Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 - Павел Скоропадский

Автор змістовних спогадів («Мої спомини про давнє-минуле» за 1901–1914 pp. і «Мої спомини про давнє-минуле» за 1914–1920 pp.), цінного для вивчення доби української революції курсу «Історія України 1917–1923 pp.» (Ужгород,1932. — Т. 1; 1930. -Т. 2).

172

Сам Д. І. Дорошенко згадував про ці обставини так: «Мушу зазначити, що моє призначення на посаду керуючого міністерством дуже стурбувало німців… Певна річ, що тут грала ролю пущена кимось чутка про моє ніби «австрофільство»: очевидно, моя діяльність в Галичині в певних колах оцінювалася як прояв «австрофільства», тоді як «Новое Время» пояснювало цю саму діяльність моїм начебто «германофільством». Це свідчить про те, як взагалі легко і без усякої підстави чіпляють людям етиксти різного «фільства» або «фобства». Але, що моя робота в Галичині розумілася самими австрійцями як результат моїх нібито'австрійських симпатій (!), я побачив, між іншим, з того, що на першій порі, ще в квітні, перед перепоротом, до мене заїхав перший з візитою військовий агент майор Флейшман, наговорив мені купу компліментів, і потім якийсь час австріяки робили мені дуже приємні міни, поки не побачили, що в своїх відносинах я керуюся зовсім не якимись симпатіями до них, але інтересами української справи, котрі аж ніяк не сходилися з австрійськими» (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле [1914–1920]. 2-е вид. — Мюнхен, 1969. — С. 268–269).

173

Зіньківський Василь Васильович (1881–1962) — учений-психолог, екстраординарний професор філософії Університету Св. Володимира в Києві, в. о. екстраординарного професора Українського народного (згодом — державного) університету. Українського педагогічного інституту.

Популярний церковно-громадський діяч, відомий обстоюванням оновлення церковного життя на засадах ідеального християнства, невтручання влади у справи церкви, автокефалії української церкви.

У травні — жовтні 1918 р. — міністр культів (сповідань) Української Держави. 1919 р. емігрував до Югославії.

174

Лігнау Олександр Олександрович (1859–1923) — Генерального штабу генерал-майор російської служби. Походив з німецьких колоністів Херсонщини.

1917 р. — начальник штабу 7-го Сибірського корпусу. За Центральної Ради — отаман 11-ї пішої дивізії.

За гетьманату — з 15 травня 1918 p.- товариш військового міністра, з 27 жовтня 1918 р. — командуючий 7-м (Харківським) корпусом. Генеральний хорунжий армії Української Держави. Користувався повагою у війську за чесну працю для розбудови української держави й армії.

Після повалення гетьманату виїхав на Дон у Добровольчу армію. Помер на еміграції.

175

Колокольцев Василь Васильович — землевласник Харківської губернії, вчений-агроном. Працював головою Вовчанського повітового земства, зарекомендував себе як популярний організатор земського господарства в галузях агрономії, медицини, шкільництва та ін. У травні — жовтні 1918 р. — міністр земельних справ Української Держави. Прихильник приватної власності на землю, що поряд із здійсненим ним скороченням штатів міністерства призвело до конфлікту із співробітниками і кількадеінного страйку апарату ряду міністерств наприкінці травня 1918 р.

176

Земства — установи місцевого самоврядування в царській Росії, запроваджені реформою 1864 р. Земські установи складалися з повітових і губерніальних земських зборів та обраних ними виконавчих органів — управ. Гласних повітових земств окремо обирав кожен стан — дворяни, міщани й селяни. Гласних для губернських зборів обирали з-поміж себе члени повітових земських зборів.

Земства займалися місцевими справами — господарськими питаннями, народною освітою, охороною здоров'я, шляхами сполучення тощо. Догляд за земствами належав губернаторові, який міг скасовувати рішення земської управи. Кошти на свої потреби земства отримували з податків (т. зв. земельних) і підприємств. Перед Першою світовою війною земства Лівобережної України об'єдналися в окремий союз. На Правобережжі інститут земств було утворено лише 1911 р. За часів Центральної Ради земські установи були демократизовані і перетворилися на «народні».

Значна кількість громадських, політичних і державних діячів доби революції на Україні пройшли школу земської діяльності.

177

Лизогуб Дмитро Андрійович був активним діячем організації «Народна воля». Входив в «Основний гурток» М. А. Натансона в Петербурзі, матеріально утримував гурток І. Ф. Фесенка в Києві. Коли члени гуртка С. Я. Віттенберга готували терористичний акт під час приїзду в Миколаїв у червні 1878 р. царя Олександра II, провокатор видав їх жандармам. За вироком військового суду 10 серпня 1879 р. Д. А. Лизогуб і двоє інших звинувачених були страчені в Одесі, ще двоє — у Миколаєві; решті двадцяти трьом страту замінили каторгою або висилкою у Східний Сибір.

178

Заходам від 18 травня 1918 р. міську і повітову міліцію було передано під владу губерніальних і повітових старост та перейменовано на Державну Варту. Статут цієї служби як підставу для кардинальної реорганізації було затверджено 9 серпня.

Очолював Варту особливий Департамент, що складався із загального, карно-розвідчого та освідомлювального відділів. У губерніях місцеві відділи очолювали інспектори, у великих містах — отамани, в міських районах та повітах — начальники. У містах один вартовий мав припадати на 400 чол. населення (у Києві — 1933 вартових, 18 приказних).

У кожному повіті створювалася резервова сотня кінних вартових, а в Києві, Одесі, Харкові та Миколаєві — резервові дивізіони. Створювався також окремий корпус Залізничної Варти.

179

Мається на увазі Лизогуб Яків (1675–1749), один з предків прем'єр-міністра Української Держави. 1662–1674 pp. обіймав посаду Канівського, згодом — Чернігівського полковника, а за гетьманування І. Мазепи був наказним гетьманом.

180

Мумм (Mumm von Schwar/cnslcin) Альфонс, барон-міністр. Дипломат. Після повернення уряду Центральної Ради до Києва у березні 1918 р. був призначений послом в Україні, залишив цей пост після Листопадової революції 1918 р. в Німеччині.

181

Форгач (Forgach vou Thymes und Gacz) Иоганн (Янош), граф — австро-угорський дипломат. До Першої світової війни — австро-угорський посланник у Белграді. Після повернення уряду Центральної Ради до Киева у березні 1918 р. був призначений послом в Україні, перебував на цій посаді до вересня.