Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Простий розрахунок. Не треба буде потім переконувати вас у чомусь, щось доводити, шукати пояснень, свідків, підтверджень. Знову без образ, але своїм запрошенням я вас обеззброїла. Й убезпечила себе від непотрібних підозр із вашого боку. Нарешті, здобувши корисну для офіційного слідства інформацію, я все одно мусила б передати її вам.

– Логічно.

– А так ви маєте змогу дістати все напряму.

– Натякаєте – за ручку мене привели? Зробили роботу за дурну провінціалку?

Лора відчула електрику в замкненому просторі салону «опеля».

– Скільки не просила – все одно ображаєтесь.

– А ви, Ларисо Василівно, недалеко пішли від свого начальника. Пан Гайдук так само дивиться на нас зверхньо й говорить через губу.

– Не помічала за шефом такого.

– Віриться слабо.

– За собою теж.

– Робіть висновки. І ходімо вже. До речі, ви не боїтеся відлякнути Сотника? Моєї появи він навряд чи чекає.

– Правда. Просив, навіть наполягав, щоб я прийшла сама. Тільки ж, Віталіно, я сама й залишилася на хазяйстві. – Лора розвела руками, легенько пурхнула губами; так роблять, коли граються з дітьми. – Пізній вечір, чуже місто, дивна зустріч. Ви – місцева, ви – в курсі справи, з вами надійніше.

– Чекаю зізнання, що ви мене використовуєте.

– Лише після зізнання, що вам усе це не потрібно.

Вербна знову відчинила дверцята.

– Ви, Ларисо Василівно, належите до типу людей, яких я терпіти не можу. Ось вам зізнання.

– А конкретніше? – слідчій вдалося заскочити Лору.

– Такі, як ви, завжди хочуть, щоб їхнє було зверху. Нехай дурне – аби зверху.

Не чекаючи відповіді, не лишаючи можливості для неї, різко закриваючи тему, слідча вийшла з машини в ніч.

Знизу тягнуло холодом води.

Ступивши за слідчою на міст, Лора вилаяла себе за дивні страхи – все виявилося буденним, мирним, хай і не менш величним від того. На протилежному березі, як пояснила Вербна, починалися Зарічани[10]. І тут зауваження місцевої, тутешньої підкинули ще більше харчу для роздумів.

Навіщо призначати таємну зустріч фактично за межею Житомира?

Пощо викликати незнайомку проти ночі туди, де в цей час о цій порі року складно зустріти не просто випадкову – а взагалі, будь-яку людину?

Маючи надію дуже скоро дістати всьому пояснення, а також – чуючи себе все ж більш упевненою в товаристві, аніж якби йшла сама, Кочубей крокувала вздовж освітлених билець. Уже за кілька метрів, коли між нею та річковою течією опинилася лише товща моста, поволі, підступним холодним вужем повернувся страх. Під светром зробилося холодно. Хай там як намагалася Лора списати все на пронизливий листопад, проте чудово розуміла: опинитися проти ночі між небом і землею вона не готувалася, не включала цього у свої плани. Навіть подумати не могла лише три дні тому, куди її занесе вся ця простенька, на перший погляд – примітивна, не варта вареного яйця історія.

Ближче до середини моста вітер посилився. Ще дужче холодило знизу, від води. Додалося ще одне відчуття, зовсім нове для Лори: птаха в повітрі. Причому не перелітного, із сильними від природи, придатними для тривалих мандрів крилами. Тут, між небом і землею, на безлюдному – Вербна тим часом відійшла далеко вперед – мості Лора уявила себе сірим закоцюблим міським горобчиком.

– Чого застрягли? Зірки рахуєте, ворожите по них?

Кочубей глянула на Вербну, потім – собі під ноги. Такого ще не було: не помітила, як зупинилася й завмерла.

– Нічого… Гарно тут уночі… – вичавила виправдання.

– Потім прогуляємось, якщо захочете. Завидна. – Голос слідчої навіть на відстані трохи потеплішав. – Здається, ми тут не на прогулянці поки що.

– Накотило щось. Сама не знаю, – таке пояснення більше нагадувало правду.

