По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

Все! Степан обома руками штовхнув від себе книгу, і вона, шелестячи надірваними сторінками, полетіла вниз, упала в воду. Прощавай, Григорію Мелехов! Прощавай, сувора й чесна книго!

Степан на мить заплющив очі, й серце його защеміло і стиснулося від передчуття. Що чекає його попереду, які перешкоди доведеться долати, куди приведе його цей шлях, на який він став? Та стежки назад не було. Юрко, сам того не знаючи, кликав Степана до себе на допомогу, благаючи не покидати його в біді. І Степан, усе відкидаючи, нічого не боячись, ішов на поклик брата.

Савка вже бігав по хутору й шукав ройового.

— Де ти пропадав, друже Топірець? — нетерпляче закричав охоронник. — Зараз їдемо. Йди одержуй автомат. Давай швидше, підвода чекає.

Склад, де зберігалася зброя, був відчинений. У дверях Степан зіткнувся з Тополею й Карасем. Обидва вояки одержали гвинтівки й набої. Карась, поклавши гвинтівку на трохи підняте коліно, спритно загнав п’ять набоїв у магазин, а дві обойми поклав до кишені.

— Куди ви? — розгублено запитав Степан.

— Ту пані, яка приїхала, охороняти будемо, — відповів Тополя. Карась кивком голови підтвердив слова Тополі й сказав тихо, зворушено:

— Дякую, друже ройовий. Добре слово не забувається…

Так і залишилось таємницею для Степана, чому Карась не зважив на його попередження. Зрозумів він тільки одне: хлопець цей грається із смертю, грається вміло, весело і, мабуть, не вперше.

На підводі Степана вже чекали Савка й тих два бандерівці, які приїхали разом з дівчатами. Не встигли в’їхати в ліс, як зустріли ще одну підводу, на якій везли лікаря, сухорлявого дідка з сивою запорошеною борідкою. Провели її очима.

— Ну, хлопці, тяжкий сьогодні для нас день видався, — сказав Савка.

— А як усе сталося? — обернувся до нього один з бандерівців.

— Як, як… По-дурному сталося. П’ятьох наших поклали ні за хвіст собачий. Мало того — двоє совітів утекло, й гвинтівка в них.

— Ми цих двох бачили. Ось Марко і вуйко Григор можуть підтвердити. Я їх мало не поклав. Розумієш, друже, як вийшло? Під’їжджаємо ми до вас. Ну, кілометрів півтора залишилося. Чуємо, нібито граната вибухнула й постріли.

— Спершу були постріли, потім граната, — сумно уточнив Савка.

— Не заперечую. Чуємо, стрілянина… Й усе ближче, ближче. Марко й каже: «Заїдемо в кущі». Пані наша погодилася. Дивлюсь, біжать двоє. Один начебто німець з гвинтівкою, а другий… Не втямиш, хто він, голодранець якийсь. Біжать майже-поруч, нас не бачать, а всього метрів сто-сто двадцять до них. Німець оглянувся, припав до дерева й вистрілив. Тут я побачив когось з ваших і тоді зрозумів, хто вони, ті двоє. Тільки хотів різонути по них з автомата, а пані налякалась та батогом по конях! Я так з воза на землю і гепнувся. Поки підвівся, їх і слід прохолов. Я їх неодмінно скосив би. Пані перешкодила.

— Вона мені мало коней не покалічила, — похмуро відгукнувся візник.

— Е, не кажіть, вуйку, кіньми вона добре правила. Не чекав навіть від неї такого.

— Друже Сич, а хто ця пані? — поцікавився Савка. — Я її перший раз бачу.

— Марка запитай… — засміявся Сич. — Може, він скаже.

— Вепр з нею довго розмовляв… — пояснив причину своєї цікавості Савка. — Аж поки фельдшера не привезли.

— Ну й базіки ви, хлопці, — незадоволено морщачись, сказав Марко. — Як сороки. Сунете носа не в свою справу…

Степан був радий, що його ніхто ні про що не запитував. Він слідкував за дорогою й думав про своє. В його роздумах — він відчував це — назрівав якийсь перелом. Справа була не тільки в тому, що Степан вирішив урятувати молодшого брата, хоча саме цим він виправдував усі свої останні вчинки. Треба було вирішити корінне питання свого життя. Від цього рішення залежало його сучасне й майбутнє.

