Подорож у Тандадрику (на украинском языке) - Витауте Жилинскайте

- Я хочу, - сказав пiлот, - пояснити Китичцi, наскiльки вiн винен.

- Якщо так, - зашепотiв Кадриль йому бiля самого шолома, - якщо так, то знайте, що я в цьому винен не менше, а то й бiльше, нiж Китичка! Це я, вiн так стукнув себе лапкою по таємнiй кишеньцi, що сплющився клубочок ниток, - я йому дав, силомiць засунув коробочку сiрникiв з червоним пiвнем! Вiн не хотiв їх брати, аби ви тiльки побачили, як вiн вiдмовлявся вiд тiєї коробочки, а я силомiць засунув йому ту коробочку у вухо! Ось як воно було! - I, щоб його мова не здалася гарячковою, поволi додав: - Таке справжнє становище.

Пiлот вислухав його з окам'янiлим обличчям; його шолом нi разу не поворухнувся, лише вiтер метляв порожнiм рукавом.

- Якщо я сказав, - суворо мовив пiлот, - що маю на увазi вияснити ступiнь провини, то я i сам знаю, хто й наскiльки винен.

- Так, але...

- Прошу пiднятися в корабель i залишити нас удвох.

Опустивши вухо, немов олов'яними лапами Кадриль ледве пiднявся в корабель. Але, перед тим як зачинити дверi, вiн не стримався i крикнув:

- Китичко, тримайся!

IСКРИ

- Прошу зосередити свою увагу, - звернувся Менес до Китички, який ще лежав у всюдиходi.

Сонце повернулося чорною половиною, i в "Срiбнiй шишцi" панувала нiч.

Пiлот пiдiйшов до песика i однiєю рукою спритно розв'язав йому лапи. Змотавши нитку, повернув її Китичцi.

- Покладiть цей скарб у таємне мiсце.

Песик невиразно мотнув головою: йому до всього було байдуже.

- Тепер будемо виясняти ступiнь вашої провини.

Вiд слiв i голосу пiлота повiяло таким холодом, неначе песика посадили у пiдвал. Iншим разом йому обдало б спину морозом, а тепер вiн жадав лише одного: щоб нiхто йому не заважав лягти на голу, випалену землю i навiки заснути - так, як через його провину заснула бiла пташка в обвугленому гаї.

- Чи ви розумiєте, що я кажу? - схилився над песиком шолом пiлота.

- Ро... зу... - немов iз-пiд землi обiзвався Китичка.

Наступної митi пiлот схопив рукою його за грудки й потряс песика, мов пухову подушечку.

- Чи ви отямитеся? Чи зосередитесь, нарештi? Чи будете слухати, що я кажу? - грiзно допитувався пiлот i тряс Китичку далi.

- Зо... середжуся, - пообiцяв песик, трохи здивувавшись i прийшовши до пам'ятi.

- В такому разi уважно стежте за тим, що я буду робити, - звелiв пiлот.

Вiн висадив песика iз "Шишечки" i поклав його на землю. Потiм сам сiв у всюдихiд, трохи ним проїхав, зупинився, поставив кораблик сторч i пiднявся вгору. Китичка, поклавши свiй безносий писок на лапи, стежив за польотом кораблика, хоч у темному небi небагато що мiг побачити. Кораблик, пiднявшись угору, став кружляти над "Срiбною шишкою". Але що це таке? Китичка вище задер голову: iз "Шишечки" бухнув униз бiлий димок, а з ним i iскри - зразу цiлий рiй, а потiм, зрiдка, одна, друга, третя... в темному склепiннi небес вони скидалися на святковий фейєрверк. Iскри, не досягнувши землi, згасали в повiтрi: одна iскорка, немов оранжева снiжинка, наче хотiла сiсти Китичцi на лапи, але розтала й до лап не долетiла. Песик дивився на неї, i невиразна надiя ворухнулась у душi - тихо й злякано, немов миша пiд вiником.

Облетiвши ще кiлька кругiв, "Шишечка" спустилася на те саме мiсце.

- Чи ви зрозумiли? - пролунав у темрявi голос пiлота.

- Зро... зро... не зро... - заїкаючись, промимрив песик.

- А я не сумнiвався, що вам прийде в голову те, що повинно б прийти i в менш тямущу голову, - промовив пiлот. - Планету спалили iскри.

- I... i... iс... - знову почав заїкатися песик.

- Якщо сказати ще яснiше, то планета згорiла внаслiдок своєї власної вини. В цьому вся суть...

- Су... суть, - як луна, повторив песик.

Дзвякнув замочок на кишенi пiлота, Китичцi в очi блиснуло свiтло лiхтарика, i пiлотiв голос на-наказав:

- Прошу не рухатися.

Рука в рукавицi залiпила пластиром те мiсце, де була квасолинка, потiм обв'язала обсмаленi переднi лапи.

Свiтало.

- I, незважаючи на все, бавитися сiрниками заборонено, - суворо додав пiлот, пiднiмаючись уже в корабель.

- Заборонено... - повторив Китичка, повiльно встаючи на лапи.

ЗНОВУ В ПУТЬ

Змучений лихими передчуттями, очiкуючи повернення пiлота, Кадриль нiяк не мiг устояти на мiсцi i все топтався, наче попав на розпечене залiзо. То вiн сяде, то встане, то вухо почухає, то смикне за вуса i все мучиться здогадами, яке ж покарання призначить йот друговi суворий пiлот Менес.

- Якщо, - мурмотiв собi пiд носа, - якщо пiлот надумав залишити друга на цiй планетi, я... я нi на що не подивлюсь, я нападу на нього i хоч розiб'ю йому друге скельце в окулярах!

