По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

— Так, — Оксана оглянула критичним поглядом своїх охоронців і ледве стримала посмішку: високий Тополя і низенький Тарас, стоячи поруч, виглядали досить-таки кумедно. — Візьміть оцю дівчину, хлопці, її звуть Галею, і йдіть допомагайте Ганці приготувати мені кімнату. Старшим призначаю Карася.

— Прошу пані, — заклопотано звернувся Довбня до дівчини, коли хлопці відійшли. — Я не хотів вам тоді казати… Я вам дам іншого охоронця замість цього Карася.

— Чому?

— Та чогось Вепрові він не сподобався. Має підозріння на нього.

— Карась, Карась… — зморщила лоба дівчина, немов щось пригадуючи. — Так, так… Вепр мені говорив про нього. Але то була помилка. Вепр підозріває іншого. Він мені казав…

— А це що за дівчина з вами? — поцікавився Довбня.

— Потрібна мені… — байдуже кинула Оксана й немовби спохватилася. — Друже Довбня, у нас багато невідкладних, важливих справ. По-перше, стан Вепра викликає в мене тривогу. Ну, що той фельдшер?.. Ми не маємо права ризикувати… Необхідно привезти всіх лікарів, які живуть тут поблизу. Виявляється, є багато поранених, усім треба зробити перев’язки. Потім похорони.

Оксана замовкла, побачивши підводу, що під’їжджала. На ній, крім двох бандерівців і візника, сидів худенький дідок у світлому плащі з лікарським саквояжем на колінах.

Цього разу привезли лікаря. Терапевта.

Занехаяна, брудна світличка завдяки старанням Ганки й її помічників набрала цілком пристойного вигляду. Темне павутиння, що звисало по кутках, було знято, стіни обтерто, підлогу помито. Тарас і Тополя знесли сюди кращі меблі з тих, що знайшлися на хуторі. Ганка повісила на стінах розп’яття і дві картини, розстелила біля ліжка килимок, знайшла десь вазочку з штучними квітами.

Появилась Оксана. Оглянула кімнату, підійшла до ліжка, відкинула ковдру й, гидливо зморщивши носа, помацала простирадла.

— Чистіших не було?

— Пані, коли б я знала, я б усе випрала, попрасувала, — почала виправдуватися коханка сотенного. — Ви вже не гнівайтесь. Вони тут розвели свинюшник, усе порозбивали. Ясна річ, коли хлопці самі господарюють…

— Хіба ви тут не мешкаєте?

— Що ви! — злякано вигукнула Ганка. — У мене вдома в хаті чистота. Я знаю, як повинно бути, моя сестра в Здолбунові живе, замужем за купцем, свою торгівлю має. Я і в панів у покоях бувала, бачила, як люди живуть…

Обидва охоронці і Галя стояли біля порога. Оксана мигцем неуважно глянула на них, запалила сигарету.

— Ну що ж… Дякую, Ганко. Відчиніть тільки вікна, тут душно. Скажіть, Довбня — ваш чоловік?

— Ні, — зніяковіла Ганка, — Наречений.

Коханці сотенного було років під тридцять. Вона молодилася, рум’янила щоки й малювала брови. І хоч вона увесь час підлесливо посміхалась, у її обличчі проглядало щось жорстоке, звіряче. Було схоже на те, що вона озлоблена і їй хочеться зігнати свою злість на інших.

Оксана удостоїла її співчутливим поглядом. Мимоволі поспівчуваєш — тридцять років і все ще наречена…

— Ви можете йти, Ганю. Знайдіть Довбню. Нехай він з’явиться до мене. Зараз же! Ви, друже Тополя, відведіть Галю на. кухню. Нехай її нагодують. Скажіть, що я наказала. Друже Карась, почистите мені жакет, чоботи.

Тарас цокнув каблуками й застиг по команді «струнко». Оксана скинула з себе жакет, почекала, поки за дверима стихнуть кроки, сказала тихо, посміхаючись:

— Ну, здоров, друже Карась!

Тарас уже хотів посміхнутися, відкрив було щербатий рот, але губи затремтіли, він закусив їх. З очей хлопця закапали сльози.

— Що ти? — злякалась дівчина. — Перестань. Дивись, як нервова панночка. Не впізнаю Тараса!

— Це я від радості, — Тарас проковтнув сльози, поспішно обома руками витер обличчя.

— Зовсім інша справа, — насмішкувато похвалила Оксана, — Ти тут за завданням? Посланий?

— Ні! В тому-то й справа. Попався…

— Як? У трьох словах.

— У трьох словах не вийде.

— Спробуй.

— Німеччина, тюрма, випадок…

— Ти на підозрінні. Знаєш?

