин, коли спить чи пробує заснути.

Дзвінок закликав відповісти.

– Так, – втомлено проговорила в слухавку, впізнала голос. – Слухаю, Зоє.

– Царство небесне рабу Божому Вадимові.

– Ви випили, – це було не питання.

– Я сьогодні нарешті поховала свого другого чоловіка. І в мене поминки. – Язик Графині лиш трохи заплітався, але кому, як не Лорі, вловити й зрозуміти її стан. – Нас було четверо. Його провели в останню путь я і ще троє чужих, незнайомих мужиків у брудних куфайках. Вони закопали в яму гріб із його тілом. Дешевий стандартний ящик.

– Ще раз співчуваю.

– Нє-а. Брешете. – Вона не огризалася, стогнала. – Вам зовсім його не жаль. Ані його, ані мене.

– Зоє, – м’яко мовила Лора, зиркнувши на Сокола, зайнятого кросвордом, а втім, він дослухався до розмови, й повторила: – Зоє, ви справили на мене враження сильної жінки.

– Аналогічно. А ви знаєте, сильна жінко? Скажу вам, як сильна жінка сильній жінці. Нам, сильним жінкам, часом набридає справляти таке враження. Хочеться бути слабкими.

– Щоб пожаліли.

– Я вам не жаліюся зараз.

– Звичайно. Ми просто балакаємо. Ви поминаєте чоловіка.

– Так. – П’яний виклик чувся все більш явно. – Я вдома. Сиджу сама, бо, влаштуй я поминки, – ніхто б не прийшов. Або приперлися б якісь люди, кроїли б скорботні мармизи. Насправді ж їм немає ніякого діла, Лоро. Взагалі – ніякого. Тому я сама.

– Співчуваю… – нічого іншого на язик не приходило.

– Перестаньте. Мені набридло.

– Я вам набридла? Зоє, подзвонили мені ви.

– Набридло мовчати, Лоро. Я все знаю про це кодло. Якби ще Вадима не вбили… Ви приходили до мене, ми почали… Я вже тоді знала, та не могла наважитись. Тепер можу. Вони мені заплатять за все. І ви допоможете. Хочете знати, хто вбив Дена? Хоча б Дена… Той самий покидьок убив мого чоловіка.

Кочубей розправила плечі.

– Зоє, ви давно так сидите… сама з собою?

– Я не така вже й п’яна, Лоро. То більше кураж. Я зараз пришлю вам сюди, на цей телефон, веселих картинок. Без коментарів, самі все побачите. Це на квартирі, де ми з вами були. На Вадиковій квартирі. Ми з Нінкою домовилися, Вадим дав їй ключі, з рук у руки. Мій гріх, я падлюка, нічого з собою не вдію. Я поставила там камеру, заховала. Мене Вадим навчив користуватися тими штуками. У вас у системі безпеки вони є.

– Зоє, чекайте. – Лорі коштувало чимало зусиль говорити рівно, не підносити голос. – Вдихніть глибоко. Порахуйте до десяти. Видихніть. І скажіть ще раз, тільки тепер – спокійніше.

– Ви все зрозумієте, Ларисо. Те, що побачите, я подарувала Мірошнику… Тиждень тому презентувала. А ви не знали. Ніхто не знав, – вона хіхікнула. – Ось він, наш із Романом маленький сімейний секрет.

Графиня замовкла.

За кілька секунд Кочубей отримала повідомлення на вайбер.

Відео.

Дванадцять хвилин.

Запустила.

Ніну Мірошник про візит не попередили.

Дізнавшись, у чому справа, Гайдук наказав чекати, поки звільниться він. Усе одно Сокіл без коліс. Намір мчати в Тетерівку на таксі відкинула, трохи подумавши, сама Лора. Все одно в шефа за той час, поки він робить роботу, за яку взявся, може з’явитися останній фрагмент загальної картини. Краще зібрати все докупи і їхати з повним комплектом доказів на руках.

Єдине, що переймало, – Роман Мірошник.

Де він зараз і що ще готовий накоїти.

Чекала Кочубей недарма. Гайдук повернувся близько шостої, зате – з перемогою. Скринька, як дуже часто буває і як писалося у відомій байці, відчинялася просто. Лора навіть трошки образилася: навіщо було аж такий город городити. Відповіді по суті лежали на поверхні увесь час. Щоправда, визнала: знайшлися вони, щойно став зрозумілим напрямок пошуку.

Ніна могла не бути вдома. І пощастить, якщо застануть і Мірошника. Проте вийшло навпіл: двері відчинила вона, та в будинку була сама.

– Де Роман зараз? – Лора забула про політес. – Де б не був – знайдіть, хай їде додому негайно.

– Ви до мене чи до нього? – Здається, поява непроханих гостей Ніну анітрохи не здивувала.

Соколовський лишився в машині. Дістав інструкції на випадок, якщо господар з’явиться. Гайдук не заперечував, аби Лора грала зараз соло. Це був її момент істини, її заслуга, її персональний тріумф.

– До обох.

– Я вас не знаю. – Ніна перевела погляд на Гайдука. – Вас теж.

– Ми коротко бачилися сьогодні, – нагадала Лора. – Пізня ніч, ранній ранок, називайте час доби, як зручно.

– Так, я бачила вас у Сотників. Ви намагалися з кимось про щось балакати. Тільки ми не знайомі. Я не можу сказати, що знаю кожного, кого колись один раз бачила. Але ж ви – Лариса Кочубей. Цікава, невгамовна дама з Києва, яка вже не першу добу пхає свого носа в чужі справи.

– Бачте. А кажете – не знаєте мене. Між іншим, Ніно, поліція має право влазити в чужі справи.

– Ви не з поліції. Чи я помиляюся? Покажіть документи.

– Шановні, досить гарикатися, – Гайдукові набридло. – З того, що мені вже відомо про вас, Ніно, ви здатні перебалакати цілий натовп. Ми не змагаємося тут у риториці.

– А вас, шановний, я навіть не бачила, – огризнулася Ніна.

Шеф простягнув візитку. Навіть не удостоївши її поглядом, жінка розірвала картку навпіл, кинула клапті під ноги.

– Коли вже зайшло про поліцію – зараз викличу. Незаконне проникнення, вторгнення в приватне помешкання. Погрози.

– Вам ніхто не погрожує, – відрізав Гайдук. – Та, заради Бога, ми самі збиралися викликати поліцію. Хочеться гукнути когось на допомогу – викличте краще рідного чоловіка.

– Не вказуйте мені в моєму домі, що, коли і як я маю робити!

Ніна все ще не пускала обох далі широкого передпокою.

– Я покажу вам документи, – мовила Лора. – Заради того ми й приїхали сюди. Документальний фільм для дорослих.

Говорячи так, вона озброїлася телефоном. Знайшла отриманий від Зої файл. Натиснула на відтворення, розвернула дисплей до Ніни. Попередила: