Повiя - Панас Мирний

- Що там таке? - почувся неспокiйний голос Кирила, i вiн убiг у хату.

- Тi-i… лишечко! - тiльки i вимовив вiн i зараз кинувся до Христi. - Панночко, панночко! Оханiться! Господь з вами! То на слободi горить, вiд нас далеко. Не бiйтеся.

Людськеє тихеє слово, слово утiхи, покоєм вiйнуло на неї. "Це ще не страшний суд, коли такий ласкавий голос роздається бiля неї", - подумала вона i, хоч не вставала з долу, оже затихла.

- Устаньте! Господь з вами! Нуте, я вас пiдведу! - сказав Кирило, беручи її пiд руки.

За помiччю його Христя устала. Вiн мерщiй постановив стула, i вона, як вальок глини, повалилася на його.

Вона сидiла якраз лицем до пожежi. Поперед неї у страшнiй нестямi закостенiла Оришка, ззаду, держачись за стула, стояв Кирило. Вiн стерiг її, щоб вона знову не впала.

А пожежа все розгорялась та розгорялась. По сторонах тих двох високих куп огнiв здiймалися нижчi, зливалися i страшенно iскрили. Та тепер уже не так було страшно. Чутно, що прокинулись люди, з безнадiйним криком i лементом чулися голоси помочi i рятунку: "Води! Води! Мерщiй води! Де вiдра? Давай сюди вiдра! Лий! Ламай тини! Налягай! Налягай!.." I трiск, i ляск, шкварчання води - все те злилося докупи.

- А як по моїм примiтам, то се Кравченко горить, - сказав з-за спини у Христi Кирило.

Оришка, неначе хижа птиця, повернулася до його i зразу кинулася з хати.

- Ку-уди! - гукнув Кирило, ухопивши ззаду за сорочку. - Нi з мiсця! Оришка, застогнавши, ухопилась за лице руками.

- Ох, вiн… вiн… Запалили… запалили… - зашипiла вона своїм глухим голосом.

- Хто запалив? Кравченка запалено? - боязко спитала Христя.

- Та не слухайте дурної… Ще хто його знає, вiд чого то пожежа, а вона вже плеще "запалили", - сказав Кирило.

- Запалили, запалили! - не вгаває Оришка, бiгаючи вiд нестяму по хатi. - Далебi, запалили! Не я буду, коли не запалили! Де тому огню узяться? Юдами запалено!

- Та перестань, чортова сорока! - скрикнув Кирило на неї. - Мов той дурень товче воду - одно своє: "Запалили! запалили!"

Кирило такий, що побiгти б i на слободу порятувати, так дворище нi на кого покинути. Двi одурiлi вiд ляку баби були небезпечними сторожами, так що й коло їх, наче бiля малих дiтей, приходилося ходити, доглядати. Кирило то вговорював Христю, то гукав на Оришку, поки огонь, не зробивши свого, почав помалу стихати. Його несита жага та ненажерливiсть, ковтнувши своє, притомилися, довгi язики уже не здiймалися вгору, не лизали чорного неба, а купою багаття трусились на самiй землi. Зз'є тепер гомiн людський, їх крик i гук росли, ширились. Здається, вони зрадiли, що здолали ненаситного звiра, i зразу всi загомонiли у сто язикiв, загукали у сто ротiв. То був неясний гомiн i гук, але вiн давав ознаку, що вже минулася та лиха година, що його знiмала, що настав iнший час, час запомоги та клопоту про минуле.

- Утихло, слава богу! - зiтхнувши, сказав Кирило i пiшов з хати.

За ним слiдом почовгали Христя i Оришка. Усi троє вони зiйшли над гору i стали.

