Подорож у Тандадрику (на украинском языке) - Витауте Жилинскайте

- Китичко, вiзьми себе в лапи! Твоє хлипання Кадрилю не допоможе.

- Я не можу не хли... хли... хлипати, - пробелькотiв Китичка, - я нiчого-нiчого не можу зробити, щоб не хли... хли... хли... хл... хл... хл... хл...

- Чи не звихнувся наш хлипалка Китичка? - занепокоїлась начальниця.

Песик подивився на неї пронизливим поглядом.

- А менi i в голову не прийшло!.. Менi промайнуло в головi... менi блиснуло в головi, менi вдарило в голову... кi-кi-кi... менi стукнуло в голову, що наш... Кадриль... кi-кi-кi... подивiться!

Лише зараз усi побачили, як крiзь шпарину ледь прочинених дверей протискуються всередину ручки мiшечка, тодi весь мiшечок з намальованими на ньому джинсами, а потiм iз джинсiв вилазить довге й дуже знайоме вухо, половина вуса, розiрване хутерце iз шпилькою, лапа з товсто намотаними нитками...

- Пасажир уже всерединi? - пролунав спокiйний голос пiлота.

- Пасажир усерединi! - закричав Китичка. - Весь пасажир усерединi!

Дверцята корабля зачинились, а песик, вiдстебнувши захисний пояс, кинувся до свого друга, але до нього не дiстався, а немов горобець спурхнув до стелi. Кадриль теж злетiв угору, i друзi, перевертаючись у повiтрi, намагалися обiйнятися.

- Друже мiй! - захлинався вiд радостi Китичка. - Повернувся!

- Насилу, - зiзнався Кадриль. - Квiтка пiдняла мене до самої нитки.

- Квiтка?! - ахнули всi пасажири.

- Вона саме, - хитро усмiхнувся у вус Кадриль. - Я її гарненько попросив - i вона раз - i пiдняла!

- Треба позбутися тверезого розуму, щоб повiрити в таку нiсенiтницю, заявила Легарiя.

- Що сталося? Як це було? - нетерпляче заклiпала вiями Ейнора.

- Блукач повернувся, - прогудiв басом Твiнас, так нахиляючись до ляльки, що замалим пояс не трiснув. Потiм, глянувши очицями на обмотану лапу Кадриля, запитав: - Намотував на лапу нитку, щоб тебе притягло до "Срiбної шишки"?

- Так, - з гордiстю кивнув головою Кадриль.

- Хай йому лихо! - з захопленням вигукнув великий сищик.

- Менi нiколи-нiколи i в голову не прийшов би такий розумний вихiд, хоч би довелося висiти на нитцi цiлу подорож! - не мiг втриматися вiд гордостi за свого друга Китичка.

- Але, - зiзнався Кадриль, - лапа у мене болить. I, крiм того, я знову дуже замерз.

Аж тепер песик розгледiв, яка змучена мордочка у його друга, якi запалi щоки - особливо та, з половиною вуса.

- Ну й ну! - спохопився песик. - Який я гава! Сiдай у моє крiсло, ось на шарфик, щоб тобi потеплiшало... - Вiн рiшуче висмикнув з-пiд Легарiї картатий шарфик.

- Облиш! Як ти смiєш у своєї начальницi виривати шарфик! зарепетувала Легарiя.

- Шарфик належить Кадрилю ще вiд часiв вогнища! - смiливо вiдповiв песик. М'яко постеливши, вiн притяг свого знесиленого друга, вклав, обтушкав, пристебнув захисний пояс. Кадриль не перечив: що далi, то його долала слабiсть. Щойно тепер, пiсля всього пережитого, вiн вiдчув, який вiн виснажений, змучений всiлякими страхiттями. Зайчик зручно вмостився у крiслi, вистромив з-пiд шарфика обмотану ниткою лапу, i Ейнора, на прохання Китички, почала швиденько змотувати нитку назад на клубок.

- Ти спи, спи, постарайся швидше заснути, - вмовляв друга Китичка, залiзши сам пiд крiсло.

- Так... - промимрив Кадриль, - засну, ось зразу засну... але щоб ви знали... я... я... танцював кадриль.

- Що... кадриль? - аж затнувся Китичка.

- Я танцював кадриль з Ейнорою.

- Зi мною? - здивовано пiдвела голову лялька.

- Так... i коли б ти себе побачила! Ти лiтала по залi, мов ластiвка, в тiй однiй рукавичцi, зате в бальнiй сукнi, а бiля декольте - букетик незабудок, справжнiх незабудок. А твої очi...

- Мої очi?! - У Ейнори ледь не випав iз рук клубочок.

- Теж кольору незабудок, - невинно збрехав Кадриль, а може, й не збрехав: адже, коли Ейнора танцювала, у неї очi були заплющенi! - Ти була як справжня принцеса!

- I коли, - зiтхнула Ейнора, - я матиму пристойну сукню? Менi соромно у цiй обшарпанiй... Коли б менi ножицi, голка i якийсь клаптик тканини, я сама пошила б собi сукню чи хоч спiдничку.

- У мене є голка у тапцi... - Твiнас нагнувся, витяг голку й подав Ейнорi.

- А ножицi я можу органiзувати, - понишпорила в сумцi Легарiя. - Але жодного зайвого клаптика у мене немає. Дефiцит. Або зробiмо так: я дам тобi клаптика, а ти поший менi пелерину, а що залишиться, - буде твоє.

- Не треба, - гордо вiдповiла Ейнора, - без очей менi дуже важко шити.

- Ось ножицi, i знай, - подала начальниця, - щоб повернула!

- Я ж їх не з'їм, - вiдрубала лялька, але вмить схаменулася й покiрно подякувала: - Дякую, що позичили.

