Подорож у Тандадрику (на украинском языке) - Витауте Жилинскайте

У ЗАРОСЛОМУ ДОМI

Тут панувала безпросвiтна темрява i тiльки тукання лунало дедалi гучнiше. Потроху очi зайчика призвичаїлись до темряви, яку ледь-ледь розрiджував пучок зеленого свiтла, що проникав крiзь шпарину. Вiд страху серце Кадриля опинилося аж у лапках, здавалося, от-от хтось схопить його за горло i тодi кiнець. Ступнувши вбiк, вiн зачепився за якусь дошку i впав на колiна. Пошаривши по пiдлозi, зайчик знайшов довгу кочергу. Вiн вiдстебнув таємну кишеньку, витяг звiдти коробочку i, чиркнувши сiрником, пiдпалив кiнець кочерги. Вийшов непоганий смолоскип, яким можна було присвiтити... "Так, так, - подумав зайчик, роздивляючись навкруги, - тут справдi колись було житло, але дуже давно, i дуже раптово його покинули". На столi ще стояла чашечка з ложечкою, лежала розгорнута книга, в кутку стояв телевiзор, навпроти нього - крiсло... Всi речi були вкритi товстим шаром пилу i цвiллю. Та, одначе, що ж це тукає? Смолоскип освiтив одну стiну, вся вона була увiшана ножицями - найбiльше садовими. Вони були так з'їденi iржею, що навiть вiд легенького поруху повiтря з них сипався немов пiсок, i на пiдлозi горбилося кiлька купок iржi... Потiм смолоскип висвiтив з темряви маленький столик; на ньому посерединi стояла кришталева ваза з квiтами, такими сухими, що вiд них лишилися самi стирчаки. Кадриль дивився на них, i його охоплював жах: може, i його товаришiв будуть тримати у вазi до тих пiр, поки вiд них залишиться порох та плiснява? Бiля вази на столику лежав клубок зотлiлих ниток i спицi... Нi, поки ще нiчого не трапилось такого, треба якнайшвидше звiльнити своїх товаришiв. Дивлячись на поiржавiлi ножицi й зотлiлi нитки, вiн щось-таки придумав. А згодом почав вимальовуватись i весь план визволення. Тiльки треба подати своїм товаришам знак, що вiн недалеко вiд них, хай вони приготуються...

ТРИВОГА У ВАЗI

Темно-зеленi сутiнки потроху стали прояснятися; квiтки навкруги вази так i лежали вiнком, а тi двi, що на сторожi, теж зiмкнули пелюстки i схилили стебла. Та й що було сторожити: iграшки у вазi не рухалися, нi звуку не промовляли, а по цей бiк i по той бiк пагорбiв - анi шелесь. Пара королiвських лiлiй за далекою горою теж стояла, зiмкнувши бiлi як снiг квiтки.

- Ай! - раптом схопилася за щоку Легарiя. Щось незрозумiле струснуло з неї зацiпенiння, i вона вже й пащу роззявила, щоб закричати, та Менес рукою в рукавичцi затулив її.

- Тихiше, - попередив її пiлот. - Що трапилось?

Перш нiж вiдповiсти, жаба повинна була виплюнути щось iз рота...

- Хтось менi дав по щелепi, - забiдкалася жаба. - Просто в бородавку.

У вазi заворушилися ледь живi iграшки.

- Чого доброго, - занепокоєно роззиралася навкруги начальниця, квiтки-хижаки почали з нами розправлятися.

- Тихiше, - знову застерiг Менес. - Квiтки спокiйно собi дрiмають. Це не вони тебе вдарили.

- Щока пече вогнем, - зашипiла Легарiя. - Ще вiдкриється iнфекцiйна рана.

Тут розплющив свої очицi Твiнас i потихеньку прогудiв:

- Це може бути знак. Подивiться, чи немає пiд вазою камiнчика.

- Є, - пiдтвердив Менес, - камiнчик лежить.

- Менi прийшло в голову, - заворушився Китичка, - прийшло в голову, що десь тут недалеко мiй друг.

- Якщо так, - зашепотiв Твiнас, - то вiн знову подасть нам знак.

I справдi: на них знову щось летiло.

- Ловiть! - швиденько прошепотiв пiлот.

- Зловила! - вигукнула Ейнора, та пiлот i їй затулив рукою в рукавичцi рота, щоб не кричала.

- Не розбудiть квiток. Тепер скажiть, що ви зловили?

- Я, - мiцно стиснула повiки Ейнора, - не зловила, а менi впало в руки. Я навiть не знаю, що воно таке.

- Це ж, - вихопила те щось Легарiя в Ейнори з рук, - ножик. Вiн прив'язаний до кiнця нитки.

- I не до кiнця нитки, а до нитки з клубочка, - жваво вмiшався Китичка, - я знаю! I ножик, i клубочок iз нашої з Кадрилем спiльної ки... Вiн замалим не вiдкусив язика. - Кi-кi-кi... кхи!

- Навiть у такiй ситуацiї той кхи-кхи не може бути серйозним, страшенно розгнiвалася начальниця.

- Я не можу не кiкiкати, якщо мiй друг живий-здоровий та ще й намагається нас визволити!

- Цiкаво, - блиснув очицями товстий сищик, - що клубочок залишився у Кадриля.

- Ой, - занепокоїлась Легарiя, - щось тягне з лапи ножика!

- Думаю, - прогудiв Твiнас, - Кадриль сiпнув за нитку, подаючи знак, щоб нитку вiдв'язали i повернули її назад.

- Хiба я не казав, - аж задихався вiд радостi Китичка, - хiба я не казав, що мiй друг на волi й обов'язково щось та придумає! Ось вам i безвусий хаос...

