Подорож у Тандадрику (на украинском языке) - Витауте Жилинскайте

- Але... - знiтилася Ейнора.

- Я вас понесу. - Вiн схопив Ейнору за поперек i вмить однiс її на переднє сидiння. Все трапилося так швидко, що неповороткому Твiнасу лишилося тiльки шльопати слiдом за ними, жалiбно дивлячись на струнку поставу пiлота, його кремезнi плечi. А який вiн бистроногий! Твiнас утупив очi в свою танку, що розбухла, як нiколи. Iз неї ось-ось мала випасти люлька, яку вiн забрав iз "Срiбної шишки"; пiнгвiн, запихкавшись, вийняв люльку i засунув собi пiд крiсло. Як прикро, що Легарiя перешкодила Ейнорi подiлитися з ним головоломкою!.. Та якщо Твiнас бiдкався, то Легарiя вiд злостi аж кипiла. Тiльки подумати! Отак принизити її авторитет! На найзручнiше мiсце, спереду, де повинна сидiти начальниця, садять цю виряджену слiпачку! Мало того, її ще й понесли - немов справжню принцесу в замок. "Усе! - поклялася Легарiя. - Як тiльки повернуся в "Срiбну шишку", я її з нiг до голови демаскую! Хай усi знають! Побачимо тодi, чи будуть її носити на руках! Побачимо, чи хоч той клишоногий Твiнас поверне дзьоба у її бiк... ква, ква..." - замалим уголос не засмiялася жаба: до неї знову повернувся добрий настрiй.

Всюдихiд рушив у путь, минаючи ями, камiння та iншi перешкоди. Швидко свiтало, i, зовсiм небагато проїхавши, мандрiвники побачили руїни мiста. Чим ближче, тим жахливiша поставала картина: зруйнованi хмарочоси, перевернутi автобуси, в друзки розтрощений лiтак, догори колесами обгорiлий поїзд. Над однiєю вибитою вiтриною звисав кiнець назви "...ки": може, квiтки, може, книжки, може iграшки, а може, живi канарейки. Пiлот мусив бути надзвичайно обачливим i спритним, щоб не провалитися з всюдиходом у пiдвал зруйнованого будинку чи не застряти в купах уламкiв; через меншi перешкоди машина переповзала, наче жук. Довга вулиця закiнчилася площею, усипаною розбитими лiхтарями. Посерединi площi стояло задимлене мармурове пiдвищення з чотирма кiнськими ногами: верхня частина статуї була зметена вибухом чи, може, як казав Твiнас, землетрусом або вибухом вулкана.

- Це напевне був вершник, - показав на зруйновану статую зайчик.

Ейнора, сидячи поруч Менеса, не смiла розплющити краєчка ока.

- Де ми тепер їдемо? А зараз? - питала вона.

- Зараз, - спокiйно пояснював пiлот, - ми виїжджаємо iз площi. Далi пробиватися не варто, самi руїни та згарища.

- Руїни та згарища, - повторила Ейнора. - А чому ви такий спокiйний?

- Вам не подобається мiй спокiй? - запитанням на запитання вiдповiв пiлот.

Ейнора недбало знизала плечима.

- Там, - сказала вона, - у тiй склянiй шафi я була теж спокiйна. Але ж тут не шафа, тут загинуло цiле мiсто! А може, загинула вся планета! А ви...

- Про... пробачте, - дуже хвилюючись, встряв у їхню розмову Китичка, а якi тi вул... вулкани, що тут вибухнули?

- Сiдаючи сюди, я нiяких вулканiв не помiтив, - холодно вiдповiв пiлот.

- Нi о... одного вулкана?

- Чого це ти, Китичко, завiв про тi вулкани? - здивувався Кадриль.

Песик довгенько помовчав, тодi пролепетав:

- Я... я на картинцi бачив один вулкан i хочу подивитися на живого.

- Живого! Живого вулкана, ква-ква-ква... - засмiялася жаба.

- Як ви можете смiятися серед руїн i нещастя? - запитав незнайомий тоненький голосок. Цей голосок долинав iз неба.

ПАЯЦ

Усi разом пiдвели очi вгору, навiть Ейнора задерла голову. Iз неба спускався паяц, тримаючись за раму змiя, бо шнурок, видно, згорiв. Приземлившись, вiн вiдчепив змiя, поправив блузу й довгу шапочку, з якої звисав обсмалений помпон.

- Чому ви смiєтеся? - повторив вiн.

- Я, - отямилася першою Легарiя, - я смiюся не з руїн i не з нещастя, а з Заїки Кити...

- Добрий день, - не дав їй закiнчити Кадриль.

- Добрий день, - привiтався паяц.

- Яким вiтром занесло вас на цю планету? Я з висоти бачив, як сiв ваш космiчний корабель. Що ви тут шукаєте?

- Ми нiчого не шукаємо, - авторитетним тоном вiдповiла начальниця, - а наповнюємо резервуари корабля. I водночас захотiли оглянути мiсцевiсть, але побачили такий хаос, якого нам не доводилося бачити за всю нашу подорож. Я начальниця групи. З ким маю честь розмовляти?

- Паяц Улюс Тулюс iз згорiлого театру ляльок. Он що вiд нього залишилося. - Вiн махнув довгим обсмаленим рукавом у бiк двох зруйнованих колон. - Пiд руїнами всi мої друзi по сценi, всi iграшки... всi...

- А як же ти врятувався? - запитав Кадриль.

- Я саме лiтав на змiю подивитися на зорi, бо за мурами їх не видно. Я знав дiрку в плетiннi й полетiв. I ось що знайшов, коли повернувся... нiчого не знайшов... - Вiн повiв довкола сумними темно-синiми очима й скорботно похитав головою.