- Гляди менi! - пробуркотiла Легарiя. - А клаптика не дам.

- Ейноро, - не витримав Китичка. - Знаєш, що менi прийшло в голову? А ти вiдрiж вiд шарфика i пошиєш собi хоч спiдничку.

- Справдi? - зрадiла Ейнора.

- Псувати такий чудовий i дорогий шарфик? - розгнiвалася начальниця. Я забороняю!

- От i не заборониш, шарфик не твiй! - вiдрубав їй Китичка.

- Шарфик мiй, - промимрив крiзь сон Кадриль. - Китичко, вiзьми ножицi i вiдрiж скiльки треба.

- Тодi, Ейноро, поверни менi ножицi, - простягла лапу Легарiя.

Але Китичка встиг першим схопити ножицi, чикнув ними i вiдтяв чималий клапоть. Хоч яка начальниця була незадоволена, вона змушена була поступитись, i Ейнора так взялася до роботи, що тiльки пальчики її миготiли i в такт їм вiї то здiймалися, то опускалися, а очицi Твiнаса ледве дивилися: такi були стомленi.

У головi в Твiнаса дедалi яснiше вимальовувався план, як вирвати Ейнору iз пазурiв Легарiї. Цей план вiн у думцi назвав ОК.

А обоє друзiв пiсля довгої розлуки нiяк не могли наговоритися - хоч як Кадрилю хотiлося спати.

- Поклади у нашу таємничу схованку ножик, ось вiн, - шепотiв Китичка. - I мiшечок я гарненько згорнув, але вiн добре потерся.

- Нiчого, до Тандадрики вiн ще послужить, - вiдповiв Кадриль, запихаючи здоровою лапкою ножик i мiшечок у кишеньку.

- I ще, - розхвилювавшись, песик аж затнувся, - вi... вiзьми мiй скарб, менi його вже досить. - Вiн сором'язливо подав згорнений клаптик паперу. - Тiльки з умовою: не дивись... Я сам тобi скажу, коли можна буде подивитися, домовились?

- Домовились, - кивнув головою Кадриль. - Я покладу цю рiч на самiсiнький спiд своєї кишеньки. - Вiн засунув лапу глибоко в кишеньку, i раптом у нього аж очi на лоб вискочили. - Оце-то... штука!

Вiн витяг iз кишеньки зiв'ялий цвiт гвоздики - той самий бiлий з надiрваною пелюсткою.

- О Китичко, - прошепотiв Кадриль, - це був не сон, не сон!

- Що, що? - не розумiв песик.

- Коли б ти знав, що там творилося... що там творилося у пiдземеллi... i це було не увi снi... тi бурульки, годинник, ножицi... музика... фрак...

- Спи, спи, - знову вмовляв його песик. - I знай: я вимовив наше заповiтне слово, коли корабель злiтав iз планети квiтiв.

- Я чув, - кивнув головою Кадриль, стискуючи в лапi бiлу гвоздику. Воно мене врятувало... тiльки воно... заповiтне слово.

- Справдi? - просiяв Китичка.

- Справдi. А зараз, поки я не заснув.... доспiвай нашу пiсеньку... хоч раз до кiнця...

- Тепер уже, хоч би що сталося, а я закiнчу її, - сказав песик. - Але я не знаю, з якого мiсця почати: чи з. того, де перервалося, чи знову спочатку?

- Спочатку.

Китичка вiдкашлявся, провiв лапкою по носику-квасолинцi i тихенько-тихенько, щоб чуло лише єдине вухо його друга, почав спiвати:

Справжнiй, а може, несправжнiй

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс.

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

У всьому на свiтi зневiривсь.

Лиш присмалив вiн свiй дзьобик,

А вже так у всьому зневiривсь,

Сидiв бiля рiчки кiкiлiс

I слухав, що крокодил

йому каже...

- Увага! - пролунав голос Менеса. - "Срiбна шишка" наблизилась до невiдомої планети.

Чи це не прокляття: пiсеньку знову не доспiвано! Зате роботящiй Ейнорi залишилося зробити кiлька стiбкiв, щоб закiнчити спiдничку, а з обрiзка клаптика вона викроїла хустинку, щоб нарештi прикрити свою лису голову. Рукавичку, щоб не заважала шити, вона заткнула за шнурок, яким пiдперезала сорочку. I без проникливостi Твiнаса можна було помiтити, як Ейнора не любить цiєї рукавички: вона її то стягає, то мне, то куди-небудь засуне. Може, це тому, що рукавичка нагадувала ляльцi тi безтурботнi днi, коли вона жила, мов принцеса на склянiй горi?

В РОЗВIДКУ

"Срiбна шишка" майже приземлилася, але так i не сiла, а почала, паче яструб, робити круги над невiдомою планетою.

- Увага! - знову пролунав голос пiлота.

Твiнас, який тiльки-но задрiмав, прокинувся й вiдразу втупився очицями в Ейнору. Чого ж це голка застигла в її руках, чого так засiпалися вiї i спохмурнiло личко, коли вона почула голос Менеса?

- ...Наближаємося до невiдомої планети, - пояснював пiлот. - Ми збилися з курсу i летимо довше, нiж було запрограмовано механiзмами корабля, тому повиннi сiсти i поповнити запас повiтря.

- Життєво необхiдний запас! - уточнила начальниця.

Пасажири заворушилися, приготувалися вийти, як тiльки зачують знайомий стукiт об поверхню землi. Лише Кадриль вiдпочивав собi далi, кволий i виснажений, їх уже не пiднiмало до стелi, i добре було всiм тiлом зручно вмоститись у м'якому крiслi. Але стукоту так i не почулося, i дверцята не вiдчинилися, i схiдцi не були спущенi.