Повiя - Панас Мирний

Так повiдала Оришка своїм глухим голосом, сидячи з Христею у свiтлицi перед самоваром i потягаючи солодкий чай. Христя сидiла, зiгнувшись над своїм стаканом, слухала тi сумнi приповiстки, i перед її очима розстилалося ще непривiтнiше, ще гiрше життя. З давнього-давну i до сього часу воно розверталося перед нею своєю страшною стороною горя та утрат тисячiв, сотнiв тисяч тих, кого слiпа доля обдарила своїм щастям..Яка ж вона? Колись-то були однi пани, а тепер… тепер багачi, дуки, що нагарбали грошей всякими правдами i неправдами з того ж таки безталанного люду, який робив колись на пана.

- Що ти тут мелеш своїм дурним язиком? - обiзвався Кирило, увiходячи до їх у хату.

- А твоє яке дiло? Сам дурний, то й усiх робиш дурними, - гарикнула на нього Оришка.

- Де ж пак, розпащекувалася, що за панства краще було. Слухав я, слухав з кухнi та й обридло менi слухати. Пiду, думаю, хоч спиню трохи.

- Звiсно, за панства було краще! Звiсно, за його було! Ти жив собi десь За двором, блукав там по полях, що ти бачив? А пожив би ти в дворi, побачив, що там було. Де тепер є так, як тодi було?

- Що, тепер водять з глечиками жiнок по селу за те, що, може, яка для своєї дитини узяла кухлятко молока? - спитався спокiйно Кирило. Оришка так i приснула:

- Так i слiд було! Не крадь чужого. Тепер не водять, зате ж i крадiжка всьогосвiтня. Хто тепер не краде? I мала дитина й та норовить стибрити, що легко лежить.

- А вимазують вашого брата дьогтем, як чорної Ївги матiр мазали? - усмiхнувся Кирило.

- Зате ж i повiй тих наплодилося! - гарикнула знову Оришка. Христю наче що ножем ударило в саме серце, вона аж кинулася. Повiй, повiй - аж свистiла їй у вуха та назва. Це i вона повiя. Так, так… повiя. Вiється по свiту без притулку, пристановища, вiд одного до другого.

- А тодi їх хiба мало було? - питає покiйно Кирило.

- Тодi хiба так було? Не вспiе на ноги пiднестись, материне молоко коло губiв не обсохне, а вона вже э москалями водиться.

- Тепер "хоч сама водиться, а тодi на вервечцi водили.

- Водили, та не було того, що тепер, - пiд тином здихають, по жидах, мов червивi собаки, шляються.

- Та ти краще скажи - то ваша така пелька прожорлива, утроба навiсна. Здержки на вас нема, он що! Тодi вас силою водили та й привчили бiгати так, що тепер ви i самi, як пiнявi, мчитесь, та тодi хоч плакали, а тепер регочетесь.

- Брешеш, стидкий! брешеш, бридкий! вонючий! смердючий! тьфу! тьфу? Путтям слова сказати не вмiє! - стрибнувши, скрикнула Оришка i кинулась З хати. - Хоч би панночки пострамився! - на ходу додала i окрилася в темнотi сiней.

- От тобi й на! - розвiв руками Кирило. - Вибачте мене, панночко. Сама на таке навела та ще i мене страмить. Отак, як бачите! Дурна, зовсiм дурна баба! їй однiй, може, й добре було за панства, так вона дума, i всiм так. Тепер, правда, трудно, дуже трудно жити, так те ж хоч знаєш, що нiхто не стоїть за твоєю душею, нiхто тебе нi арапiйком не вчисте, нi на стайню не поведе. Бува, правда, i голодно, i холодно, зате вiльно. Вiльно тобi як хоч жити: боїшся бога - по правдi живи, а не боїшся - ну, тодi як знаєш.

- А хiба баба Оришка неправду сказала, що тодi ви знали одного пана i його береглися, а тепер кожного стережись, - обiзвалася Христя.

- Та, бачите, i тут є трохи не так. Боялися пана, правда, боялися, та й свого-таки брата стереглись, щоб не пiдкусив, бува, перед паном. I тепер стережись. Тодi тiльки шкури стерегли, а тепер - кишенi. Он у чiм усе дiло.

