Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Це її прорвало. Розляпала все тій Кочубеїсі.

– Рано чи пізно когось із нас усе одно б прорвало, дядь Віть, – завважив Роман філософськи.

– Але підгадила нам Зойка! Як тоді, так і тепер!

Фролов теж приїхав до Сотників, і чоловіки сиділи на кухні. Туди їх вигнала Ніна – за мовчазною домовленістю замінила Єву на посту номер один: так чомусь назвала глибоке крісло біля ліжка, на якому забулася в сні накачана препаратами Галя. Не знати, що гірше: непогамовна істерика новоспеченої, вже другої в їхній дивній недружній компанії вдови, чи введення її в штучний сон кінськими дозами снодійного. Єва попередила, що рано чи пізно Галина оклигає, і побічний ефект може бути протилежним – тривала, глибока депресія.

– Біля неї все одно треба комусь лишатися бодай кілька днів, – попередила вона. – З вікна викинеться, вени поріже, повіситься. Таких випадків чимало знаю.

– Чого ж ти, розумна така, гидотою її наколола? – не стрималася Ніна.

– Побудеш тут, дорогенька. Дочекаєшся, коли вона прийде до тями. Отоді й поговоримо, хто з нас розумніший. Мене не смикай, ледве на ногах стою. Шприц і все інше я лишаю ось на столі. Моя порада, Ніночко: або відразу їй коли, поки не почалося, або не відпускай чоловіків. Вони вдвох Галю потримають.

– Заспокоїла, – гмикнула Ніна.

– Як умію, звиняйте.

Фролов із Мірошником у жіночі гризні не втручалися. Віктор виставив на стіл півлітрову пляшку віскі, поклав поруч дві нарізки, ковбасну й сирну, чарок не знайшов, поставив на стіл два кухлі. Як на лихо, один виявився з написом «I love Житомир», на другому значилося «Дениско». Романа чомусь пересмикнуло, він відсунув іменний кухоль і мало не скинув зі столу. Віктор не дозволив посудині впасти, скрутив пляшці горлечко, хлюпнув на денце.

– Страшно?

– Наче з черепа п’ю, – зізнався Роман.

– Вірі Леонідівні царство небесне. Якою вона не була за життя, ближчої родички в Житомирі не маю.

– Тут поминати – рука втомиться. Та й печінка. – Мірошник не поспішав брати кухоль. – Із тіткою добре пройшло?

– Головне – швидко. Зараз такі служби, за твої гроші на раз-два закопають, кого й де скажеш. Тіло видали без проблем, місце знайшлося швидко. І все одно… Відчуття, наче не сестру двоюрідну поховав, а вбив когось чужого й тихцем прикопав на городі, під купою гною. Не можна так, не годиться. Без поминок, без нічого…

– Це тобі не поминки? – Роман дав кухлеві щигля. – Вона іншого не заслужила. Хай мені за такі слова Бог простить, але – не заслужила. І взагалі, – він підозріло глипнув на Віктора. – Ти як щойно сказав? За мої гроші? З якого переляку я маю свої гроші платити?

– Я тобі рахунків ще не виставляв. – Фролов теж не поспішав пити. – Та коли вже зайшла мова, то справді час підбити бабки. Вербна тебе про що питала? Точніше, що ти їй наговорив?

– Нічого нового. Графиня за нас усіх постаралася.

– Здається, дорогий племіннику, до тебе досі не дійшло, що відбувається і на якому світі ми всі зараз опинилися. – Віктор, замість випити, долив собі ще трошки, навіщось понюхав, скривив носа. – Юридично має місце правова колізія. З одного боку, доросла людина при здоровому розумі й тверезій пам’яті одного разу захотіла визнати себе винною в ненавмисному вбивстві, якого не скоїла. Чи є закон, який забороняє комусь так чинити? Як юрист тобі кажу: немає. Проте інший бік тієї справи визначає: зробивши те, що жодним законом не заборонено, Віра свідомо приховала не скоєний злочин, але – реального злочинця. Ми допомогли їй урятувати сина від колонії, і вчинили благородно. За колючим дротом Антончик рано чи пізно, навіть не так – рано й дуже швидко, повернув би собі наркотичну залежність. Біда навіть не в цьому, хоча й невесело. Горе в тому, що там його ніхто з голки не зніматиме. Додай жахливу гидоту, яку бодяжать зеки…

– Ти зараз нам усім виправдання шукаєш? Дядь Віть, цю лекцію ми свого часу вже слухали.

