По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

— Так.

— Скажи, ти нічого не помітив? Як він стояв, як дивився… Може, він нервував, може, ти помітив який-небудь рух, помах руки?

Степан зрозумів нарешті, чому Вепр цікавиться Карасем, і те невиразне підозріння, яке виникло в нього раніше й про яке він боявся навіть подумати, знову спалахнуло й обпекло його — це Карась кинув гранату. Хто ж він, цей хлопець? Невже він не спав тієї ночі й чув розмову Юрка з Стефкою? А його відповідь Могилі? Якась дивна й двозначна… Він знав, що ройовий читає якусь книжку, пропонував відпустити полонених: «На якого біса вони нам, друже ройовий? Возитися з ними…» І на галявині, коли вони стояли в строю, у Карася був такий відчай на обличчі, ніби це його збиралися розстрілювати…

Тиша… Всі дивляться на Топірця, всі чекають, що він відповість.

— Ні, нічого не помітив…

Здавалося, що сотенний і Могила полегшено зітхнули. Тільки Вепр, як і раніше, напружено дивиться на Степана. Який пронизливий погляд мають оці маленькі очі, немовби надрайонний бачить його наскрізь.

— Чому відповів не відразу? — посміхнувся Вепр.

— Я повинен був добре пригадати все. Щоб не помилитися.

— І нічого такого не пригадав?

— Ні.

Вепр довго дивився в очі Степанові, але Степан витримав його погляд, не зморгнув навіть.

— Дістаньте з моєї сумки блокнот, ручку, — тихо сказав надрайонний, прикривши очі повіками.

Біль, що було притих, знову нагадав про себе — тупий, упертий, глибокий біль. Погано… А лікаря привезуть годин через чотири, не раніше. Треба було тримати при собі лікаря. Хоча б єврея. Серед євреїв були добрі лікарі. Лікарів, шевців і кравців можна було б і не знищувати… Вепр узяв у руки блокнот і ручку й, то посміхаючись, то кривлячись від болю, написав декілька слів.

— Покличте Сокола, — сказав Вепр, потім звернувся до Степана. — Друже Топірець, тобі нічого робити тут, у сотні. Це злочин — тримати такого хлопця на посаді ройового. Нам потрібні люди. Я пошлю тебе на важливішу ділянку. Згодний?

— Як буде наказано.

Сотенний привів Сокола.

— Хто там з наших на ногах?

— Один Савка.

— Передай Савці оцю записку. Нехай відведе Топірця до Місяця. Хай зараз же вирушають. Він знає, де вони сьогодні, будуть.

Надрайонний з прихильною посмішкою подав Степанові руку.

— Служи Україні вірою і правдою, друже Топірець. Будь нещадним до її ворогів, як твій… як наш Петро.

Тонкі пальці Вепра були холодні, потиск руки — слабкий.

Коли Сокіл і Степан Карабаш вийшли, Вепр замислився.

— Може, привести Карася? — запитав сотенний.

— Приведіть… Я хочу подивитися на нього. Тільки він не повинен ні про що здогадуватися. Відрекомендуйте мені його як такого, що відзначився сьогодні — не розгубився, кинувся під кулі…

Надрайоший раптом завмер — за дверима почувся гамір.

— Подивіться. Якщо лікар, негайно…

Двері відчинилися, й до хати швидко зайшов Марко. Він розгублено й боязко подивився на Вепра, але зразу ж упорався з своєю зніяковілістю, підійшов і щось пошепки сказав на вухо надрайонному.

— Веди сюди! — Вепр окинув поглядом хату. — Поправте простирадло, зніміть френч, поставте стілець біля мене. Всім вийти.

Він обережно підтягнув простирадло до підборіддя, поклав зверху руки. Нарешті з’явилася людина від Малого. Ну що ж, Малий переконається… Сьогоднішня пригода буде розмальована як серйозна сутичка з великим загоном більшовиків.

28. ВІЧ-НА-ВІЧ

Усі вийшли з хати. Вепр примружив очі, півтемрява зімкнулась над ним. Його морозило, і йому хотілося лежати отак, не рухаючись, нічого не бачачи, ні про що не думаючи, довго-довго. Немов крізь сон він почув легкі кроки. Розплющив очі й здивувався — біля нього стояла сувора, вродлива дівчина з портфелем у руці.

— Фельдшерка? Лікарка? — запитав він, зрадівши тому, що, можливо, хлопці переплутали.

— Ні. Ви — Вепр?

— Так.

— Мене послав до вас друг України Малий.

Он як! Малий послав до нього бабу… Це дівчисько буде інспектувати його. Самолюбство надрайонного було уражене. Ну що ж, він зуміє замилити очі цьому інспектору.

— Дуже радий. Прошу сідати.

