По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

Здається, його починає морозити. Де Довбня? Чому не з’являється Сокіл? Невже комусь пощастило втекти? А все — граната. Правда, розпочав старшина й отой — хто б міг подумати — недолугий власовець, але саме граната наробила паніки. Невже її. кинув хтось із тих, хто стояв у строю? Він вияснить, він докопається. Зрештою, граната могла бути в Смереки. Але він все одно буде стояти на тому, що гранату кинув хтось з вояків. Це йому вигідно в усіх випадках.

Зайшов Сокіл, подав аркушик паперу з написаними стовпчиком кличками вояків.

— Оці стояли на лівому фланзі… Сотенний уже повернувся. І Могила просить дозволу зайти… Впустити?

Надрайонний узяв список, кивнув головою.

Охоронник привів Довбню й Могилу. Сотенний шкутильгав, по червоному, розпареному обличчю з розсіченою вилицею котився піт. У референта пропаганди нижня частина обличчя була перев’язана закривавленим рушником і на понурому носі висіли окуляри з потрісканими скельцями. Обидва вони, немов школярі, які провинилися, зупинились посеред кімнати. Губи Вепра розтяглися в легенькій посмішці.

— Підійдіть ближче. Всіх упіймали? — запитав він.

— Друже Вепр, — ухиляючись від прямої відповіді, почав виправдуватись Довбня. — Вони з гвинтівкою, відстрілювались. А в нас…

— Хто втік?

— Двох не знайшли. Того москаля, який молився, і власовця. У власовця була гвинтівка.

— Живим нікого не взяли?

— Ні.

— З моїх хлопців хто-небудь убитий?

— Та є… — закрутив головою сотенний.

— Скільки?

— Ну, вважайте, двох зразу. Та ще одного в лісі… Цей, правда, не ваш, а курінного. Один поранений у руку. І пес загинув… Татарин його задушив, пес йому всі руки покусав.

— Де вбиті?

— Сюди всіх принесли.

— Совітів закопати в лісі. Разом з вівчаркою.

— Слухаю, друже Вепр.

— Наших приготувати до похоронів. З військовими почестями.

— Ну, це вже як ведеться…

Надрайонний подав Довбні список, втомлено заплющив очі.

— Подивись. Ці люди стояли на лівому фланзі? Ти можеш підтвердити?

Довбня прочитав список.

— Так, ці завжди на лівому, бо найнижчі ростом.

— Всіх знаєш?

— Усіх.

— Хто на підозрі? — розплющив очі Вепр.

Сотенний не чекав такого запитання, по-дурному й розгублено поглянув на надрайонного коменданта й ще раз прочитав список.

— Здається… Нічого такого не помічав…

— Хтось з них кинув гранату… — тихо й багатозначно промовив Вепр і знову заплющив очі.

Довбня остовпів. Він сам уже задумувався над причиною несподіваного вибуху, але йому не могло й на думку спасти, що це була граната, кинута кимось із вояків. Зараз тільки один такий здогад наводив на нього жах. Сотенний отетеріло подивився на Могилу. Той не міг розмовляти, але ствердно закивав головою — він був згідний з надрайонним.

— Хто з цих людей викликає довір’я? На кого ти можеш покластися, як на самого себе?

— Ну, а як же! — у відчаї вигукнув сотенний. — Та хоча б ройовий Топірець. Адже Топірець і привів отих чортів.

— Послати за Топірцем. Хай чекає. Я скажу, коли йому зайти.

Сотенний вибіг з хати й відразу ж повернувся. Вигляд у нього був нещасний — не встиг прийняти сотню, як одна біда за одною…

Нехай би краще вже Богдан за все відповідав…

— Читай список. Називай прізвище, звідки він, скільки часу перебуває в сотні, що за ним помічалося. Погане й добре. Повну картину.

Довбня почав давати характеристику кожному. Він час від часу збивався, плутав, але Вепр не перебивав його, й тільки коли мова зайшла про Топірця, попросив ще раз назвати справжнє прізвище ройового.

Дійшла черга до Карася. Сотенний з найкращого боку охарактеризував молодого, кмітливого й сміливого вояку, але на обличчі Вепра вже з’явилася лагідна, солоденька посмішка.

— Кажеш, у сотні він десь з місяць?

— Так.

— Привів його Богдан?

