По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

Другого дня їм стало зрозуміло, що погоні боятися нічого. Проте одне лихо змінилося іншим — у власовця розболілася поранена нога, кожний крок давався йому нелегко. Він. брів слідом за Пантелеймоном, спираючись на гвинтівку. Харчувалися дикими яблуками й ягодами ожини, які встигав збирати по дорозі баптист. Одного разу вони набрели на велике поле в лісі.. Хліб уже скосили й вивезли, але Пантелеймон, повзаючи на колінах по стерні, назбирав трохи ячмінного колосся. В іншому місці пощастило накопати картоплі. Декілька разів вони бачили в лісі людей. Селяни везли колоди й. хмиз. Жінка з дітьми збирала гриби. Але їх ніхто не помітив.

На світанку сполохали біля джерела дику козу з козенятами.

— Боже створіннячко… — прошепотів Пантелеймон і ласкаво всміхнувся, задивившись у той бік, де зникли тварини.

Коли втамували спрагу, вмили обличчя, власовець зняв пов’язку й оглянув рану. Рана була маленька, куля з автомата пробила м’якуш скраєчку, пройшла навиліт під шкірою сантиметрів два-три, але тіло навколо дуже спухло й почервоніло. Власовець кінчиками пальців довго обмацував опух. Молоде смагляве обличчя його з запалими очима й щоками ставало все більш неспокійним і похмурим.

— Погані мої справи, — промовив він з тяжким зітханням. — Доведеться розводити вогнище.

— Місце Тут добре, глушина, — погодився Пантелеймон, оглядаючись навколо. — Воно б і можна… Так вогню ж у нас нема.

— Знайдемо. Назбирай хмизу. Якнайбільше. Тільки обережніше, будь ласка.

Пантелеймон вибрав місцинку, став навколішки й, розв’язавши мотузочок, який служив за ремінець, висипав з-за пазухи на землю картоплю й дрібні червонобокі яблука. Через декілька хвилин він приніс до джерела оберемок хмизу. Власовець, накинувши мундир на голі плечі й озброївшись половинкою леза бритви, вирізував з спідньої сорочки вузенькі довгі смужки. Те ж саме він зробив і з підшивкою мундира. Потім добре виправ ці ганчірки в струмку й повісив на гілля.

Пантелеймон наносив хмизу, старанно склав його поверх насипаної, на землю картоплі. В трьох місцях знизу підклав дрібні трісочки й шматочки березової кори. Вогнище було готове.

Власовець сумним кивком голови схвалив дії свого супутника.

— Й-як тебе звати? — він трохи заїкався.

— Пантелеймон. А тебе?

— Ігор.

— Ти наш, руський?

— А чий же… — На почорнілих губах власовця появилася гірка посмішка. — Єфрейтор Червоної Армії. К-колишній…

— Як же ти німцем став?

— Жити, д-дурень, захотів… — втомлено заплющивши очі, сказав Ігор. — Це, брате, довга історія. С-сумна історія. Але своїх — я нікого не зрадив, не вбивав. Можеш мені по-повірити. Помирати буду з спокійною совістю.

— Чого ти помирати зібрався? — поспішив заспокоїти його Пантелеймон. — На все божа воля.

Ігор не відповів, кусаючи губи, глянув на купу хмизу.

— Добре, зараз спробуємо підпалити. Тільки спершу назбирай, б-будь ласка, сухого листя. Якнайбільше.

Листя склали товстим шаром на сухому місці недалеко від купи хмизу. Вийшла добра постіль.

Ігор, болісно скривившись, ще раз оглянув рану, обмацав почервонілі опухлі місця.

— Дивись, як не п-пощастило. Нічого не п-поробиш. Ось що, Пантелеймоне. Я звідси далі не піду. Днів п’ять а то й більше лежатиму. З-зрозумів? Тебе тримати не буду. Хочеш зі мною бути — залишайся, спасибі скажу. Захочеш піти — д-дорікати не буду. Це т-твоя справа.

— Що ти, милий! Не покину я тебе. Раз бог так призначив…

— Дивися сам. Не змушую, — Ігор дістав з-під підшивки коміра мундира декілька сірників і маленький шматочок коробки, загорнутий у провощений папір.

— Як здогадався запастись? — здивувався Пантелеймон.

— З-запасався… Р-розумієш, нас, власовців, на фронт везли. Ми змовилися невеликою групою. Хотіли захопити зброю і втікати до партизанів. Н-негідник один видав, провокатор. Я встиг на ходу з поїзда зіскочити. І п-по-пався. З вогню та в полум’я.

