Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

Перехилившись через край, Лора підважила тулуб і вже трималася за холодний металевий край, знайшовши точку опори по той бік огородження. Не змовляючись, Вербна рвучко скочила в протилежний бік, теж втискуючи себе в бильця, але гальмуючи з перелізанням.

Переслідувач був за метр від них.

Лора вчепилася міцніше, вростаючи в огорожу. Очі, замість того щоб заплющитися від жаху, широко розкрилися. З незрозумілим трепетом вона чекала, як просто зараз просто перед нею автомобіль розмаже тіло слідчої по мосту. Віталіна була ідеальною жертвою, ніщо вже не могло врятувати її від удару.

Чорна машина взяла праворуч.

Переслідувач оминув Вербну, не зачепивши й навіть, здається, навмисне викрутивши кермо так, щоб жодним чином їй не зашкодити.

Автівка з огидним скреготом ковзнула бампером по огорожі.

Лора побачила чорний бік упритул – їх розділяла рятівна перепона.

Ноги втратили опору, ковзнули вниз. Руки посунулися і дивом тримали тулуб на підвісному мості над прірвою, між темним небом та спокійною водою.

Безодня.

Лариса Кочубей ніколи не вирізнялася любов’ю до спорту чи бодай фізкультури. Теліпаючи ногами й не припиняючи кричати, вона все ж спробувала підтягнутися. Сама не зрозуміла, де взялися сили і яким чином удалося не лише втриматися від невідворотного падіння, а й перехопити правицю зручніше, закріпитися, зафіксувати положення тіла. Це дало змогу перевести дух. І хоча розважливість та впевненість у собі й не думали повертатися, Лора враз зрозуміла: звук мотора віддаляється, стає тихішим.

Чорна машина перетинала підвісний міст, наближаючись до протилежного берега.

Рукам ураз зробилося холодно.

Пальці мало не розтиснулися, і Лора змогла, дивуючись собі, зробити ще один відчайдушний ривок. Тепер уже спробувала піднести праву ногу, зачепитися. Ідея виявилася невдалою, бо хватка, навпаки, послабилася.

А потім Лора почула над головою:

– Руку! Руку давай!

Важко й голосно сопучи, Віталіна Вербна допомогла їй перебратися назад.

Але звестися на ноги Лора змогла не відразу.

Так і лежала, поки слідча викликала поліцію.

Дениса Сотника не застали вдома.

Поява слідчої дружину Галю стривожила. Де чоловік – пояснити не могла. Сказала лиш: викликав таксі, подався на зустріч кудись у район парку Гагаріна. Виклик на телефон ішов, але не відповідали. Вербна заявила, що до ранку подбає про оголошення Сотника в розшук. Галина перелякалася вже не на жарт, почала торочити, мовляв, Ден нікому нічого не зробив, і взагалі, вона нічого ні про що не знає.

Потреба в розшуку відпала: Сотника знайшли менш ніж за годину, підтягнувши до периметра парку п’ять патрульних екіпажів.

Мертвого.

Перший висновок виявився правильним – збила машина.

З тротуару.

Частина четверта

Віражі

Чотири роки тому, тридцятого вересня, Роман Мірошник у вузькому колі відзначав сорокаріччя.

Народна мудрість не радить святкувати цю дату. Забобон, може, й дурний, як усі забобони. Так скаже кожен, хто в забобони не вірить. Проте прикмета існує, і вона напряму пов’язана зі смертю.

Мірошникові найперше згадали про сороковини – обрядовий день, коли вдруге поминають померлого. Потім ще Ніна вставила свої п’ять копійок, бо десь почула: сорок – календарний вік старості. Мовляв, бреше приказка про життя, яке лиш починається після сороківки. Насправді в давніші часи цей вік вважався поважним, а ті, хто дожив, – нехай мудрими й шанованими, та все ж хворими, беззубими стáрцями.

– Бурхливо відсвяткувати таку дату означає підганяти кінець. Наближати його.

Розмовляли в ліжку, і Роман тут же поклав руку жінці нижче живота, масно віджартувався:

– Наблизити кінець – ідея!

– Ой, ну тебе в баню! – Руку Ніна не забрала, навпаки, притиснула зверху своєю. – Голодній кумі одне на умі. Мається на увазі, що таке свято наблизить небажані події, ось.

– А хто сказав про свято? – Романові пальці впевнено відтягнули край її піжамних штанів, добираючись до голизни. – З Вірою Леонідівною про свято забудь.

– Чому ми завжди її запрошуємо?