Коли Степан разом з Юрком учився в радянській школі, він знав, до якої мети йому треба прагнути. Юрко, той кидався від одного захоплення до іншого, фантазував, перебирав усі романтичні професії — майбутній геолог-мандрівник, моряк, льотчик і навіть кіноактор… Степан мріяв стати інженером. Він добре засвоював усі предмети, але точні науки давалися йому особливо легко. Учитель математики захоплювався ним, казав, що в Степана природне обдарування, аналітичний розум. До політики Степан ставився насторожено, боявся її. Можливо, вплинуло те, що захоплення політикою покалічило життя гарячому й нерозважному старшому братові.

Коли почалася війна й прийшли німці, Степан зрозумів, що та мета, до якої він прагнув і яка була цілком реальною для нього за совітів, стала тепер недосяжною. Таким, як він, нічого було й мріяти про вищу технічну освіту за нинішніх умов. Треба було тверезо дивитися на речі. Німці здобували перемогу за перемогою, швидко загарбали величезні простори європейської частини Радянського Союзу, і можна було гадати, що перемогу одержить Гітлер. Що буде потім?

Петро твердив, що вони, оунівці, зможуть відстояти Україну. Він вимагав, щоб Степан пішов у сотню. Степан підкорився волі брата. В перемогу й самостійну Україну він не дуже-то й вірив, але вирішив, що все ж таки загибель у бою з німцями більш достойна для нього доля, ніж смерть від голоду на роботах у Німеччині. Туди, до Німеччини, гнали молодь нещадно. Однак усе сталося не так, як він думав і як пророчили інші. Щось схоже на чудо сталося біля Волги, й переможні армії Гітлера покотилися назад. Совіти поверталися. Здається, радіти б цьому, але Степан не міг, знав, у якому таборі він опинився.

Те, що відбулося сьогодні на галявині, приголомшило Степана Карабаша. Вразила не розправа, що готувалася, і не її жорстокість, безглуздість, а щось інше, що зачепило не лише почуття, а насамперед свідомість молодого освіченого хлопця. Він розумів, що смерть трьох сміливих, нещасних людей, які не вчинили жодного зла ні йому, ні його товаришам, ляже на його сумління, хоча й уб’ють їх за наказом Вепра інші. Як не було йому тяжко й гірко, він змирився з цим — не в його волі й силах будь-що змінити. Ну, а коли нічого не можеш зробити, то стій зціпивши зуби й чекай, поки. все закінчиться. І Степан стояв, чекав…

Полонений — лобатий українець — почав говорити добре, він звертався до розуму й совісті. Совість свою Степан прикрив роздумами про фатальну неминучість того, що має статися, але думка залишилася незахищеною. І логіка, з якою полонений говорив про долю українського народу, вразила його. Як, потім не старався і не викручувався Вепр, на яких почуттях не грав — він' так і не зміг заперечити основного в доказах свого супротивника, відповісти на запитання: що було б з українським народом, якби в боротьбі з німцями він виступив один на один, без підтримки народів-побратимів, як говорив лобатий… А яку долю, українцям готував Гітлер, Степан уже знав добре. Навіть Петро і той не крився, говорив, що німцям потрібні земля і наймити.

Про все це Степан роздумував і раніше, але тільки сьогодні, там, на галявині, вперше так гостро й настійно виникло в його свідомості запитання: «Чия правда? На чий бік треба стати, щоб потім не каятися й не проклинати себе?» Відповіді Степан не міг знайти. Вірніше, він боявся твердої, чесної відповіді, тому що його життя стало б тоді нестерпно важким. Ні, він не хоче торкатися політики й усе, що робить, це тільки заради брата, тільки заради Юрка.

На підводі проїхали кілометрів з десять. Горяничі залишилися збоку, ліворуч. Степан знав ці місця, і коли Савка на роздоріжжі зіскочив з воза, здогадався, куди вони підуть.

Савка попрямував дорогою.

— Куди? В Колки? — запитав Степан.

— Ну… — відгукнувся Савка.

— Навіщо ж дорогою крутити, підемо навпростець, тут близько.

— Еге! В обхід два кілометри, а навпростець усі десять.

— Іди за мною, не заблудимо.

Пішли лісом. Уже сутеніло. Але Степан вивів точно, ліс попереду порідшав, і за деревами зачорніла напівзруйнована піч, що височіла над руїною, немов пам’ятник нещастю. На хуторі вціліло від вогню тільки дві цегляні будівлі, які стояли осторонь, — великий будинок і хлів. Усі вікна в будинку були забиті дошками.