Повiя - Панас Мирний

- Батюшка поздоровляють вас з недiлею i велiли пiднести сю проскуру, - почула Христя коло себе.

Зирк - перед нею стоїть паламар i держе в руках олив'яну тарiлочку З високою подзьобаною проскурою. Та се ж Федiр Супруненко! Христя позирнула по церквi - увесь народ витрiщився на неї. У неї в очах потемнiло, ноги струснулися; не обiпрись вона об одвiрки, певно, довелося 6 упасти - так те все несподiвано випало. Червона, як сап'янець, краска облила її свiже лине. Вона стояла i не знала, що їй робити. Тодi тiльки, коли вдруге переказав Федiр наказ батющин, Христя узяла проскуру з тарiлки. Федiр пiшов, i їй полегшало. "За кого вони приймають мене?" - думала вона, похнюпившись, щоб не дивитись нi на кого. Тi недовгi хвилини, якi зосталися до кiнця служби, здавалися їй за вiк. Вона нi об чiм уже бiльше не думала, аби скорiше скiнчилася служба i щоб їй хоч надвiр вийти прохолодитися, бо та прохолода, що йшла в дверi, зовсiм її не прохолоджала, а ця проскура наче прикувала її на одному мiсцi.

Аж ось заметушились люди, заколихалися i повалили з церкви. Христя мерщiй вискочила у боковi дверi i пiшла до брами, почуваючи, що стоока купа людей бiльше нiкуди i не дивилася, як на неї. Господи! як би вона бажала у ту мить хоч провалитися крiзь землю або покритися чорною хмарою, щоб тiльки одвернуть вiд себе людськi очi.

- А я вас давно вже жду, - стрiла її коло брами баба Оришка. - Дивилася у церквi - не видно, та стала на сьому мiсцi - уже ж, думаю, коли виходитиме, то не пущу.

- Ходiмо, бабусю, он наша повозка, - каже Христя, поспiшаючи, бо люди знову зступилися бiля брами i витрiщилися на неї.

- Та постiйте, панночко. Я щось маю вам сказати, - зостановила її Оришка.

Христя стала, уставивши очi в Оришку.

- Тут у мене е родичка. Прохала до себе з церкви. Ми, було, вас пiджидали, а потiм вона побiгла уперед приготовитися. Може, ваша ласка - зайдете до неї в хату. Вона рада буде, i ви побачите, як на селi люди живуть.

- Добре, добре. Ходiмо ж скорiше, - одно приспiчуе Христя i пiшла вперед, 3а нею Оришка - ковиль, ковиль! - i трохи не впала, сама наступивши на полу свого халата.

- Оцi ще менi балахони! Бодай їх! - ремствувала Оришка, доходячи до повозки, де Христя уже сидiла.

Поки ж ще Оришка злiзла та вмостилася, Христя аж совалася, дожидаючи. Ось i Оришка сiла. Поїхали… Слава богу! Христя, мов з тюрми вирвалася, аж легше зiтхнула.

- Стiй, Василю, стiй! - гукнула Оришка, коли вони пробiгали улицею.

- А що там, розгубилися? - спитав Кравченко, зупиняючи коня.

- Нi. Приверни лиш он до тiї хати. Бачиш, молодиця на воротях стоїть. То моя племiнниця. Заїдемо. Певно, ти нiчого не їв, то й пiдкусиш там. I панночка, спасибi їм, обiцяли зайти.

Христя глянула - на воротах стояла Горпина. "Eгe, - подумала вона. - Так се он куди мене баба завезла. Певно, знає, бiсова вiдьма, хто я, та тiльки вдає так…" I Христя прикро подивилася на Оришку.

Кравченко начав привертати до двору.

- У двiр, у двiр заїздiть, - розчиняючи ворота, каже Горпина. - Спасибi вам, бабусю, ви i панночку завезли. А я думала, панночка гордi, не схотять Зайти у просту хату.

- Та як се у нас панночка, то дай їй, господи, усього доброго. З того часу, як вони приїхали до нас, то в мене i свiт ув очах пiднявся, - одказує Оришка, злiзаючи з воза.

Не вспiла Христя собi стрибнути, як Горпина пiдбiгла до неї i цмокнула у руку. Христя, як огонь, запалала.