Нiхто Китички не слухав: усi чекали, поки Легарiя одв'яже нитку вiд ножика. Та хоч як вона старалася обома лапами, вiдв'язати нiяк не могла.

- Дайте Ейнорi, - порадив Твiнас.

Немов зачарований, дивився вiн на нiжнi пальчики Ейнори, якi швидко i спритно розплутали вузол, i на серце йому знову накотилася хвиля нiжностi. Нi, великий сищик нiяк не мiг збагнути, що з ним дiється, i, мабуть, навiть з тисячею люльок йому не вдалося б вiдгадати цю загадку.

А вiдв'язана нитка, звиваючись гадюкою, поповзла мiж квiтками назад до пагорбiв.

- Ось побачите, - зашепотiв песик, - мiй друг ще що-небудь нам пришле!

- Наказую всiм бути пильними, - звелiла Легарiя, схаменувшись, що й у вазi теж треба керувати.

- Чую, - шепнула Ейнора, - щось летить.

Так: на них летiло щось бiле, довгасте - неначе величезна сигарета. Щоб його зловити, всi полоненi одне перед одним вистромили хто руки, хто лапи; на жаль, на цей раз кинуте у вазу не попало, а шльопнулось поблизу квiток-сторожi.

Полоненi аж завмерли: що тепер буде? Начальниця мало не трiснула вiд досади:

- Я ж казала, той гарячка тiльки занапастить нас!

Квiтка-сторож пiдняла дзьоба i повернулася в бiк вази, сполохано ворушачи маточками. Iграшки боялися навiть дихнути; бiла посилка теж лежала i не ворушилася - виявилося, то була пелюстка, скручена дудочкою i перев'язана на кiнцi ниткою. Сама нитка тяглася до самого пагорба, за яким, коли уважно придивитися, можна було побачити кiнчик одинокого вуха.

Нiчого пiдозрiлого не вiдчувши, квiтка-сторож знову зiмкнула пелюстки й опустила цвiт; скручена пелюстка, яку тягло на нитцi, немов жива поповзла назад до горбка.

Полоненi очам своїм не вiрили: хоч пелюстка перелiзла через квiтку-сторожа, але й не поворухнулася!

- Нiяк я не розумiю, - прогудiв Твiнас, - для чого вiн шле нам ту пелюстку. Ножика - я розумiю, ним ми повиннi перерiзати шнурок, а навiщо пелюстка...

- Мiй друг даремно не кидав би! - сказав Китичка i, покосившись на Легарiю, додав: - А прiзвиська вигадувати все одно недобре!

- Шш! - зашипiла на нього начальниця: пелюстка знову летiла до них. На цей раз було кинуто вдало: пакунок упав на голову Твiнасу. Ейнорi знову дали вiдв'язати нитку, i трохи згодом вона, звиваючись, ще поповзла до її власника. Що вiн там надумає пiдкинути? Ой, дивiться, вже летить блакитна грудочка - ляп! - в саму гущу полонених. Як нiколи пригодилися Кадрилю тi нiчнi вправи метання ручної стрiли у цiль! Але... що ж це? На цей раз вiн метнув звичайнiсiньку грудочку глини, а кiнець нитки так був у неї влiплений i вмотаний, що її нiяк не вдавалося одв'язати.

- Я гадаю, - проказав Твiнас, дивлячись з нiжнiстю, як марно стараються пальчики Ейнори, - гадаю, що розплутувати й не треба. Очевидно, вiн хоче, щоб нитка тут i залишилась.

- I як це вам прийшло в голову, - здивувався песик, - навiть i без люльки!

- Давайте почекаємо, - запропонував Твiнас, дуже задоволений, що його похвалили: адже це чула й Ейнора!! - Почекаємо, чи сiпне нитку назад, чи нi, i тодi будемо знати.

Вони чекали довго - за той час устигло показатися друге зелене сонце. На їхнє щастя, розвиднялося дуже повiльно, i квiтки, не передчуваючи нiчого лихого, куняли собi й далi, опустивши дзьоби. Нитка була на мiсцi, а кiнчик вуха зник за пагорбами.

- До роботи! - подала команду жаба. Вона встигла вiдiрвати од накидки вузенький клаптик i . зав'язала ним свою бородавку. - Хоча я дуже скалiчена, але братимуся за керiвництво. Може, є добровольцi перерiзати шнурок?

- Я, - коротко сказав пiлот.

Ножик був малесенький, шнурок грубий, то довелося чимало попрацювати. Полоненi, хоч i були змученi, натерпiлись горя, а знайшли в собi сили так поставати, щоб не видно було, що робиться з тим шнурком.

- А все-таки навiщо вiн прислав нам зiв'ялу пелюстку? - не переставав морочити собi голову Твiнас. - I як дивно: хоч пелюстка ця зачепила сторожу, а вона й не поворухнулася. Може, в цьому таїться... таїться ключ од головоломки?

- Було б про що думати! - з насмiшкою заговорила Ейнора, яка довго мовчала. - Хоч я i не бачила пелюстки, а менi ясно, що, закутавшись у неї, можна непомiтно прошмигнути повз квiтки.

Коли б у Твiнаса була люлька, то вона випала б iз його дзьоба просто на землю - так ошелешила його Ейнорина прозiрливiсть. Навiть Менес перестав рiзати шнурка й повернув окуляри до ляльки.

- Ви iнколи вбачаєте суть, - повiльно вимовляючи слова, вiн чи то хвалив, чи то погрожував ляльцi.

У Ейнори затремтiли вiї, немов у зловленого метелика крильця.

- О Ейноро, ти, не бачачи, бачиш краще, нiж ми всi! - захоплено прошепотiв Китичка. - Менi нiколи-нiколи таке i в голову не прийшло б!