Унизу над ставом по землi купою золи i огню розкинулась чимала пожежа. Синi зайчики бiгали по нiй iз краю в край, пiдскакуючи знiчев'я угору. По лiву руч ставок миготiв своїм чорним плесом, на його холоднiй та тихiй хвилi, у його безоднiй прозоростi, наче у дзеркалi, вiдбивався червоний огонь. Здавалося, горiло i зверху землi, i зiсподу. Кругом ставка, по березi i геть поза пожежею, начiплялося люду-люду - баби, жiнки, дiти чорною стiною стояли i дивилися, як за помiччю чоловiкiв боролися двi страшнi сили - огонь з водою. А поверх усього у темному мороцi ночi пiд чорним небом вiялось, жеврiло зарево, досвiчувало робiтникам своїм червоним свiтом, даючи ознаку далеким людям про чиєсь тяжкеє нещастя.

Аж ген за пiвнiч, коли пожежа стихла i зарево згасло, змогла тiльки трохи Заспокоїтися Христя i лягла спати, їй не спалося: пригадувались пророчi бабинi слова до Кравченка ще в Мар'янiвцi: "Ти не регочи, бо ти в моїх руках…" I Кирилове слово справдилося: Кравченкове добро перше пiшло догори куривом… Оришка каже: "Запалено". Хто ж запалив? Кому б бiльш запалити, як не своїм? То, певно, на йому мстилися за ставок та городи. За що ж на йому? Чим вiн винуватий? Хiба вiн ним володiє, розпоряджається? Чи це предосторога тим, хто володiє? Страшна предосторога! А яка ж буде кара? I крiзь сонне забуття Христина думка забiгла вперед, малює картину другої пожежi, пожежi панського дворища… Христя прокидається i, перехрестившись, знову лягає. Сон колише її, а перед очима - огонь… Палає палац вiд гори i до низу, курiе садок, укритий жовтим димом, репетує Кирило, просячи запомоги, а внизу люди гомонять, чується їх регiт великий. То вони регочуть з чужого нещастя! Зчову прокинулась Христя.

Блiдий свiт носився над сонною землею. Край синього неба зашарiвся, як сором'язлива дiвчина вiд вiльного парубочого слова, i пташача пiсня глухо бубонить у шибки зачинених вiкон, доноситься до неї тихим та утiшним щебетанням. Тихую радiсть почула Христя у своєму серцi. Як ясна iскорка серед темноти, зажеврiла вона на самому днi її заляканої душi, забиваючи гiркi споминки про вчорашнє. Христя мерщiй скочила з лiжка i стрибнула до вiкна, щоб дихнути пахучим ранковим повiтрям. То була даремна надiя! Не свiже повiтря її привiтало, а з гар'ю та чадом. Вчорашнє страшидло встало перед нею уразююче та люте. Жовтий дим, змiшаний з раннiм туманом, будив гiрку споминку. Разом стихла та тихая радiсть, що зачиналася в серцi, сумнi думки обiзвалися замiсть неї, i з ними прокинулась жiноча цiкавiсть. "Тепер, коли видно, я хочу подивитися, що там було", - сказала вона сама собi i напрямилася в кухню, бо звiдти доносився до неї гомiн.

Кирило й Оришка вже встали. Оришка вешталась по кухнi, Кирило стояв в кутку перед образами i вголос молився. То його глухе буботiння доходило до Христi в свiтлицю.

Христя, щоб не перебити часом Кириловi молитви, поткнувшись на порiг, повернула знову в свiтлицю, не сказавши нiкому нi слова.

- О, i ви, панночко, встали, - обiзвалася, наганяючи її, Оришка. - Рано, рано. Пiзно лягли, рано встали. Вам чого треба?

- Та я хотiла умитися, бабусю.

- Умитися? Можна. Чому не умитися? - i Оришка заметушилась коло мисок та кухлiв.

- Чого ж се ви так рано знялися сьогоднi? - спитала Оришка, даючи вмиватися. - Тепер тiльки б спати та спати. Надворi такий сморiд вiд учорашньої пожежi, що гуляти годi.

- Я хочу пiти подивитися на те нещастя, - зiтхнувши, сказала Христя.