- Здрастуйте… не цiлуйте… нащо ви цiлуєте? - сором'язливо одказала вона, ховаючи назад руки.

- Просимо ж у хату. Там за вами, бабусю, Прiся скучає. Той раз як були, поманили її бубличками, а тепер вона все допитується: "Коли та й коли, мамо, бабуся ще приїдуть?"

- Отак же! А в мене на сей раз i гостинця нiякого немає, - одказує Оришка, переступаючи порiг.

Уступили у хату. Низенька вона, невеличка, зате рiвно помазана, гладенько вибiлена, челюстi у печi i вiкна обведенi кругом жовтою глиною; стiл у кутку бiля божницi покритий бiлою скатертиною, лави кругом хати виструганi, вишаруванi, наче з воску, жовтiють; долiвка пiсочком присипана. Видно, щиро хазяйськi руки ходили коло сього невеличкого гнiзда.

- Бабуся! Бабуся приїхали! - радо скрикнула дiвчинка лiт семи, пiдбiгаючи до баби i даючи їй чолом. За нею п'ятилiтнiй хлопчик качаном прикотився, а далi з полу зсунувся i, перевалюючись з боку на бiк, як утка, копотiв другий, менший, гукаючи нетвердим язиком: "Ба! ма!", i всi опали бабу. У хатi пiднявся гармидер. Дiтвора одно поперед другого поспiшало перед бабою то сим, то тим похвалитися, а пискун, дивлячись на сестру та брата, ухопився, як реп'ях, за бабин халат, виставив своє свiже личко та, знай, погукує: "Ба! ма!"

- Дiточки ж мої! Голуб'ятка! Не сподiвалася ж я до вас завiтати сьогоднi, то й гостинця не принесла.

- Ось нате вам гостинця! - сказала Христя, подаючи проскуру. Дiтвора, дивлячись на незнайому панну, насторочилась якось.

- Чому ж ви не берете? - спитала мати. - Бач, панночка якого гостинця привезла! Берiть та дякуйте панночцi.

Дiвчинка перша несмiло пiдiйшла до Христi i поцiлувала у руку, за нею хлопчик, а найменший так i кинувся, так i вхопився за червону спiдницю, пiднявши угору одну нiжку, намiряючись, видно, далi подратись.

Христя ухопила його пiд руки i пiдняла вище своєї голови. Хлопчик засмiявся, виставивши рядки своїх бiлих зубенят. Очицi його грали, свiже личенько, як ягiдка, червонiло. Христя, замилувавшись, почала його гойдати, то пiднiме високо угору, то спускає трохи не додолу. Хлопчик регоче, аж нiженятами сова - таке йому любе те гойдання.

- А що, Петрику, а що! - утiшно дивлячись на його, каже Горпина. - Ще тебе нiхто так не гойдав, як панночка гойдав. Бач, як лiта. Як пташка та. Ку-ку-ку! ку-ку-ку! - з-за спини Христi тiшиться мати. А Христя аж сама розчервонiлася та, знай, гойдає.

- Буде, панночко, буде. А то вiн вас заморе. Нiвроку йому, важкий-таки. Та як вiзьмеш на руки та поподержиш, то й рук не чуєш, а то ж проти себе такого попiдкидати.

Христя пустила. Хлопчик, постоявши трохи, знову кинувся до Христi.

- Петрусю! ажа-жа! - посварилася пальцем мати. - Тобi тiльки дай привiд, то й не одчепишся. Годi! Пусти панночку. Просю вас за стiл посiдати. Петрусю! Кому кажу, пусти! - крикнула Горпина на хлопця, що, вчепившись за спiдницю руками, дивився чорними оченятами то на матiр, то на Христю.

- Ми ось разом пiдемо, - сказала Христя, узявши його на руки, i посунулася за стiл.

- У-у, страм овище, отакий бецман на руках гнiздиться! - сказала з серцем Горпина.

- Доброго здоров'я! - привiтався Кравченко, увiходячи у хату. Горпина i його попросила сiдати.

- А що ж се Федора досi немає? - спитала баба, усаджуючись бiля Христi, котра чукикала на колiнах Петруся.

- Не знаю. Вiн повинен би i прийти зараз. Чи не завернув, бува, до батька.

- А що, i досi не помоглося?

- Дурiє, як i дурiв… I сiв, i пав у тiї чорної маримонди.