Підтюпцем Лора наздогнала Віталіну. Далі йшли пліч-о-пліч, ще трохи – і візьмуться за руки. Уявивши це й усміхнувшись, Кочубей відігнала геть дивні страхи, навіть відчула тепло під одягом. Зникли, розгладилися сироти, що ними бралася шкіра. А з наближенням краю моста й обрисів протилежного берега взагалі припинила шукати логічне, прийнятне, зрозуміле пояснення своєму теперішньому стану.

Із кишені пальта озвався телефон.

– Клієнт турбується, не інакше, – кинула Вербна.

– Ми ж наче вчасно.

Лора витягнула вібруючий мобільник.

Номер незнайомий. Контакт Сотника вона зафіксувала відразу, але дзвінок о цій порі з якогось іншого номера її вже не переймав. Адже Дена, з його слів, стривожив і спровокував набіг – так він висловився сам – Фролова з компанією. Їх, відповідно, спровокувала вже сама Лора. Й була цим дуже втішена – любила, коли плани спрацьовують і події форсуються. Тож цілком може бути, що хтось із інших, ще не охоплених її увагою учасників, вирішив дати їй про себе знати й просити захисту.

– Слухаю. – Вона приклала слухавку до вуха.

– Йди до мене, – шелестіло на тому боці.

Лора вклякнула, не дійшовши зо два десятки кроків до краю моста.

Страх повернувся відразу, стрімко. Вже не один – кільканадцять бридких холодних плазунів шаснули під светр, обвили тіло, стиснули крижаними обіймами. Здається, та де здається – точно, один обвився шарфом довкола горла. Дихання зробилося важким, з розкритого рота, замість слів, линуло уривчасте хрипіння.

– Вони мене вбили. Іди до мене. Знатимеш, хто це зробив. Ти ж за тим приїхала.

Крізь страх, що огорнув і скував її всю, пробилося знайоме, впізнаване, чуте зовсім недавно. Голос однаково міг належати й жінці, й чоловікові. Язик – чи що там! – чіплявся за літеру «р», і вона м’яко теленькала.

– Поговори зі мною. Прийди. Поговори.

– А-А-А-А!

Лора закричала і, втративши над собою контроль, з розмаху жбурнула телефон якомога далі. На очах у заскоченої Віталіни прямокутний предмет перелетів через бильця. Мить здалася вічністю – й знизу долинув ледь чутний сплеск.

– А-А-А-А! – Лора не могла зупинитися, ноги згинала в колінах непереборна, нелюдська сила.

Наступної миті темрява з того боку, куди прямували жінки й де мали чекати на Лору, заворушилася, заревіла.

Шматок ночі вивергнув велику чорну машину.

Фари не горіли – вона рвонула з місця, стрімко й невблаганно, проти всіх можливих правил, несучись на міст, починаючи полювання.

Можливості для маневру жінки не мали.

Вербна, хоч і встигла дістатися краю, не могла побігти ані ліворуч, ані праворуч. У кожному разі уникнути удару не вдасться, хіба пощастить викотитися з-під передніх коліс. Однак це не рятувало: ризик не втриматися за вант і полетіти в провалля був дуже великий.

Становище Кочубей було ще гіршим. Вона стовбичила просто по центру між сяючими бильцями і правила за чудову мішень. Бильця обмежували рятівний простір, а отже, Лора опинилася в коридорі. Не надто широкому для того, щоб уникнути зіткнення з автомобілем.

Міст не призначався для транспорту.

Але це зовсім не означало, що машина не зможе ним проїхати. Вантажна – ні. Проте джип витримував. Та й ширина дозволяла.

– А-А-А-А!

Тепер волала Вербна, і саме її крик вивів Лору зі ступору. Іншого виходу не бачила – крутнулася на п’яті, нагнула голову й стрімголов помчала назад через міст. Слідча наздогнала її швидко, жінки тікали, не озираючись і не дивлячись одна на одну. Це були не перегони – вони мчали наввипередки зі смертю.

Однією на двох.

Як би вони не старалися, ревіння позаду невблаганно наближалося.

Уже ближче до середини Лора втратила рівновагу: підвернулася нога від незграбного руху. Від падіння вбереглася, проте відчула, що сили зрадницьки покидають її. Віталіна щось кричала, але слова губилися у звуках позаду та шумі вітру у вухах.

Відчай штовхнув праворуч, до билець.

Що рухало далі – Лора не знала. Її тілом ніби керувала інша сила. Руки й ноги рухалися, мов керовані ляльководом із театру маріонеток.