Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Ви сказали – тьотя Віра…

– Навіть я до неї так зверталася.

– Чому не хочете лишати нас із Марією віч-на-віч?

– Для вашого ж блага. Щоб ви, скажемо так, виконали свою місію. Коли я тут, вона не говоритиме зайвого. Без мене – навпаки, виллє на вас увесь свій біль. Почне тиснути, вимагатиме дати слово, що вирішите на волі якісь її питання. Ви почнете обіцяти. А вона – говоритиме те, що ви хочете почути. Набиватиме собі ціну, кожним словом показуватиме власну значимість. Отже, брехатиме, Ларисо. Вони всі тут брешуть, усім і завжди. Навіть ті, хто нібито засуджений через непорозуміння чи вселенську змову.

Вона говоритиме те, що я хочу почути.

Лора не мала бажання озвучувати це зараз.

– При вас, значить, не брехатиме?

– Забагато знаю про кожну, – Лимар позначила нещиру посмішку. – Професія в мене така, робота. Я ж, Ларисо, теж свого роду детектив. Розрулюю конфлікти. Одна скаржиться на іншу, мовляв, довела. Тоді я балакаю з кривдницею, шукаю можливих свідків, опитую їх. Так знаходжу істину й винних. Жіночий колектив, їх тут кілька сотень, усі чимось незадоволені. Сваряться, миряться, любляться, розходяться. Жінки більш соціальні за чоловіків істоти, психологічний факт.

– Не сказала б по собі, – зауважила Лора.

– Бо ви, на щастя, не сидите, – усмішка зробилася щирішою. – І краще не треба. Бажаю вам ніколи не переконатися в правоті моїх суджень на власній шкурі.

У двері постукали – чергова привела засуджену.

Тюремна подруга тьоті Віри теж носила окуляри.

Оправа тільки на перший погляд видавалася дешевою. Лора відразу помітила за простотою модний, фірмовий дизайн і ні на що не схожу форму скелець. Вони робили Марію Авдюшко, яка у свої сорок шість засуджена вдруге, тепер – за ненавмисне вбивство офіцера поліції, дуже домашньою. Невисока шатенка з волоссям до плечей могла б зіграти в кіно епізодичну роль милої сільської тітоньки.

Вигляд недалекої, домашньої дамочки був прикриттям, даним від природи. Зовнішність вводила в оману, чим Авдюшко користувалася. За світлим, пухнастим фасадом ховався темний двійник, небезпечніший за височенного озброєного ґевала. З її кримінальної справи Кочубей знала це. І робила поправку на неформальний статус, явний авторитет і загалом – стрижень характеру.

– Знайомтеся, – психолог жестом показала на гостю.

– Маша, – у засудженої рецидивістки був, на диво, м’який голос.

– Лариса. Краще – Лора.

– Та мені, як солов’ю, – знизала Авдюшко плечима. – Як скажете.

Блакитну ситцеву хустку вона зняла й акуратно склала трикутником. Халатик такого самого кольору й простенького крою, колготи грубого плетіння й китайські гумові капці все одно не робили Марію безликою, не дозволяли губитися серед собі подібних.

Лора не мала змоги бачити Авдюшко на волі, в інакших умовах. Та заочне, через матеріали вже двох справ, знайомство давало підстави вважати: її зона комфорту – залишатися в тіні. Кому треба – сама покаже своє друге, головне обличчя. І проявить другу, небезпечну натуру.

– Присядьте. Є кілька запитань.

– У кого?

– У гості вашої.

– У мене вже була свіданка.

– Не хвилюйтеся. Цей візит і ця розмова на графік ваших наступних побачень не вплине. Звісно, якщо знову нічого не порушите.

– Коли це я порушувала, коли? – У голосі звучала образа, й Лора майже повірила в її справжність. – Ви, Руслано Русланівно, краще напишіть потім якусь бумажку. За дівками треба не у два – у чотири ока дивитися, – пальці торкнулися дужки окулярів. – Працювати не всі люблять. А хтось ґав ловить, про милих своїх думає, як би підкотитися… Чого ви? – Авдюшко глянула на Лору, хоч та не проявила жодної емоції. – Тут у нас усі живі люди. Начальство не забороняє, ніхто нікого не силує. Домовлятися треба, залицятися, все як положено…

– Мене не цікавить, хто тут кому пара, – відрізала Кочубей.

Отримала потрібний ефект. Холод, що пішов від неї, відчула навіть господиня кабінету. Марія ж неквапом, із підкресленою гідністю та показовим гонором, зняла окуляри. Прочитавши щось у її очах, Лора простягнула руку.