Вогнище запалало. Ігор замовк, похмуро дивлячись на вогонь. Коли трохи перегоріло й язики полум’я стали невеликими, він почав сушити приготовані бинти, близько підставляючи їх до вогню. Потім загнав лезо бритви в паличку, пропік його над жаром.

Пантелеймон, роззявивши рота, здивовано слідкував за його приготуваннями.

— Ти навіщо оце? Що збираєшся робити?

— Маленьку операцію.

— Але ж куля вийшла?

— К-куля в-вийшла, а починається газова гангрена.

— Що?

— Не чув? Погана штука, б-брате. Розумієш, в рану п-потрапили мікроби, вони швидко розмежуються в тілі навколо рани й виділяють газ. З-закінчується тим, що людина помирає.

— Кров псується? Зараження?

— Ні, зараження крові — це інше, — зітхнувши, сказав Ігор, — Зараження крові — це певна смерть. А з газовою гангреною ще спробую п-повоювати…

— А як же це?

Ігор невесело посміхнувся.

— С-спробую. Винятковий випадок в історії батальної хірургії. Р-розумієш? Мікроби цієї гангрени анаеробні, не можуть жити на повітрі, г-гинуть. І дуже важливо, щоб газ, який вони виробляють, міг виходити з тіла. Для цього біля рани роблять неглибокі надрізи на шкірі. Це полегшує доступ повітря й вихід газу.

Пантелеймон покосився на встромлену в землю паличку з шматочком леза, зітхнув і злякано подивився на Ігоря. Нарешті, він зрозумів, що той збирається робити.

— Ти будеш різати ногу?

— З-зроблю надрізи. П-присиплю попелом і п-перев’яжу. Іншого виходу нема. Попіл не ліки, але він стерильний, у ньому немає мікробів.

— Ти лікар?

— Ні.

— А звідки ж усе знаєш?

— Лежав у військових госпіталях, б-бачив. Медичні підручники читав на дозвіллі, б-був присутнім на операціях, перев’язки допомагав сестрам робити. Я, бачиш, Пантелеймоне, хлопець дуже, грамотний, допитливий і швидко все збагнути можу. З к-колишніх вундеркіндів!.. Ось тому й стараюся зберегти своє дорогоцінне життя.

Останні слова Ігор промовив з гіркою іронічною посмішкою, і в його карих стомлених очах заблищали сльози.

Пантелеймон немов зачарований дивився на нього.

— Н-недобре, Пантелеймоне, коли людина надто вже чіпляється за життя, — з тією ж, зверненою до самого себе іронією, продовжував Ігор. — Дуже н-недобре. А я все чіплявся. І раптом — стоп! Сам не знаю, як у мене в-вийшло… Просто вогнем мене обпекло, коли той с-сучий син почав говорити про радянських людей. Фашист. Справжній! Це моє щастя, що я не витримав. Найцінніше у мене. Нехай помру, але катом не був. Вигадав, садист!.. За німецьким взірцем працює. Жаль, що не я його поклав, хтось інший н-нагодився.

Ігор витер рукавом мундира сльози. Хвилювання, що охопило його, погасло. Він узяв гвинтівку, відкрив затвор. Жовто заблищала латунна оболонка загнаного в ствол набою. Це був останній з тієї обойми, яку він одержав від сотенного. Єдиний.

Пантелеймон з неприхованою огидою поглянув на гвинтівку, наче вона була живою, жорстокою й підступною істотою, і задумався. На його обличчі застигла скорботна, всепрощаюча посмішка.

Картоплю їли мовчки. Кожний з них узяв по чотири штуки, решту відсунули набік і накрили листям, щоб не дражнила. Запас. Закусили яблуками.

Ігор приліг, простягнув поранену ногу. Так він лежав обличчям до землі добру годину. Пантелеймон сидів, підібгавши під себе ноги, очі в нього злипалися, голова раз у раз падала на груди. Він здригався, тряс головою, злякано прислухався й знову починав дрімати.

Раптом Ігор підвівся.

— Давай п-помиємо руки й почнемо. Ти будеш у мене асистентом.

— Що?

— Будеш д-допомагати. Не б-бійся — різати буду я сам. Допомагатимеш бинтами перев’язати.

Через кілька хвилин усе було готове до операції. Ігор стягнув холошу з пораненої ноги, присів поруч з купкою дрібного охололого попелу, на якому лежали зв’язані, згорнуті бинти, обережно взяв пальцями уламок леза. Ігор був блідий.

— Ну що ж, п-почнемо… Боже, благослови на подвиг.

Пантелеймон, який не зводив очей з Ігоря, просіяв обличчям.

— Згадав! — радісно вигукнув він. — Все ж таки згадав бога, спасителя нашого!