— Так, друже Вепр, він з’явився в сотні з Богданом. Такий худий, нещасний, у тюрмі сидів перед цим. У ровенській тюрмі. Зараз від’ївся трохи, став на ноги. Бойовий, старанний. Огонь, а не хлопець! І сьогодні першим мені на допомогу кинувся, просто під кулі ліз.

— Першим… під кулі… — з посмішкою похитував головою Вепр.

Могила дістав з планшетки зошит і написав на обкладинці: «Карась свідомий українець, добре відповідав на запитання в час моєї бесіди. Навряд чи його слід запідозрювати».

Надрайонний прочитав і наказав:

— Топірця!

Брат Ясного… У Вепра були складні стосунки з Ясним. Він захоплювався Петром і водночас зневажав його. Вони були людьми різного гатунку. Вепр уважав себе людиною, яка вміє реально оцінювати обстановку. Для нього, від природи схильного до авантюризму, не було на світі нічого святого. Він давно перейняв для себе кредо від єзуїтів: «Мета виправдує засоби», — і його не дуже бентежило, якщо засіб надовго перетворювався в мету. Петро Карабаш був ідеалістом, витав у хмарах, ширяв там, у піднебессі, на крилах національної ідеї… Він не визнавав ніяких компромісів з совістю, і коли б дізнався про зв’язки Вепра з німецькою розвідкою, не шукав би пом’якшуючих обставин і, не роздумуючи, вимагав би смертного вироку для «зрадника».

Тимчасом Вепр був переконаний, що саме ці зв’язки дають для оунівців набагато більше користі, ніж «принципова позиція» відірваних від реального грунту «кришталево чистих» базік.

Ясний власноручно застрілив свого молодшого брата… Шістнадцятирічного хлопчину! Вепрові було б зрозуміло, якщо б Петро зробив це заради своєї кар’єри, слави, але Петро не був кар’єристом. Цей психопат діяв тільки в ім’я високих принципів. Як виявилось, хлопець ні в чому не був винний. Вепр уже мав точні відомості, як поляки-аківці підготовляли й здійснили свою операцію проти хутора Рутки. Це робилося, мабуть, не без благословення «друга України». Що вдієш — політика. Ясний політиком ніколи не був. Узяв і вколошкав хлопчину… Нема нічого гіршого від цих святенників, одержимих, які пруть на рожен. Така була думка про Ясного в надрайонного. Одначе зараз, коли шалений Петро Карабаш був мертвий і вже не являв собою ніякої загрози для Вепра, образ загиблого соратника змінювався у свідомості надрайонного, набуваючи все більше й більше світлих, героїчних рис.

І ось перед ним — брат Ясного. Ройовий… Це теж свідчить про принциповість Петра. Адже він міг улаштувати брата десь на вищу посаду, але, очевидно, вирішив, що це буде несправедливо, Нехай брат сам пробиває собі дорогу нагору. Тримав хлопця в чорному тілі. Ну що ж, він, Вепр, проявить піклування про кар’єру брата свого загиблого, друга. Це ж останній із Карабашів… Не треба казати йому про загибель старшого брата. Дізнається згодом сам. Але ж як він не схожий на Петра. Може, помилка? І він запитав:

— Псевдо, прізвище, ім’я?

— Топірець, Карабаш Степан.

— Старший брат у тебе є?

— Є.

— Ім’я брата.

— Петро.

— Коли бачив брата востаннє?

— Давно. Місяців зо два…

— Листа не одержував?

— Одержав… Тиждень тому.

Трохи зніяковів — знає про долю молодшого брата. Петро про все написав. Тримається гідно, хлопець з характером.

— Шеренговий Карась у твоєму рою?

— Так.

— Що можеш сказати про нього?

— Що я скажу… Накази виконує. Моторний, усе схоплює відразу. І щоб поцупив у кого що-небудь, цього не чути. Поводить себе добре.

— Він щось розповідав про себе? Хто він, звідки?

— Він з Рівного, сирота ніби… Був у Німеччині на роботі, через хвороби його відпустили звідти, потім сидів у ровенській тюрмі.

— Його Богдан до сотні привів. Де Богдан його викопав?

— Цього я не знаю.

— Я знаю, друже Вепр, — поспішно втрутився Довбня. — Мені Богдан розповідав. Вони їхали в поїзді…

Надрайонний скривив губи, злегка махнув рукою. Сотенний зрозумів цей жест і відразу ж замовк.

— Скажи, друже Топірець… Коли все це сталося… Ти стояв на лівому фланзі?

— Так.

— А де стояв Карась?

— Майже поруч, у другій шерензі.

— Ти його бачив?