– Дозвольте? Оправа цікава. Дорога?

– Помітили ж – незвична. Це більше коштує.

Авдюшко поклала окуляри на стіл. Взявши їх двома пальцями, Лора подивилася крізь скельця. Поклавши назад, мовила, не обертаючись до психолога:

– Або ви не знали досі, або приймаєте правила її гри.

– Про що ви?

– Звичайне скло. Ви ніколи не звертали уваги, як люди кліпають, коли знімають окуляри? Короткий, далекий зір – не має значення. Звільненим очам треба трохи часу, щоб адаптуватися. Марія й оком не повела. Декорація.

– Справді?

Руслана потягнулася до окулярів. Авдюшко не дала, спритно забрала, проте повертати на ніс не квапилася.

– Вам яке діло?

– Носити окуляри з простими скельцями – не кримінал. Хоч у колонії, хоч на волі. За це не карає ніхто, нікого, ніде. Так, штрих до вашого портрета. Додаєте собі солідності. Ви ж бригадир?

– Мене поставили, – все ж Лорі вдалося її збентежити.

– І ви чудово давали швачкам лад. На пару з тьотею Вірою. Хоча, чесно сказати, на тьотю в цих окулярах, цій хустинці і цьому халатику більше схожі ви. Мила домашня тітка, дивиться вечірні шоу, пече пиріжки з варенням.

– Зуби заговорюєте, начальнице, – нарешті темна половина почала проявлятися. – Не служите ви. Інакше б сиділи ми з вами не в Русланівни, а в оперативній частині. Тільки служба у вас на лиці намальована.

– Я й не ховаюся. Приїхала, як приватна особа.

– Тобто я пошлю вас – і мені нічого за це не буде? Не зобов’язана? – Марія начепила окуляри. —

Русланівно, я ж можу відмовитися говорити з нею?

– Можете.

– Ні.

Жінки відповіли в унісон, не змовляючись. Збоку це було кумедно. Тільки нікого не веселило.

– Ні, – повторила Лора. – Хоча б тому, що самі не захочете. Я згадала тьотю Віру, ви й бровою не повели.

– Між нами ніколи нічого такого не було.

– Ви трималися разом.

– Жіноча дружба буває, особливо коли подрузі довіряєш.

– Тим паче, коли довіра має спільне коріння. Та, перш ніж я все поясню, мусите знати: Віру Домонтович убили.

Удар знову досягнув мети.

Риси Маріїного обличчя загострилися. Темний попутник остаточно витіснив скромну жіночку в окулярах. Хруснули пальці, розминаючись.

– Хто? – запитала глухо.

– Зараз не має значення, хоча я знаю. Впевненість – дев’яносто вісім відсотків. Сюди приїхала по два, що залишилися. Ви їх мені дасте. Або станеться неймовірне, й ви не захочете, щоб убивцю близької подруги, спорідненої душі, покарали.

– Хто? – вперто повторила Марія.

– Запитайте краще: чому? – Не чекаючи, поки ув’язнена справді спитає, Лора повела далі, вже не помічаючи третьої пари вух. – Ви навіть уявити собі не можете, що показали Вірі її смертний шлях. Ним можна було йти довго. Та Віра подолала його за місяць із невеличким хвостиком. Місяць після звільнення, Маріє. Лише місяць життя після кількох років добровільної ізоляції. Ви ж єдина знала, що Домонтович сиділа не за своє.

– Як?! – вирвалося в Руслани.

– Отак. – Лора готувалася до розмови всю дорогу, та для солідності глянула в записник, звіряючись із записами. – У рідних Сумах ви, Маріє Сергіївно, придумали і втілили схему незаконного вибивання боргів. Нічого нового, ні для кого з присутніх, тож обмежуся коротким конспектом. Коли вас викрили вперше, здивуванню не було меж. Жіночка зовні тендітна – від мухи втече. А тримала своїх мордоворотів отак, – стиснулися кулаки. – Відсидівши вперше, ви взяли коротку паузу й почали знову. Тепер – обережніше, заводили знайомства з потрібними людьми в поліції. Платили за прикриття ваші ж потенційні клієнти. Аж раптом десь за рік до Майдану і війни все пішло не так. Зросли апетити в тих, від кого залежала ваша безпека. На вас почали тиснути просто й ефективно: через єдиного сина. На ґрунті материнської любові ви й зійшлися з Вірою. Мали однакову проблему. Діти-наркомани, слабке місце, вразливе. Домонтович захистила сина, взявши на себе його провину. Ви замахнулися на вбивство тоді ще міліціонера, хоча той лише виконував наказ пресувати хлопця.