По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

— Друже Білий, де ви набрали стільки комуністів?

Адже хто не пішов з совітами, тих німці відразу ж постріляли…

Білий міцно стиснув губи й, не відповівши, підійшов до плити, розпалив дрова.

— Бач яка справа, — сказав він, ставлячи на плиту сковороду, — Якщо в нас який-небудь вуйко на підозрінні, припустімо, працював він за совітів у кооперативі або був депутатом сільради, виступав на зборах і наш інформатор повідомляє, що вечорами в його хаті збирається таємно кумпанія, то що це таке, по-твоєму? Тут уже немає сумніву — комуністичний осередок.

Степан не міг стримати свого здивування.

— А може, вони горілку п’ють чи в карти грають?

— Е-е, друже, ти, як я бачу, наївно дивишся на все. Ми вже розгромили не один такий осередок. Нас не проведеш, ми знаємо, чим хто дихає.

— І ці люди призналися, що вони перебували в комуністичній партії? Покажи мені протокол допиту.

Білий кришив сало на сковороду. Тонкі безкровні його губи розпливлися в посмішці.

— Паперу не вистачить, якщо ми почнемо складати протоколи. Визнання нам теж не обов’язкове. Часом хлоп такий упертий, що хлопці з нього душу виб’ють, а він жодного слова не скаже. Візьми отой зошит, що посередині. Читай, там список є. Мої інформатори повідомляють, а я записую. Кожному — рядок, прізвище, ім’я, в якому селі чи хуторі мешкає. Якщо комуніст — ставлю перед прізвищем знак оклику. Бачиш там?

— Тут хрестики, — розгублено промовив Степан.

— Хрестики я ставлю тим, хто вже покійний. Ми з Місяцем коленого дня проглядаємо цей список і вирішуємо, кого арештувати. Підбираємо, кого нам зручніше взяти. Вночі хлопці їдуть, тихо їх беруть, привозять на стоянку. До ранку слідство закінчене… Убитих кидаємо в річку чи в криницю, інколи копаємо ями.

Степан затерплими пальцями перегортав сторінки зошита. Хрестики, хрестики, хрестики…

Сало на сковороді зашкварчало. Білий дістав з кошика засипані половою яйця.

— Признаюсь тобі, що робота ця паскудна, — «— продовжував він. — Особливо, коли людина не звикла. Я перший раз мало не зомлів. Та й тепер не люблю сам руки бруднити… Хлопці все роблять, я тільки допитую й ставлю хрестики. Ми тут динамо пристосували. Добра річ. Правда, важкувата, холера, а доводиться возити з собою. Але зате все чистенько. Даси два полюси вуйкові в руки, хлопці як закрутять машину, то деякі арештовані, а особливо жінки, так перелякаються, що починають усе розказувати. З усім погоджуються'. Бояться, що електрика, як блискавка, спалить їх. А насправді струм слабий, убити не може. Сьогодні побачиш сам, як це добре виходить. Збоку навіть смішно дивитися. А от коли б’ють — неприємно… Наші хлопці до озвіріння доходять.

Степан уже не слухав. В його голові гуло. Йому почало здаватися, що він потрапив до кубла упирів, кровожерних, ненаситних, байдужих. І він думав тільки про одне — як би швидше вибратися звідси.

— Коли прибуде Місяць?

— Не раніше, як о першій чи другій ночі, — сказав Білий, ставлячи сковороду з яєчнею на стіл, — Ти куди? Будемо вечеряти.

— Не хочу. Я вийду, посиджу надворі.

— Тоді заміни Вороного, нехай іде вечеряти.

Десь опівночі на подвір’я в’їхало три підводи. Людей на возах сиділо багато, але всі мовчали, немов про все переговорили в дорозі й потомилися.

— До клуні! — наказав високий бандерівець, зіскакуючи з передньої підводи. — Неплюя покладіть біля хати, накрийте.

— Що сталося, друже Місяць? — кинувся до нього Білий.

— Нещастя… — зітхнув Місяць. — Брали Дуцняка, а він, холера, гвинтівку в Неплюя вихопив, поклав його на місці, а сам через вікно вискочив. Я скарав усю його родину там же, на місці. Це хто з тобою?

Білий відрекомендував Степана, не забувши нагадати, що він брат Ясного й присланий Вепром. Командир районної служби безпеки зрадів, міцно потис Степанові руку.

— Дуже приємно, друже, що ви прибули. Допоможете нам.

Арештованих по двоє заводили до клуні. Біля відчинених дверей уже стояв вартовий.