- Подивитися? Гаразд. I я пiду. Може, чим заспокоїмо Кравченка. У бiдного все погорiло, i кiнь, кажуть, згорiв. Той кiнь, що ми їздили у Мар'янiвку. Невiра. Добрий кiнь i бiжить добре, та й згорiв. Усе, все погорiло, насилу самi вихопились з душами, - торохтiла Оришка.

Не забарилася Христя умитись, вдягтися, i ще сонце тiльки-тiльки що послало назустрiч соннiй землi двi-три променястiї стяги, як вона з Оришкою, спустившись з гори, повертали дорогою на слободу. Тiльки що вони обiгнули гору, як перед ними блиснула темная хвиля мутного ставка, а коло неї здоровенними купами чорнiла вчорашня пожежа. Декiлька чоловiкiв снувало по їй i коло неї, однi розривали чорную золу, пiд котрою ще жеврiв огонь, другi носили з ставка воду i заливали. Всi були чорнi, у сажi. Христя й Оришка з ляком в душi наближалися до самого мiсця. Не на радiсть вони йшли, не радiсна картина розверталася перед їх очима. Чимале дворище, ще вчора застроено, по-господарськiй впорядковане, тепер, все покрите попелом, курiлось.

Замiсть хати на кучугурi золи та угiлля чорною марою стояло печище, де були повiтки, комори - все те чорне, купа на купi, груда на грудi; посеред двору, неначе головешка, лежало обгорiле туловище якоїсь скотини. Обсмалене, без нiг, здiймалося воно копицею угору своїм одутлим животом з порепаною шкурою.

- Що то? - спитала Христя у ближнього чоловiка.

- То корова згорiла. Добра була корова, не проста, нiмецька. Молока З вiдро давала. I що то за молоко. Добра корова! - зiтхнувши, додав вiн i, забачивши, що з-пiд однiї купи вихопивсь огонь, мерщiй помчався з вiдром до його.

- Та так нiчого й не вихопили? - знову спитала Христя другого чоловiка.

- Нiчого. Все, що було, тут i ляснуло! - махнувши рукою, сказав вiн.

- Багато добра пропало! - додав другий. - Удруге не зберешся на стiльки.

- Вiд чого ж воно?

- А бог його знає!

- Тепер решт Кравченковi! Решт! - спокiйно вимовив третiй, i всi раЗом кинулись знову до роботи.

З цiєї розмови i з другими, з ким тiльки Христя не заговорювала, вона Запримiтила, що нiхто не жалiв Кравченка. Говорили про силу добра, що тут Запропастилося, шкодували навiть за коровою, конем, а про Кравченка хоч би хто вимовив одно жалiсливе слово, хоч би хто, помилившись, сказав його.

- Де ж сам хазяїн? - нарештi, спитала Христя.

- А бог його знає. Був тут. Видно, пiшов кудись. Та он вiн блукає, - указав молодий парубок на сiру чоловiчу постать, що, мов тiнь та, колихалася улицею, простуючи до пожежi.

То був справдi Кравченко. Без шапки, без свитки, босий, в однiй сорочцi, i та розхристана, iшов вiн, похнюпившись. Руки, мов батоги, телiпалися обiк його, голова закустрана, лице чорне, у сажi, а очi сторч стоять, як у навiженого. Страшно було глянути на його, а глянувши, не можна вгадати, що то був Кравченко, веселий, балакучий Кравченко. Мовчки вiн простував, невiрно ступаючи; люди давали дорогу, коли з ним стрiвалися, боязко на його позираючи. Вiн, не дивлячись, iшов усе вперед та вперед; здається, його щось манило до себе, тягло, як тягне i мане божевiльного. Ось вiн уже ближче i ближче пiдходе до пожежi, все наближається до неї. Ось-ось незабаром, здається, ускоче в купу попелу. Нi, вiн став, став, як укопаний. Пiдняв свою голову, божевiльним поглядом окинув погорiле дворище i, затiпавшись, упав на колiна, тяжко застогнавши. Так стогне звiр, забачивши убитого свого товариша, або виє вовчиця, уздрiвши розметану дитину.