Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 - Павел Скоропадский

З 22 листопада боротьба набула позиційного характеру, з частими атаками Січових Стрільців на околичні Київські селища Красний Хутір, Голосієве та Мишоловку. Протягом тижня внаслідок напливу повстанців загін Січових Стрільців розгорнувся в дивізію. Па фронт прибули кадри Вінницького корпусу, що перейшов на бік Директорії.

Наступ 1-го іюлку Січових Стрільців вздовж Дніпра 27 листопада був невдалим; того ж дня на Городицькому напрямку стався значний бій з німецькими частинами. До відходу німців з Києва було укладено перемир'я.

З грудня 1918 р. з військ Директорії було створено Осадний корпус під командуванням Є. Коновалця. Він складався з дивізії Січових Стрільців, Чорноморського коша отамана Пелешука, двох Дніпровських дивізій отаманів Зеленого і Данченка, 8-ї пішої дивізії (кадрів колишньої гетьманської) та ін., загалом до 50 тис. багнетів з 48 гарматами. Корпусові в цей час протистояли до 3. тис. багнетів, близько 80 шабель, 109 кулеметів, 43 гармати гетьманських формувань.

Повий наступ на Київ розпочався 14 грудня. О 13-й годині гетьманське командування віддало наказ про припинення опору.

308

Йдеться про «сірожупанників».

309

За спогадами Є. Коновальця, він«…особисто не відмовився від нагоди пошукати влагодження і полагодження кривавого конфлікту».

Було це в час подорожі делегації від республіканських військ, що їхала на переговори до головного німецького командування»… Під час переговорів звернувся до мене майор німецького генштабу Ярош із запитанням, чи не хотів би я побачитись з кимось з найближчого оточення гетьмана, причому назвав імена д-ра Галіна та Полтавця-Остряниці, зазначивши, що гетьман бажає зробиш деякі пропозиції. Я згодився на це, і того ж самого дня старішій німецький старшина завіз мене в закритому авто до покійного Петра Дорошенка. Останній заявив мені, що говорить від імені гетьмана, що гетьман «не сердиться» на січових стрільців і що дуже радо привітав би ще й тепер рішення січових сгрільщв — виїхати до Галичини, причому готовий дати нам вільний проїзд від Фастова до Збруча. Така заява здивувала мене, і мені нічого не залишалося, як відповісти, що не тільки лінія Фастів — Проскурів, але й уся Україна в руках повстанських військ. Оскільки знов гетьман вважає можливим почати переговори в площині визнання дотеперішніх домагань Українського національного союзу, то я готовий передати це Директорії з тим, що, на мою думку, передумовою першою мусило б бути підкликання маніфесту про федерацію. Я від'їхав ні з чим….» (Коновалець, Є. Вказ. праця. — С.304).

310

Текст зречення був надрукований 15 грудня 1918 р. в газетах «Відродження», «Паш путь», «Мир».

«Всем, всем по учреждениям Украины. Всем войсковым частям и учреждениям. Я, Гетьман всея Украины, в течение семи с половиной месяцев все свои силы клал на то, чтобы вывести страну из того тяжелого положения, в котором она находилася. Бог не дал мне силы справиться с этой задачей. Пыле в виду сложившихся условий, руководствуясь исключительно благом Украины, от власти отказываюсь.

Павел Скоропадский 14 декабря 1918 года, город Киев».

Після зречення гетьмана П. Скоропадського легітимна влада Української Держави — Рада Міністрів у складі Голови Ради С. Горбаля, міністра торгівлі й промисловості С. Мерінга, міністра внутріншіх справ І. Кістяківського, міністра фінансів Л. Ржепецького, міністра народної освіти В. Науменка, міністра праці Косинського та Державного контролера Петрова того ж самого дня, 14 грудня 1918 р., ухвалила:

«Обсудив требование Директории, Совет Министров постановил сложить с себя полномочия и передать власть Директории».

(Симон Петлюра — президент України. — Торонто,1952. — С. 82).