— Попереджений.

— Є вірні друзі?

— Один. Не зрозумієш його. Темний…

— Псевдо?

— Ройовий Топірець. Уже поїхав кудись.

— Обережніше з ним. Гранату кинув ти?

— Було. Не стримався.

— Не панікуй. Все обійдеться. Давно тут?

— З місяць. Тут усе колесом закрутилося, а дороги до своїх не знаю.

— Знайдемо. Галя — наша. Не знає… Шепни їй, підбадьор. Без потреби до мене не заходь. Сама покличу. Іди.

— Питання: Вепр вижив?

— Невідомо. Він твій улюбленець?

— Угу! В сто разів гірший від гітлерівців.

— Познайомилась. Іди.

Оксана залишилась сама. Дівчина сіла на стілець, задумалась. Отже, їй відомо, навіщо таємничому Прістлі став потрібний Хауссер. Після розмови з Вепром вона майже дослівно могла б переказати текст третьої зашифрованої телеграми. Ті, що послали Гелену, хочуть підготувати на шляху Радянської Армії якнайбільше «вовчих ям» і цим затруднити її просування на захід. Даремно все ж таки турбувався Прістлі — експерту в східних питаннях не потрібні були підказування. Він набагато випередив своїх заморських порадників.

Підготовка кривавої провокації в розпалі. Однак таємницю Хауссера розгадано. Основне в його намірах і діях уже відоме Горяєву. Він постарається зірвати цю підлу змову і врятувати багатьох обдурених людей, уже засуджених брудними політиками на смерть. Оксані залишилося зробити не так уже й багато — зустрітися з яким-небудь німецьким інструктором, який готує командирів УПА, цієї, за висловом Вепра, «найдешевшої армії» для гітлерівців. Вона сподівалась, що зуміє примусити вмираючого Вепра влаштувати їй цю зустріч.

Доля Тараса й заарештованої дівчини-зв’язківця не викликали занепокоєння в Оксани. Вона навмисне відправила Марка й іншого бандерівця, щоб позбутися свідків. Тепер у сотні тільки воїна одна знала, хто така затримана дівчина, й за допомогою Тараса могла організувати їй втечу або навіть під яким-небудь переконливим приводом послати її до тих, до кого, вона йшла. Все залежало від того, чи зуміє вона примусити сотенного виконувати перше-ліпше її розпорядження.

Тарас старанно чистив жакет, коли накульгуючи підійшов Довбня. Обличчя сотенного прикрашала біла латка, закріплена хрест-навхрест смужками лейкопластиру.

— Глядіть мені, хлопці! — сказав він, зупиняючись біля Тараса й сварячись на нього пальцем. — Якщо пані буде незадоволені, я вам дам!

— Друже сотенний, ми все розуміємо, ми вас не підведемо!

— Глядіть!

Крізь відчинені вікна до Тараса долинали уривки розмови Оксани з сотенним. Справи у Вепра, здається, погані. Уже прибуло два фельдшери й лікар. Чекають хірурга. Вепр непритомніє. Оксана наказала Довбні нікого з медиків не відпускати, поки Вепр не видужає. Почали радитися, як ховати загиблих. Вирішили відкласти цю справу на ранок..

Жакет був почищений. Тарас постукав у двері.

— Можна! — крикнула Оксана.

Хлопець обережно повісив жакет на спинку стільця.

— Богдан — дурень! — продовжуючи розмову, сердито сказала дівчина, — Треба було все звалити на радянських партизанів. Скільки разів так робили… — І обернулася до Тараса. — Крем до чобіт маєш?.

— Зараз збігаю.

— Обітри поки що ганчіркою.

Тарас присів на коліна й шапкою змахнув пил з чобіт. Гарні-чобітки, «англіки». Не гірші, ніж у Вепра.

В той день так і не трапилось нагоди ще раз поговорити з Оксаною. Мабуть, їй було не до Тараса. Ввечері охороняти дівчину залишився Тополя, а Тарас був відісланий до казарми відпочивати.

Серед ночі хлопець прокинувся. Хтось торсав його за плече. Він подумав, що це Тополя, якого вія повинен був змінити на світанку, але, вийшовши з казарми, побачив Топірця.

— Тихо, Карась, — зашепотів ройовий, хапаючи його за рукав. — Відійдемо, справа є.

Топірець повів Тараса до лісу. На узліссі зупинилися:

— Карась, ти пам’ятаєш, що я тобі сказав?

— На пам’ять не нарікаю…

— Не бійся мене. Потрібна твоя допомога. Треба врятувати одну жінку — Наталію Миколаївну, нашу вчительку, дружину радянського льотчика. Відведи її до партизанського загону.