- Але скажи, братику, - прогудiв Твiнас, - що ж це тут трапилося? Чому все куриться димом, валиться?

- Ву... вулкани, правда? - хриплим вiд хвилювання голосом запитав Китичка.

- Тут трапилося те, - вiдповiв паяц, - що повинно було трапитися. Обов'язково, ранiше чи пiзнiше.

- То добре! - знову вихопилось у Китички. - Я... я перепрошую.

- Я їм казав, кричав iз сцени театру, що так буде. Марiонетки мовчали, а я кричав. Та вони мене не слухали, паяцiв нiхто не слухає, вiд паяцiв жадають лише смiху та витiвок.

- Ви занадто хаотично розповiдаєте, - зробила йому зауваження начальниця Легарiя. - Чи не змогли б ви тверезiше доповiсти про ситуацiю?

- Вiн i без ситуацiй розповiдає дуже добре, - заперечив Кадриль. Так, друже, веди й далi.

Останнiй рiжок темнiючого сонця ще встиг освiтити бiле, мов папiр, обличчя паяца i надзвичайно стомленi очi. Коли вiн знову заговорив, його слова долинали iз безпросвiтної темряви:

- Все почалося з пташки - спокiйної, сумирної, вкритої бiлим пiр'ячком пташки, ха-ха-ха... - В темрявi смiх паяца пролунав якось прикро i навiть страшно. - Справа в тому, що така пташка була одна-однiсiнька на всю планету: коли всi iншi птахи вили гнiзда, висиджували пташенят, полювали, щоб добути корм, ця пташка ширяла в блакитi неба, закусивши в дзьобi квiтучу гiлочку дерева... я вже сказав: вона була одна така на всю планету, i того виявилось досить. Першим зацiкавилось пташкою мiсто Омасiя. "Негаразд, - сказав володар мiста, - що така бiла, сумирна, беззбройна пташка лiтає одна-однiсiнька i нiхто її не охороняє. Ще якийсь хлопчисько вiзьме та й поцiлить у неї з рогатки. Треба призначити їй охоронця". I на високiй вежi поставили вартового з рушницею. Це викликало заздрiсть у iншого мiста, Онавiї: "Ото знайшлися опiкуни. А може, ми краще зумiємо пiклуватися бiлою пташкою i охороняти її?!" I вони поставили двох вартових з гвинтiвками. Тодi озвався володар третього мiста й показав, як вiн може охороняти пташку: призначив п'ять вартових з гвинтiвками i однiєю гарматою. Пiсля цього, звичайно, i четверте мiсто не захотiло бути гiршим за iнших i на охорону пташки пожертвувало цiлий танк...

I як розвели змагатися за безпеку бiлої пташки, I як почали мiста одне за одним озброюватись до самих зубiв! I що бiльше озброювались, то бiльше вихвалялися: "Ну скажiть: чи ще яке iнше мiсто зробило стiльки на благо пташки, як наше? Ми, i тiльки ми справжнi її опiкуни i захисники. Ура нашому мiсту i ще раз ура!"

А люди в тих мiстах? Вони геть обiднiли, ходили з затягнутими поясами i запалими животами - адже все йшло на оборону пташки, тобто на новi полки солдатiв та гори зброї... Ну хто мiг повiрити, що невеличка тиха пташка зможе проковтнути стiльки, скiльки мiг проковтнути семиголовий дракон?

- Оце тобi! - вже не сплеснув, а розвiв лапами Кадриль. - Нiхто не повiрив би!

- Скажiть, - пробасив Твiнас, смокчучи свою люльку, - а де була i що робила сама пташка?

В цей час почало розвиднятися, засяяв край сонця.

- Пташка? - Паяц гiрко засмiявся. - Через тi змагання та боротьбу за її безпеку пташка у всiх iз голови вилетiла. Усi навiть забули, яка вона на вигляд, коли б її побачили, то й не впiзнали б... Нiхто, жодна людина не знала, де та пташка i що вона робить. Може, й справдi якийсь жорстокий хлопчисько убив її з рогатки, може, кiт спiймав, а може, хтось голодний вкинув у горщик з тiєю квiтучою гiлочкою i зварив iз неї юшку... Тiльки на деяких танках залишилися картинки, на яких була намальована та пташка.

- Картинки? - пожвавiшав Китичка. - Як би менi хотiлося побачити її на картинцi!

- А що було далi? - наче сам себе запитав паяц Улюс Тулюс. - Коли виросли гори зброї, то треба було їх охороняти, щоб iнше мiсто не загарбало i не використало на захист тiєї пташки. Отож мiста почали вiдгороджуватись одне вiд одного - дедалi вищими i щiльнiшими стiнами та дротами, i так усе переплелося, що найменша пташка i та й дзьобика не просунула б... ха-ха-ха... - знову гiрко засмiявся паяц. - То чого дивуватися, що все, зрештою, перетворилось на попiл, згарища та руїни? Досить було спалахнути якiйсь дротинцi в огорожi, i вогонь перекинувся б на гору бомб, i вибухи покотилися б по всiй планетi...

- А скажiть, - знову запитав Твiнас, - хто ж тi проводи пiдпалив?

Паяц провiв очима по чорнiй пустелi.

- Цього, - вiн стрепенув обпаленою шапочкою, - вже нiхто нiколи не взнає. Бо тiльки я один залишився... один на всю планету.

- А чому ви так вирiшили, що ви один? - запитав Твiнас.

- Iз висоти змiя я не бачив нiяких ознак життя на планетi, - пояснив Улюс Тулюс. - А вже вiд часу вибуху минуло тридцять дiб.