Не менше вiд зайчика чекала пiлота й Легарiя. Чекаючи, вона подумки повторяла промову, яку виголосить, коли всi зберуться в кораблi: "Вельмишановний пiлоте Менес! Шановнi колеги мандрiвники! Менi, як начальницi, випадає святий обов'язок демаскувати одну пасажирку, котра, як бачите, носить одну рукавичку i прикидається скривдженою овечкою та ще й принцесою. А тим часом, шановний пiлоте i колеги мандрiвники, оця невинна овечка щойно органiзувала пограбування моєї сумки i вкрала речовий доказ, бо ця злодiйка з довгими пальцями..."

Не передчуваючи, що на неї чекає, Ейнора сидiла, пiдперши рукою щоку, й про щось думала. Зате Твiнасовi очицi раз у раз поглядали то на щелепи Легарiї, якi безупинно рухалися, то на Ейнорину ручку в рукавичцi проникливий сищик, мабуть, щось запримiтив.

- Прошу всiх встати! - порушив тишу виразний голос пiлота Менеса.

Лише зараз мандрiвники побачили, що вiн стоїть у дверях.

Усi встали. В цей час у стiнi вiдчинився люк, крiзь нього iз "Шишечки" вилiз Китичка з обв'язаними лапами i теж став, тримаючись за бильце свого крiсла.

Кадриль напружився, як струна, i войовниче зцiпив лапи: що буде - те буде, але скривдити Китичку вiн не дасть!

- Поки паш корабель не злетiв i ми можемо опиратись на пiдлогу, промовив пiлот Менес, - прошу встати i хвилиною мовчання ушанувати пам'ять усiх, хто загинув на цiй планетi!

Мандрiвники пiдвелися на ноги - всi серйознi, зосередженi - i схилили в жалобi голови. Перед їхнiми очима постали чорна випалена земля, зруйноване мiсто, самiтний паяц на задимленому каменi...

Чи виросте квасолинка на тому згарищi?

СУТЬ

Корабель "Срiбна шишка" знову долав простiр. Китичка зручно лежав на м'якому шарфику, ретельно прив'язавшись захисним поясом, а Кадриль, прив'язавшись шнурком, усе розпитував у свого друга:

- Ти менi скажи, тiльки нiчого не приховуй: чи ти про все розповiв пiлотовi? Чи ти не змовчав про те, хто тобi дав сiрники? Хто тобi їх силомiць засунув, хоч ти i дуже не хотiв їх брати? Чи ти сказав?

- Не сказав, - прошепотiв песик, трошки лукаво примруживши одне око.

- Оце тобi так! - з прикрiстю вдарив лапами зайчик. - Вiн не сказав! Кращого не придумаєш!

- Сiрники, - знову зашепотiв песик, - тут нi до чого. Не в них... суть.

- Суть?

- Суть у тому, - вiдповiв Китичка, - що iз "Шишечки" сипались iскри, наче з нашого багаття, коли, бувало, вкинеш гiлочку ялiвцю, пам'ятаєш?

- Ось... як! - вiд подиву Кадриль аж рота роззявив.

- Та ще є суттєвiша суть, - таємниче шепотiв далi Китичка, - що планета згорiла внаслiдок своєї вини.

- А чи я тобi не казав! - мало не пiдскочив Кадриль. - Я тобi ранiше вiд пiлота сказав!

- Але, - зiтхнув Китичка, - i сiрниками бавитися заборонено.

Вони обидва замовкли, а Легарiя саме в цей час вiдкашлялась: ось-ось виголосить урочисту демаскуючу промову. Ейнора, все ще нiчого лихого не передчуваючи, зняла з руки рукавичку, а сищик так стягнув захисний пояс, що вiн ледь не перервався.

- То, кажеш, iскри? - знову запитав Кадриль.

Китичка вiдповiв не зразу. Вiн заплющив очi, помовчав i тодi повiльно-повiльно промовив:

- Так, iскри... Я сам їх бачив. Розумiєш, Кадрилю, iс... iск... iск... - Раптом вiн схлипнув, iз одного ока його викотилася сльоза й, наче сполохана в акварiумi рибка, попливла вгору, на стелю. А Кадриль просто знавiснiв i почав спiвати.

Наш Китичка може плакати,

Плакати може наш Китичка,

Може наш Китичка плакати,

Плакати може, я сам бачив!

- Угамуйся ти, живий хаосе! - увiрвався терпець у начальницi, бо вона вже збиралася роззявляти щелепи для урочистої промови, - неначе дитина iз ясел! Коли ти порозумнiшаєш? Фi!

- Але Китичка знову може плакати! - вигукнув Кадриль. - Ви розумiєте: мiй друг знову плаче! Он, гляньте, яка сльоза на стелi!

- Плаче? - запитала Ейнора, яка, звичайно, не зрозумiла _сутi_. - О Китичко, ти плачеш, бо тебе мучить совiсть, бо i ти думаєш, що ти гiрший за iнших?.. То послухай мене: я вiд тебе й на волосину не краща, а ще гiрша! Горда Ейнора високо пiдняла голову, так високо, як ще нiколи не пiдiймала. - Насправдi я не втекла нi з якої шафи, мене просто викинули у смiттєву машину разом з iншими вiдходами!

- Ви чуєте? - заверещала Легарiя. - Коли я зiбралась її демаскувати, то вона сама...

- Мовчи! - гаркнула на неї Ейнора. - Не про тебе i твої демаскування рiч!.. О Китичко, я набагато гiрша за тебе, бо прикинулася, нiби я знатного роду i заможна втiкачка. I нiякi розбiйники на мене не нападали.

- А все-таки, - загудiв товстун Твiнас, - все-таки ви побували у склянiй шафi!