Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

– На правах родичів. – Лора кивнула темряві за вікном. – Чи інші підстави собі придумали. То вже окрема розмова. Важливо інше: Сотники не мали подушки безпеки. Леонідівна взяла їх за горло. Допомоги чекати не було звідки. Тож Ден, загнаний у кут, іде на радикальний крок.

Їй набридло кружляти кімнатою. Пройшла в спальню, лягла на застелене ліжко, звісивши ноги. Відчула величезне полегшення – так завжди після добре виконаної важкої роботи.

– Кажеш, Граф усе заплутав і збив усіх із пантелику, – почула в слухавці.

– З нашим охоронцем далеко не все ясно. – Лора була свідома того, що чимало питань лишається без відповіді. – Зрозуміло, чому тікав і ховався. Та, хоч убий, не втямлю, хто і навіщо лякав його дзвінком із того світу. Між іншим, Зоя схильна в таке повірити. Але то в неї самої задавнена травма від спілкування зі свекрухою. Психологічна, таке всяке. – Вона враз стрепенулася, рвучко сіла, вигукнула в телефон: – Гайдуче!

– Не лякай мене так!

– Зараз осяяло: це ж Сотник, сто відсотків! Гаразд, дев’яносто п’ять! Йому нічого не заважало купити нову «сімку», на один раз, і пресувати Графа!

– Нащо?

– Поки що лише думка вголос.

– Лоро, ти чудово знаєш мою повагу до твоїх думок.

– Хлопчину ж за щось та й убили.

– Невже?

– Чекай! – Її роздратувала іронічна нота. – Я не маю доказів і не уявляю, де шукати. Проте найпростіше припущення: Граф – свідок.

– Свідок – чого? Бачив, як убивали винуватицю всіх його бід?

– Хотів зробити це сам.

– Е-е-е-е…

– Так, я серйозно. – Лора що далі, то більше впевнювалася, що її здогад слушний. – Нічого не заважало йому тієї ночі в збудженому стані крутитися біля Віриного будинку.

– Припущення правильне, якщо Ден у той момент не спав у ліжку під жінчиним боком.

– Гайдуче, ми з тобою жодного алібі не перевірили. До речі, цієї роботи швидше за житомирський розшук не зробимо.

– На цьому етапі – точно.

– Ну то й дозволь моїй уяві піти у вільне плавання. Отже, припустімо, – вона наголосила на останньому слові, навіть вирішила повторити: – Припустімо, що Граф з якоїсь біди вештався біля Віриного будинку. Зайти довго не наважувався. Аж раптом засік Сотника – теж припускаю, що Ден спершу подзвонив, потім – прийшов. Той заходив у під’їзд…

– Припустімо, – вставив Гайдук.

– Звісно. І за якийсь час вийшов. Ну, а далі Вадима Графа оголошують у розшук за підозрою в убивстві. Не без твоєї допомоги оголошують.

Гайдук засопів у слухавку.

– Видається симпатичним. У теорії. Але дірочки є. Міг же він розказати про Сотника слідчій?

– Не в тому стані, в якому був, – терпляче гнула своє Лора. – Врахуй: нас, точніше – тебе, Граф боявся не менше. Здатися поліції автоматично означало зустріч із тобою. Та є вагоміша причина: помститися за страхи.

– Кому?

– Людям, з чиєї вини потрапив під Вірину роздачу. Його втягнули туди, де він за інших обставин ніколи б не опинився.

– Здаюся. Переконала. Мене.

– Цього мало.

– Тому спочивай на лаврах, – голос Гайдука ледь потеплішав. – Поки що крапка, відбій. Питань справді чимало. Проте загалом підозрюваний вимальовується реальний. Завтра буду як штик. Придумаю, як передати все Вербній і не образити. Хай далі вже самі.

– А ми з чистою совістю на Київ.

– Ключова фраза – з чистою совістю. Гарного вечора.

Шеф завершив розмову. Слухаючи короткі гудки, Лора вкотре за вечір зробила запізніле відкриття. Воно на друзки трощило таку красиву, логічну ще п’ять хвилин тому версію. Але бажання негайно передзвонити все ж подолала. Поклала телефон на подушку, навіщось заховала руки за спину.

Заперечити саму себе – таки спокуса.

Сотник продав машину.

Факт не вкладався у вибудуваний ланцюжок подій. Звісно, Ден міг сісти за кермо іншого авто. Звідси питання: де воно взялося, куди зникло? Знань про Дениса вистачало, щоб Лора відразу відкинула викрадення. Ще більш фантастичним видавалося наймане вбивство.