Ось повели жінку з непокритою головою і хлопця-підлітка. Степан здригнувся — постать жінки здалася йому знайомою. Він ступив, пару кроків уперед, щоб приглянутися, й відсахнувся. Це була Наталія Миколаївна, їх учителька… Немов для того, щоб він не мав сумніву, хтось блимнув ліхтариком і освітив у темряві голову з викладеними короною світлими косами.

— Будемо починати… — заклопотано сказав Місяць, — Хлопці, двох ведіть відразу до хати. Хто біля клуні вартовим? Туча? Дивись, друже Тучо! Коли що — стріляй! Ходімо, друзі!

В кухні, як і раніше, блимав каганець, і тут уже господарював кашовар, який устиг одягти білу куртку.

— Друже Місяць, дайте мені кого-небудь на допомогу, — звернувся він до коменданта. — Нехай хоч води принесе й гусей поскубе. То ж усе-таки будемо поминати колегу. Треба приготувати як слід, а не так-сяк.

— Візьми. Вороного, — буркнув Місяць і відчинив двері до світлиці.

Білий з засвіченою лампою в руках і Степан пішли за ним. Бандерівці ввели до світлиці двох заарештованих і потім втягли туди динамомашину. Степан упізнав її за інвентарним номером.

Арештовані — двоє селян з неголеними, худими, зморшкуватими обличями — стояли покірно, часто кліпаючи очима й облизуючи губи. Білий сів до столу, поклав перед собою передані йому Місяцем зім’яті сторінки.

— Дорощук Микола й Дорощук Іван? Рідні брати? Так?

— Так.

— Раджу вам говорити правду, нічого не приховувати. Ви знаєте Гнатишина Василя?

— Та знаємо, аякже, то, вважайте, наш сват.

— Коли Василь Гнатишин прийняв вас до свого більшовицького осередку?

Той з Дорощуків, який був старшим, подивився на Місяця й Білого, і на його обличчі з’явилася ледь виразна докірлива посмішка.

— Хлопці, що ви вигадуєте? Якщо хтось нашої загибелі захотів, то так і скажіть. Нащо комедію…

— Я тобі покажу комедію! — крикнув Місяць. — Відповідайте на запитання!

Один з бандерівців, який стояв біля дверей, високий, з кулеметними стрічками навхрест і страшним, набухлим шрамом на лиці, підскочив до арештованих і вдарив кулаком старшого так, що той не втримався на ногах.

— Маєш! Це завдаток…

Молодший Дорощук упав на коліна.

— Хлопці, богом прошу вас… Подумайте, що ви робите? У нас же діти малі… Хтось наговорив на нас.

Степан зрозумів, — час діяти. Цих двох він не знав, але в сусідньому з Підгайчиками селі Баричах майже половина мешканців має прізвище Дорощук. Виходить, Василь Гнатишин, про якого згадав Білий, його земляк.

Степан підійшов до Білого, заглянув у список. Так і є. Гнатишин Василь, Підгайчики. А перед прізвищем стоїть знак оклику. Троє дітей у Василя… Двома рядками нижче — Рум’янцева Наталка. Також, як і перед прізвищем Гнатишина, стоїть знак оклику.

— Роздягніть їх і — на машину! — наказав Місяць. — Пропустимо електрику через них — розв’яжуть язики!..

— Друже Білий, — промовив Степан з винуватим виглядом. — Не можу… Мене нудить… Краще я вартовим біля клуні постою на свіжому повітрі.

— Швидко ти, друже… — здивувався Місяць.

Бандерівці засміялись, але Білий суворо подивився на них, підвівся і щось пошепки сказав Місяцю, певно, поспівчував Степанові.

— Так, так, — посміхаючись і поглядаючи на Степана, погодився комендант. — Звичайно. Друже Тоцірець, можете змінити Тучу, а Тучі накажіть, нехай іде сюди. Тільки обережніше там.

У плиті палав вогонь. Кухар з своїм помічником чистили картоплю. Степан попросив у них хліба й сала. Йому показали, в якому кошелі взяти, і він відрізав великий шматок хліба й добрий кусень сала.

— Зголоднів? — засміявся кухар. — Не псуй, друже, апетиту, зараз гусака засмажимо.

— Коли то ще буде, — спокійно відповів Степан, — Мені на варті стояти.

Він узяв ліхтарик, що лежав на столі, й вийшов на подвір’я. З порога променем ліхтарика освітив підводи, візників, які стояли гуртом, двері клуні, вартового.

— Хто там бавиться?

— Друже Тучо, до мене!

Вартовий поспішно підійшов.