– Не завжди. Але тут так: або не звемо нікого, вимикаємо телефони, беремо вихідний і не вилазимо з цього ліжка, або приймаємо тітку Віру. Кумами не обійдемося, Нін. Дядя Вітя – і діловий партнер, і родич, як не крути.

– Обійдемося такою компанією. – Ніна знала, що вмовляє порожнечу, та все ж говорила, аби очистити совість.

– Я ж не проти. Антончик зібрався в гості. Чотири рази дзвонив із понеділка, натякав – не зістрибну. Де Антон – там і мама його.

– Прикрутило, ти глянь, – Ніна дозволила чоловіковій руці пестити себе, допомогла, спустивши штанці нижче стегон, поволі ворушила ними. – Хіба торік родич тебе вітав?

– Позаторік теж обійшлося. – Роман піднявся вище, сперся на лікоть, рука рухалася активно, вправно, знаючи, де саме треба шурувати. – Тут, кажу ж тобі, погано карти лягають. Якби не справді кругла дата…

– Ще карти Таро згадай. Там, коли випадає старший аркан…

– От поговори ще зараз про карти Таро!

Заліпивши Ніні вуста поцілунком, Роман тоді припинив теревені. Вже після сексу, коли Ніна, не вдягаючись, мирно й утомлено засопіла під боком, Мірошник подумки відмотав назад почуте й відзначив: дружина має рацію. Щонайменше чотири останні роки застілля з нагоди не лише його, а й жінчиних іменин проходили без прикрого, занудного й недолугого бевзя, яким усі втаємничені вважали його двоюрідного брата.

Тітка Віра дуже хотіла родичатися. У своїй манері, яка часом скидалася на танкову атаку, вона раз по раз нагадувала: їх, рідних людей, не так уже й багато лишилося в Житомирі. Розбіглися, хто куди, – Київ, Росія, Польща, Німеччина, Італія, навіть до Австралії котрогось занесло в пошуках ліпшої долі. Нарікала: а якби кримінальний кодекс мав таку статтю, то й звинуватити могла у відмові підтримувати родинні стосунки.

Крутячись тоді в ліжку, намагаючись умоститися краще й нарешті заснути, Роман згадав, як розчарувався, коли Антон зрештою знайшов собі жінку й на радість матері одружився. Сталося це рік тому, вже почалася війна, і тітка Віра сприйняла її дуже дивно, неоднозначно. Коли на Донбас потягнулися добровольці, сказала серйозно (а вона взагалі завжди всім про все говорила серйозно): «Тепер на мого сина нарешті звернуть увагу. Чоловіків менше стає, вбивають їх, калічать. Антончик для служби не годиться, його навіть погана медкомісія вибракує».

Сталося, як гадалося. Двадцятисемирічного Антона Домонтовича викликали на комісію, яку він успішно не пройшов. Матері не треба було втручатися, все вирішила довідка з наркодиспансеру, де він уже три роки стояв на обліку. Берега хлопець пустився раніше, навчаючись в університеті на контракті. Роман, хоч убийте, не міг пригадати, на кого той вчився. Вірі Леонідівні було байдуже, син мусив відсидіти потрібну кількість років і отримати диплом, усім іншим батьки забезпечать.

Свою пізню дитину тітка Віра любила безмежно, безоглядно, неосяжно і дозволяла Антонові все.

Коли нарешті піймала з наркотиками, то фактично витрусила зізнання, хто, де й коли йому продавав. Потім засукала рукави й завзято взялася за винуватців – а в тому, що Антончик підсів на різну гидоту й заробив залежність, пані Домонтович звинувачувала всіх довкола. Навіть тих, хто стояв із ними поруч.

Усі негідники змовилися проти її синочка, дитини із заможної родини, аби підсадити й потім тягнути з батьків гроші. Антоновими руками, ясна річ. За короткий час вона розвинула таку бурхливу діяльність і поставила на вуха таку купу різних людей у міліції та прокуратурі, що заарештувати, звинуватити, судити й посадити тих, на кого Віра вказала, було значно простіше, ніж надалі мати з Домонтовичами справу.

Історія з сином доконала її чоловіка – інфаркт.

Хай Віра заперечувала це, різко припиняла подібні розмови, огризалася на будь-які натяки. Все одно Віктор Фролов, тоді ще практикуючий адвокат, наполягав: так і є. Постійні проблеми з конкурентами чи податковою та інші стреси, що їх переживають підприємці, не доконали – до них призвичаюєшся, мов до нежиті чи алергійного кашлю. Та коли почало крутити й ламати єдиного сина, то тато не витримав. Спершу серце схопило, потім мову відібрало…