– Значить, погано слухали й почули! – гаркнув Фролов. – Не думав головою, то стеж за моїми думками!

– Коли це я головою не думав? – Роман розгубився.

– Ти мені зараз сам відповіси. Або промовчиш, що дорівнює згоді й визнанню. Точніше, зізнанню.

– Зізнанню – в чому?

Із цієї миті Вікторів голос зазвучав скрадливо, дзенькнули лукаві нотки.

– Що втрачаю я від розголосу давнього великого обману? Професійну репутацію. На короткий час, бо в нашому місті, та й у нашій країні не практикується тривале відлучення від професії. До всього, фірма «Фролов і партнер» розвалилася ще раніше. Хочеш – вважай це розплатою за той гріх лжесвідчення. Зараз я нотаріус, який має свій шматок хліба з маслом. І так, будуть проблеми. Я викручуся, не відразу, але – викручуся. Справжній фігурант загинув під колесами автомобіля більш як два роки тому. Перегляд справи комусь потрібен? Ні, повір фаховому юристові. Чи втрачають щось від розголосу інші? Графиня… Вона перша в усьому зізналася, і вона – таки спільниця Антона. Який – що? Правильно, трагічно загинув більш як два роки тому. Лишаються двоє. Одному з них смерть Віри вигідна дуже. Іншому – так само. Тільки інтерес у них, тобто у вас, абсолютно різний. Щойно Віри не стало, один із вас став для іншого зайвим.

Мірошник зрозумів не відразу.

– Е-е, – потягнув обережно, поки не впевнено, не усвідомивши небезпеку до кінця. – Ти в його домі, між іншим. Он там, у кімнаті – його вдова. І він – мій кум, на секундочку.

– Віра була твоєю тіткою, – відрубав Фролов. – Кого й коли такі речі зупиняли? Добре, хоч розібрався, до чого веду. Не бійся. Я нікому не скажу. Це буде наша угода. Наш варіант суспільного договору. На час, поки контору доведеться закрити, мені потрібна буде компенсація. Але, племіннику, мої умови значно легші й прийнятніші за виставлені родичкою, яку твоїми стараннями ось поминаємо.

На цьому слові Віктор нарешті випив.

Відчувши – гряде вибух, він випнув груди, заклав руки за спину й залишив кухню спокійно, мов утомлений від чоловічої роботи півень – курник. Перш ніж зовсім зникнути з очей, на мить затримався, глянув через плече на пригніченого, прибитого його висновками Романа, кинув, немов згадавши дрібне:

– Мене Зойка на правильне навернула. Розкрила очі. Відразу видно: чужа, не наша. Помічає те, до чого б я, чесне слово, ніколи не додумався. Хитрий ти жук, племіннику. А я стільки років спиною до тебе повертався, не підозрював ні грама. Чого зириш? Баньки проглядиш. Таки вміла Віра Леонідівна будити в людях демонів. Хай би ті демони спали, скажи…

Машину Сокіл зупинив метрів за двадцять від білої колонади.

Лорі закортіло прогулятися до місця нічної пригоди пішки, через головний міський парк до мосту. Гайдукові пояснила бажання: гайда глянемо при світлі дня, де все сталося. Але для неї самої все було значно складніше. Зараз, стоячи між колонами й дивлячись перед собою на вкриті пожухлим листопадовим листом паркові алеї та досі сірі після вчорашнього дощу скульптури, вона відчувала щось дуже дивне. Мала намір повернутися на місце мало не скоєного злочину – і уявляла себе не жертвою, а злочинцем. Бо як не заганяла всередину бажання пережити наново вчорашнє, знову злякатися смерті, та воно вперто виринало, мов легкий поплавець рибальської вудки, поки не клює.

– Коли б ми ще погуляли, – мовив шеф. – Знаєш, я ж не вперше в Житомирі. Але місто дотепер не затримувало. Тут або на день буваєш, або проїздом.

– Або – тієї пори, коли темніє рано, – підхопила Лора. – Зараз початок другої тільки, а, бач, уже бурмоситься.

– По нас у «Кухні», мабуть, гіркі сльози ллють. Забули їх зовсім. Постійні клієнти, як не крути.

– Чого це ти перейнявся? Офіціантка сподобалася?

– Здаюся. – Гайдук підняв руки на рівень плечей. – Каюся, запав. Кохання з першого погляду буває. Все, поїду свататися, знайомитися з батьками.

– Начальник служби безпеки банку – а балабол, яких мало, – гмикнула Лора.