— Як ви себе почуваєте? Ви в змозі розмовляти?

— Хай це вас не турбує. Легке поранення. Ми щойно відбили напад більшовиків.

— Так, мені довелося бути свідком. Нагодилися під постріли й декілька годин чекали в лісі, поки все стихне.

Надрайонний уявляв собі, як тремтіла від страху ця молоденька німкеня, почувши постріли, й поспішив її заспокоїти.

— Не хвилюйтесь. Тепер ви в цілковитій безпеці.

Оксана помітила іронію Вепра.

— Я не зовсім упевнена, — сердито промовила вона, сідаючи на стілець. — Після всього, що мені довелося пережити…

— Але я не міг, пані, всього передбачити, — м’яко, тим же ледь насмішкуватим тоном, заперечив надрайонний. — Ми на війні…

— Я кажу не про цей випадок. Вам відомо, що люди Місяця схопили мене як більшовицького зв’язківця, добу тримали під арештом, провокували, били?

Кров ударила в обличчя Вепра. Він зрозумів, чому посланець Малого прибув з таким запізненням. Яка ганьба! Беркут і Місяць дістануть своє, як тільки він підведеться. Він провчить отих молокососів. Боже, з якими людьми йому доводиться працювати — темнота, селюки, а кожний мріє стати міністром, полководцем, дипломатом…

— Пані, можете бути певні, що всі винні зазнають заслуженого покарання. Слово честі! Я сам усе розслідую… А поки що прийміть мої найщиріші пробачення. Може, вам потрібна медична допомога? Незабаром сюди прибуде лікар.

— Ні, лікаря мені не треба. Але я змушена буду повідомити про те, що сталося, свого шефа. — Оксана вирішила добре налякати Вепра.

— Що поробиш, пані, що поробиш, — засмутився надрайонний. — Зрозумійте моє становище. Я буду говорити відверто, цілком відверто. Ми маємо мало досвідчених, добре підготованих людей. Доводиться все будувати на голому місці. І якщо хочете знати, в цьому до деякої міри винні й ви, німці.

— Я прошу вас… — Оксана гордовито підвела голову.

— Але ж ви не підтримали нас на початку війни з більшовиками, — з сумним докором сказав Вепр. — Ви заарештували наш уряд і найактивніших членів ОУН.

— Це вже належить історії! — відрубала Оксана.

— Гаразд, не будемо зачіпати історію, — поблажливо посміхнувся Вепр. — Але Малий повинен зрозуміти, що ми втратили дорогоцінний час, необхідний для організації державного апарату, підготовки людей і армії. Ми змушені брати різних молокососів, жовторотих хлопчаків і ставити їх на відповідальні пости. Ця безглузда й обурлива історія, в яку ви потрапили особисто… Нічого подібного не сталося б, якби Місяць мав хоча б таку підготовку й досвід, як ваш рядовий гестапівець. Ви, звичайно, знаєте, що сталося на залізниці? Сотнею, яка напала на ешелон, командувала відважна людина, але, людина, яка зовсім не розумілася в політиці. Я розумію ваше обурення — величезна втрата, ешелон з танками!.. Але прошу передати Малому, що сумний епізод, який відбувся біля Братина, — це випадковість, непорозуміння. Так, так, нещасний випадок!

«Невже хтось з оунівців здійснив на залізниці диверсію проти гітлерівців? — подумала Оксана. — Вепрові можна вірити, він жалкує, виправдується…»

— Так, але все ж таки… — суворо, нібито її не задовольнили пояснення Вепра, промовила дівчина.

— Пані, повірте, то була чиста випадковість. Ми на війні, а на війні можуть бути жертви й від власної зброї. Ми покарали винного за трагедію, покарали жорстоко. Колишній командир сотні засуджений спеціальним трибуналом і розстріляний як більшовицький агент, який пробрався до наших лав. Я особисто був присутній при розстрілі…

— Цей сотенний був дійсно зв’язаний з більшовиками?

Вепр кілька секунд обдумував відповідь, потім сказав рішуче:

— Ні, не був. Але це не має значення. Зараз ми перебуваємо в складній і важкій обстановці. Повірте, нам не так уже й легко переконувати темні маси в тому, що німці —. наші друзі, союзники. А тому ми повинні вдаватися до хитрощів: усіх, хто надумає повернути зброю проти німців, ми будемо звинувачувати у зв’язках з совітами, всіх будемо жорстоко карати як більшовицьких агентів. Обов’язково повідомте про це Малого. Передайте, що ми залишаємося вірними нашому союзницькому обов’язку. В нас спільний страшний ворог — совіти, більшовики. І ви. самі змогли переконатися в тому, що ми вже тепер проводимо з ними боротьбу й зазнаємо жертв.