Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

Якщо вже точно – співучасників злочину.

– Антон повідомив Вірі про те, що скоїв, щойно вона зайшла додому. – Графиня сповідалася Лорі, підкурюючи наступну цигарку від недопалка і вже не зважаючи на комфорт гості. – Я не встигла його зупинити. Хоча… Була в мене підозра, та й досі є, хай Бог простить: якби я поруч не сиділа, Антончик, напевне, чкурнув би подалі й нікому нічого б не сказав.

– Вам видніше, – мовила Лора делікатно. – Чого він хотів від матері?

– А чого діти хочуть від мам? – гмикнула Зоя. – Будь-хто, коли боляче, кричить: «Мамо!» Я, ви, всі… Стало критично – покликав. Віра веліла дати слухавку мені, наказала залишатися там.

– Траса не безлюдна…

– Те саме завважила і я. Віра веліла відтягнути тіло, аби ніхто не помітив. Просто собі авто на узбіччі уваги не приверне.

– І ви… заховали тіло?

– Приховали. Не ми разом – я. – Зоя гірко всміхнулася. – Затягнули в рівчачок. Я підхопила попід руки, Антон – за ноги заносив. Віра повернулася дуже швидко. Дочекалася моменту, коли не їхав ніхто. Разом зі мною повантажила тіло на заднє сидіння своєї машини. Потім наказала мені сідати за кермо нашої…

– Ви були випили.

– Не Антончика ж пускати!

– Гм, справді.

– І потім, повірте, в мене на той момент майже все вивітрилося.

– Вірю. – Лора справді не сумнівалася. – Яким тут боком уся компанія? Ви свідок, вони – ні. Можна було нічого їм не казати.

– Ха! Ви, даруйте, дуже погано знаєте Віру Леонідівну.

– Не заперечую.

– Вона там, на місці, все прорахувала. Забула сказати: після того, як Антон викликав маму, я поставила до відома Фролова. Згодна, могла того не робити. Але, зваливши мертве тіло на узбіччя, отримала ще більший шок, ніж коли побачила на власні очі загибель випадкової людини. Віра одним словом, своєю волею зробила мене спільницею, співучасницею вбивства. І я подзвонила юристові, який точно все зрозуміє і не здасть, не підставить.

– Ясно. Тож коли ваша свекруха наспіла, про злочин її сина, крім вас, знало ще шестеро. Приховати ризиковано – це значить потрапляти в залежність від купи недружніх їй людей, хай серед них і родичі. Й Антона в тюрму не пошлеш. Тепер Вірине рішення мені зрозуміле.

– У логіці вам не відмовиш, – кивнула Зоя. – За великим рахунком, Віра за дзвінок Фролову озлобилася на мене найбільше. Тепер треба було домовитися з усіма, аби підтвердили: саме пані Домонтович виїхала з двору Мірошників у певний час і саме під її машину потрапила дівчина. Віра мусила грати до кінця, тож вимагала гарантій для сина: на нього не має впасти навіть найменша тінь підозри.

– Автомобіль…

– Правильно мислите. Вам би самій злочини планувати.

– Я, нагадаю, їх розслідувала. Від удару на капоті залишаються сліди.

– Віра пошкодила капот своєї машини. Тільки не відразу. Спершу, як я вже казала, ми поклали тіло до неї в салон. І разом, маленькою кавалькадою, повернулися в Тетерівку.

– Із трупом в авто?

– Навіщо перепитуєте? Так, із тілом у Віриній автівці. Вона з якогось дива ще змусила всіх подивитися на жертву. Потім заявила: бере провину на себе. Найперше втягнула Фролова, бо той правник і знає, як усе робиться. Там було шкурне питання. Насправді Віра не збиралася в тюрму. Просила Віктора… Тю, про що я: наказала йому знайти їй вправного колегу, бо ж близький родич не може виступати адвокатом обвинуваченої. Збиралася відкупитися від рідних жертви, потім зіграти на щиросердому каятті, потягнути справу, скільки можна, і отримати мінімальний термін умовно.

– Що пішло не так?

– У Домонтовичів – жирний бізнес. На маршрут пасажирських перевезень давно облизувалися конкуренти. Вона купила адвоката, а вони заслали слідству, прокурору і, чула краєм вуха, судді. Причому, Лоро, все пройшло на ура, бо суспільству, хай це прозвучить пафосно, остобісіла безкарність тих, хто збиває та калічить людей на дорогах. Віру просто накрила хвиля бажання торжества закону та справедливості. Тож отримала, хай не зовсім по максимуму. Все одно суддя дістав свою дрібку слави. Народний герой, не інакше.