- Ти ж казала йому?

- Що ж я йому буду казати? Все рiвно не послуха, ще скаже, чого не в своє дiло мiшаюся. Федiр казав.

- Ну?

- Ну, i звiсно що. "Ви, - каже, - все так; мене i трохи не поважаєте, не то що за батька не приймаєте, а все на мою худобу дивитесь. Якби чорт старий скорiше очi закрив та загарбати його худобу. Не буде, - каже, - сього, чужому вiддам, та знатиму, що буде хоч душу поминати, а свої - хай як хотять".

- Отаке! А ти ж сказала 6: ото ж унуки не чиї, а твого ж сина дiти. На їх поглянь. Та й на сина подивитися: дуже вiн багато, носячи за попом кадильницю, заробить? Хоч би ж уже землю вiддав, все рiвно сам нiкчемний бiля неї ходити.

- Так! Землю вiн вiддасть. А менi, каже, з чого жити?

- А грошей стара собака мало наховала? - скрикнула, визвiрившись, Оришка.

- Були колись грошi, - спокiйно одказала Горпина.

- Та що?

- Та в скриню до Ївги перейшли. Обiйшла старого, отак кругом i обплутала. Смiється з його, з молодшими по шинках шляється, а вiн i не бачить. Я вже їй казала: ми ж колись дiвували умiстi. Ти б, кажу, Ївго, хоч бога побоялася над старим отак глузувати. А вона п'яненька була: "Уже, - каже, - до бога тепер лазити, як чорт не помiг". Який, питаю, чорт? "Не знаєш, - каже, - який? То попитай своєї дядини. Думаєш, - каже, - не знаю, яке ви зiлля варили та чим старого накурювали. Помогло? Багато ззяли з своїми чаклами? Не дуже я злякалася твоєї дядини, хоч вона i вiдьма. Я й сама навчу ще, як вiдьмити". Сказано, п'яна, то таке i верзе.

Баба, слухаючи те, аж позеленiла. Сидить за столом, ухопившись за лаву руками, та так важко дише, аж пищики в неї в грудях грають.

- Про кого се ви рiч ведете? - спитався Кравченко, дослухаючись до розмови.

- Та… - махнула Горпина рукою. - Про свекра, чоловiче добрий, коли хоч знати. Замїс'гь того, щоб на старiсть грiхи одмолювати, вiн з молодицею зв'язався. Та хоч би путнє що, а то…

- А-а… - заакав Кравченко. - Я знав на своєму вiку одного. Так от чудасiя була. Йому двадцять лiт, а вiн полюбив п'ятдесятилiтню бабу. Та так полюбив, що хоч вiшатись. Усi дивуються, здурiв парубок, та й годi. А вiн, не потураючи на те, одно вчащає до старої - i встав, i лiг там. Стало чутно, що будуть вiнчаться. У неї, правда, своя хата, худоба i грошей, либонь, було достобiса; а в його тiльки й добра, ўо штани на очкурi, та й то дранi. Люди кажуть: "Дурний, на худобу вдаряє. Чи варт те добро, щоб свiй молодий вiк запакувати?" Оже вiн не чує. Збираються до вiнця. I день назначили. Тут би до церкви йти, а вiн назад. "Що я, - каже, - маю. Як був робiтником, так i зостануся. Не хочу". Вона i сюди, i туди: "Я тобi, - каже, - все вiддам". - "Давай зараз". Пiшли до волостi, - а вiн, значить, уже з писарем змовився, - зробили таку бумагу, що вона йому усе продає. Грошики, звiсно, якi були, так вiддала. Тодi вiн знову. "Ти, - каже, - подумай, стара. Чи менi, молодому, пiд пару така баба? Краще будь менi за матiр, я тебе до смертi догодую". Вона не хоче, бришкає. "Нiчого не дам! - кричить. - Жалiтися буду, в тюрму засаджу". - "Коли, - каже, - ще мене в тюрму саджати, - вон iз моєї хати!" I вигнав, у чому була, при тому тiльки й зосталася. Жалiлася, так ще суддi посмiялися: "Так, - кажуть, - дурнiв i треба вчить". Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жiнкою, зажив таким багатим, що ну! Шинок одкрив, постоялий двiр завiв. А баба десь пiд тином сконала… Так от молодець, так молодець!