Ні, це треба пояснити.

Велика чорна машина-вбивця безжально вирвалася з нічної темряви…

Телефон ураз нагадав про себе дзвінком.

Номер не зафіксовано раніше. Але такий порядок цифр уже десь бачила, причому – зовсім недавно. Нарікати на пам’ять не мала підстав.

– Слухаю.

– Алло… З ким я говорю, – незнайомий чоловічий голос.

– З тією, кому дзвоните.

– Лариса?

– Лора.

– Моє прізвище Сотник. Нам треба зустрітися.

Годинник показував дев’яту сорок вечора.

– Приїхали.

Вербна сіпнула дверцята й уже виставила ногу назовні. Проте Лора не поспішала виходити, сиділа на пасажирському кріслі, дивилася перед собою. Щоб дістатися сюди, вони мусили оминути великий центральний парк, дотепер названий на честь першого космонавта Гагаріна. До Зарічанського мосту автівку вивів неширокий і не дуже короткий провулок. Можна було перетнути парк, але Вербна сама відмовилася від пішої прогулянки. Місце, де вона зупинила машину, для огляду було не найліпшим. Але Лорі все одно перехопило подих від направду монументального видовища.

Його підсилювало освітлення.

У темряві складалося враження, що через бездонний каньйон тягнеться, перетікає синя доріжка із вкрапленими де-не-де фіолетовими канатами. По обидва боки стежка трималася за величезні широкі ванти, так само окантовані синім. Проте сам міст залишався невидимим, принаймні – очам, які побачили його вперше.

Кочубей враз уявила, як іде через річку, обережно, інтуїтивно намацуючи опору під ногами. Схоже випробування проходив Індіана Джонс, коли перетинав у густому тумані глибочезну смертельну прірву в пошуках могили хранителя таємних знань. Лора не дуже любила фільмовані карколомні пригоди, бо вважала себе надто раціональною, аби вірити в них. Але цінувала у фільмах та книжках епізоди, в яких герої мусили розгадувати загадки, ребуси, шукати правильні відповіді за короткі проміжки часу. Це дозволяло ставити себе на їхнє місце – складні загадки дуже любила.

– Епічно? – запитала Вербна.

– Монументально, – погодилася Кочубей. – Нам на той бік?

– Перейти. Зарічани – на протилежному. Трохи часу маємо, приїхали зарано. – Слідча причинила двері. – Тож проговорімо ще раз, Ларисо Василівно…

– Лора.

– Мені зручніше більш офіційно. Нічого?

– Хай вам буде зручніше.

– Отже, ще раз… Денис Сотник покликав вас на зустріч сьогодні. А вчора, приблизно в цей самий час, із вами дуже хотів зустрітися Вадим Граф. Про причину ви не знаєте.

Після кожної фрази Лора ствердно кивала. Хоча щодо останньої покривила душею. Вона довго думала, перш ніж повідомити Вербну про дзвінок Дена. Але відразу вирішила не ділитися зі слідчою всім, що знала. Її стримувала репутація Вербної – поліцейської, готової робити з мухи слона й чіплятися за найменшу можливість швидко закрити справу, підігнавши задачку під відповідь.

Виклавши всі свої карти, Лора давала Віталіні ідеального підозрюваного. Так, Сотник мав для зведення рахунків із Вірою Домонтович залізний мотив, переконливий. Проте все інше будувалося на власних припущеннях Лори. Вона й без Гайдукових коментарів розуміла: Вербна назве їх доконаними фактами. І навіть не це переконання стримувало.

Для повноти картини, щоб пазли склалися, бракувало знаряддя вбивства.

Великої чорної машини.

У Сотника її не було – або ховав десь від чужих очей у таємному гаражі.

– Вся компашка виявляє до вас особливий інтерес. Мені так здається, – сказала Вербна.

– Правильно здається. Причину пояснити?

– Прошу дуже.

– Нам довіряють більше. Тобто конкретно мені.

– Більше ніж мені? – слідча тицьнула себе пальцем у груди.

– Без персоналій. Мова про поліцію, офіційні слідчі органи.

– Дзвінок мені – вотум довіри з вашого боку?

– Без образ, Віталіно. Причина та сама.

– Он воно як! – Вербна не стрималася, тихенько присвиснула. – Цікавий вияв недовіри. Поставити до відома, ввести в курс своїх приватних справ, ще й покликати з собою на заплановану зустріч.