– Віра Леонідівна знала, на що йшла.

– Повторюся: думала проскочити, обійтися малою кров’ю. У неї в голові не жила, але не згрішу проти істини: вона сто разів пошкодувала, що того вечора просто не вивезла труп далеко в поле й не веліла мені його закопувати в землю.

– Ви так погано про неї думаєте?

– Ще гірше. – Графиня сумно всміхнулася. – А відіграти назад не можна. Бо мало того, що Антон знову під ударом. Сама Віра все одно б мусила відповідати, тепер уже за введення в оману суд, неправдиві свідчення, неповідомлення про злочин тощо. Там так само від трьох до п’яти років. Нас усіх також пов’язала, підвела під статтю, і то не одну. Фролов потім усе на пальцях розтлумачив.

– Не так усе страшно насправді. Та згодна, приємного мало.

– Ну, і останнє. Через що, власне, все закрутилося. Віра, коли вже вирок зачитали, нагадала через мене всій компанії: поки вона сидітиме, за Антончиком мають глядіти всі. Колективна відповідальність. І щоб із бізнесом її нічого не сталося. Навіть якщо справу не втримаємо, Антон – номер один, заради нього мама гріх на душу взяла. Отак, Ларисо Василівно, смерть її синочка нас усіх зробила винуватими. Тільки Віра так може, більше ніхто. Тобто могла…

А ще вона прокляла їх.

Усіх і кожного.

Сокіл обійняв Лору міцно, аж кістки хруснули.

Відсторонивши, глянув, ніби бачив уперше, – не стримався, смачно поцілував у кожну щоку по черзі. Знову притиснув до своїх широких грудей, нарешті відпустив. Гайдук, як завжди, елегантний та бездоганний, мов модель із реклами чоловічого бутика, тримався скромніше. Легенько труснув її руку, тут же поскаржився:

– Ох, і вигріб я від нашого друга!

– Богдан говорив із тобою? – щиро здивувалася Лора.

– Розмова, тобто діалог – як танго. Передбачає рівну участь двох сторін, – завважив шеф філософськи. – Сокола прорвало, він лаявся на мою адресу хвилин десять монологом. Я стільки слів за раз від нього давно не чув. Якби ще ці слова були пристойними… Армійський мат як він є, чистий, бездоганний.

– За що ти його так?

– Мало, – буркнув Сокіл, справді вичерпавши весь свій розмовний ліміт щонайменше на тиждень наперед.

– Хай це буде великим секретом нашої маленької компанії. – Гайдук не жартував. – Ти ж знаєш, Ларисо, мої вимоги до субординації. Іншого, за інших обставин, я б викинув зі служби копняком, щойно почув на свою адресу одне таке слово.

– Чим наш Богдан заслужив милість вашої милості?

– Злякався за тебе. Я ж не приховав від нього, що вночі ти ризикувала життям і мало не загинула. Він повісив усіх собак на мене. На думку Сокола, ми не мали права лишати тебе тут саму. Або принаймні він мав лишитися. А я – їхати на Київ маршруткою.

– Поїхав би, як усі люди. Нічого б не сталося.

– І ти туди ж? Змовилися, бунт на кораблі.

…Вони повернулися близько дев’ятої ранку. Лора чекала на квартирі. Вербна відпустила її додому по другій ночі, не сама відвезла, напружила патрульних. Спати після пережитого не могла, та вирішила обійтися без таблеток і якось перемучитися до ранку. Без допомоги тепер не обійтися, вона надто вимучилася після того, як Гайдук залишив її саму в полях. Тож без жодних докорів сумління розбудила шефа, коротко доповіла про все – й абсолютно щиро налякала. Він поклявся прилетіти чимшвидше, і це справило дивний ефект: Лорі вдалося кілька годин неглибоко, тривожно, але – поспати.

Розповіла все, коли чоловіки переконалися, що вона жива, здорова, хіба на руках ледь помітні садна. Шеф схопив усе на ходу, раз по раз перебивав, вкидаючи риторичні уточнювальні запитання. Коли Кочубей договорила, Гайдук озвучив те, що давно крутилося у неї в голові:

– Так хто ж їх усіх убиває?

– Чорна машина, – бовкнула Лора. – На власні очі бачила її двічі.

– Сама гасає. Без водія за кермом. Ти справді в таке віриш?