Знову перед Христею одкрився iнший свiт, iнший погляд на життя, не такий гiркий та непривiтний, який лила баба Оришка. Досi їй нiчого такого i в голову нiколи не западало. Тепер вона почувала, як з хвилинами старiшала на цiлi десятки лiт. їй стало якось яснiше на душi, веселiше на серцi, вона наче росла, пiднiмалася, виростала цiлою головою вище всього миру i озирала людей з своєї високостi.

- Може, й ви, Кирило, вип'єте стакан чаю? - ласкаво запитала вона його, бажаючи побалакати з таким утiшним чоловiком, їй пригадався той час, коли її Кирило одводив у мiсто на службу. Як вiн i тодi її утiшав i яким вiн добрим здався.

- Коли ваша ласка, панночко, то можна стаканчик випити, - одказав Кирило.

- Сiдайте ж. Я зараз.

I Христя метко налила Кириловi чаю i посунула до його.

- Сердита моя стара, палка, як порох! - почав Кирило. - А все скажу, що дурна. Якби вона звiдала те, що менi приходилося звiдати, може б, i порозумнiшала, а то - баба, та й годi. Примiрно, каже, тепер гiрше стало, чим колись давно було. Ну, гiрше, то й гiрше. Та хоч сама ж ти не роби людям гiркого. Нiт же, по її гiрко, а вона ще й сама гiрчить.

- Як сама? Кому ж вона яке лихо заподiяла? - здивувалася Христя.

- Хiба мало було! Та от i ви бачили недавнечко. Пiдбила ж пана ставок та городи Вовковi та Кравченковi вiддати. Зиiсно, воно на перший погляд i добре - то землею дурно володiли, а то оренди сiмдесят п'ять рублiв дає. Тiльки, по-моєму, воно не по-божому… нi, не по-божому. Пановi воно нiчого яе стоїть, а слобожанам то потрiбна рiч. Дуже потрiбна рiч, хоч семидесяти п'яти рублiв i не стое.

- А чого ж тi сiмдесят п'ять рублiв дали? - спитала Христя.

- Щоб тi кровопiї не дали! Вони знають, де раки зимують: не на молоцi, то на сироватцi своє здобудуть! Їм треба громаду скрутити. От що їм треба. Веу сього вони б не скрутили, бо в людей t водопiй свiй, i город е. А тепер скрутять. Та вже такi як пiймають у лапки, то хоч би з душею пустили. Шкода людей! Не по-божому. Нi, не по-божому! - замовив Кирило, припадаючи.до чаю.

- Та я ще й другого боюся, - передихнувши, почав Кирило.

- Чого? - спитала Христя.

- Коли чоловiковi нiчого теряти, то вiн на все рiшиться.

- На що ж? На що? - запитала швидко Христя.

- На все.

- Як, i зарiзати можуть?

- Та як рiзати, то то, певно, i самому треба виставити. А от темної ночi пiвня пустити, то iнша рiч.

- Як то пiвня? - не догадалася Христя.

- Так. Позвозять, примiрно, хлiб у тiк. Тiльки що збираються молотити, я тут не знать звiдки огонь узявся - i все дощенту згорiло.

- Так вони пiдпалять? - злякавшись, скрикнула Христя.

- Я не кажу, що певне се вони зроблять, тiльки у других буває. Коли з ними не по-божому, то й вони не по-людському! -додав вiн, допиваючи чай. - Спасибi вам, - подякував Кирило, пiдводячись.

- А може, ще стаканчик? - попитала Христя.

- Нi, дякую. Пора спати, бо завтра рано вставати. На добранiч вам! - уклонившись, сказав Кирило i пiшов з хати.

Христя зосталася сама у хатi. Сама бiля самовару, над стаканом чаю, котрий, недопитий i холодний, стояв коло неї. Нащо його допивати, коли нi З ким допити? Одинока, з своїми самотнiми думками, вона сидiла за столом. Вiд нагорiлої свiчки здiймався неясний свiт, з дверей i розчинених вiкон розливався морок по хатi, ходив легенький вiтерок i хитав той свiт i ту темноту, а разом Христинi думки… А вони, наче голуби, розсипалися по сiрiй сутанинi куткiв i звiдти свiтили то темними очима пригаданих людей, то обзивались до неї своїми глухими голосами.

Ще нiколи Христi так не було, як сьогоднi. Випадки цiлого дня i перекази вечора становили її в такi постанови, в яких вона досi нiколи не була або нiколи не звiдувала. Життя, справжнє життя заглядало їй у вiчi своїм суворим поглядом, будило такi думки, котрi нiколи не западали в її голову, здiймали такi питання, котрi вона досi нiколи не чула. Одинока, на всiм свiтi одинока, тепер повинна розiбратися серед своїх важких думок, повинна рiшити, що вона серед сього бурливого моря, куди їй напрямити свiй легкий човен по кипучих хвилях життя? Важкi то питання! I з могучим розумом людям часом не пiд силу, а то їй, безталаннiй, наодинi! Недаром сунуться її безсилi руки з столу на колiна, клониться i пада важка голова на високi груди, блiда немiч укриває рожеве личко, закриваються яснi очi. А думки пiдхопили на свої легкi крила i мчать, мчать ген у рiзнi сторони; то ткнуть її у пройшлу бувальщину, освiчуючи iншим свiтом, - то вона була гiрка та непривiтна, а тепер здається ще непривiтнiшою, бо винуватить сама себе Христя у таких випадках, в яких вона не почувала себе винуватою… То зостановиться на теперiшньому часi - i здається вiн їй такий обридлий та безодрадний. То Знову понесеться у будучину шукать мiсця для себе. Почувалося - нема їй мiсця такого, немає кутка нагрiтого! Повiя… Повiя… як вiтер вiється по полю, як птиця носиться по вiтру, так вона по бiлому свiту. Розумний чоловiк Кирило, та не дурна i баба Оришка. Одним словом, наче тим ножем, очертила вона її безталанне пробування на сьому свiтi. Кирило каже, вона дурна. Ох, не дурна вона, а страшна. I говоре якось страшно, наче у душу залазе, i слова каже троючi, до самого живця тими словами проймає. "Вiдьма вона, вiдьма… через те i пророкує", - рiшає Христя i сама струшується. Голова її клониться все нижче, сама вона згинається все дужче, наче хоче удвоє перегнутися, у клубочок скотитись, щоб не дивиться на хату, бо там у глухих кутках засiли її живi думки, манять її глянути на себе, кривляться i кепкують iз неї.

Свiчка зовсiм нагорiла: довгий гнiт, наче палець, виглядає з синьої горошини свiту i туманить i без того сумнi померки хати. Це зразу щось трiснуло, свiтонуло. Христя кинулась, пiдвела голову. Криваве зарево пожежi здiймалося з-за гори, з слободи i осiяло усю хату. Христя вiд нестямку кинулась до вiкна. Серед чорної темноти наче що роздимало страшенними мiхами горно, палала хата унизу, над самим ставом. По його соннiй хвилi одбивалися, бiгали огненнi струмочки, з бокiв жовтiли своїми оселями хати… Щось десь залопотiло, неначе побiгло… собака страшенно завиває, ревнула скотина iз жаху. Ось i нестямний гук людського лементу роздався над сонною слободою i завихорився разом з цiлим оберемком огненних язикiв та iскор, що шугонули у темне небо з горiлої хати. Ось знявся чорний дим, заклуботав серед ясного багаття, по обiк першого пiднявся другий огонь, наче з пекла дихнуло довгим огненним язиком, лизнув темну околицю неба… То вже щось друге зайнялося - не видко, повiтка чи хата, тiльки щось друге. "О людочки, рятуйте!" - почулося Христi, i в першу мить вона мала була кинутись в вiкно на помiч, та, спохопившись, повернулася у дверi… На бiгу вона зачепила стул ногою; дубовий i важкий, вiн, наче зважнiло, грюкнувся додолу. Страшний стук пройшов по всьому домi. Христя нестямно скрикнула i впала. Розхристана, розкуйдана, без очiпка, Оришка перша ускочила в хату до неї. IIаче кiшка, вона стрибнула через порiг i замерла вiд нестямку, повернувши своє хиже лице до вiкна. Страшна вона: в неї скандзюбилися ноги, очi вивело з лоба, i в її темних зрачках, мов на ножi, виблискувало червоне зарево пожежi. Христi здалося, що настав страшний суд i сам луципiр вилiз з пекла i став коло неї… Вона, припавши ниць до долiвки, сама не пам'ятала, як страшно на увесь дiм лементувала.