Повiя - Панас Мирний

Сум та туга дужче i дужче давили її серце, їй хотiлося перед ким-небудь висповiдатись, вимовити своє лихо.

- Горпино! - почала вона сумно.

- А що скажете? Може, i ви спочили б? - спитала учасливо Горпина.

- Нi. Я тобi, Горпино, хочу щось сказати. Таке сказати, таке… Може, ти, як почуєш, то мене i з хати виженеш.

- Оце, як ви страшно почали, - сказала Горпина. - 3а вiщо б я вас з хати виганяла?

- А може, й буде за що. Ти не знаєш. Я тiльки одного у тебе попрошу. Не скажеш ти нiкому того, що я тобi скажу?

- Кому 6 же я сказала?

- Як кому? Може, у тебе хто з жiнок подруга е? Чоловiковi…

- Нема в мене нiкого ближчого, як ото дiти, - указала Горпина на дiтвору, дивлячись якось чудно на понуру Христю.

- А побожишся, що не скажеш?

- Та що се ви? Господь з вами! Хiба чию душу загубили, так я й сама не повiрю.

- Не чию-небудь, Горпино, а свою загубила. Ти знала коли-небудь Христю Притикiвну?

- Аякже. Ми ж з нею дiвували, товаришували.

- Де ж вона тепер, не знаєш?

- А ви хiба її знали? - спитала Горпина.

- Звала- I мен! хотiлося б знати, де вона тепер.

- Де? Господь її знає, була колись дiвка гарна i з себе красива, та, видно, лихо з'їло її, що не вертається. Батько її змерз, мати умерла. Там щось i мiй свекор не без грiха. Давня то рiч - забулося. Знаю тiльки, що Федiр, мiй чоловiк, замолоду кохав її. А батьковi не хотiлося. От вiн i почав гнати на їх. Поти гнав, поти гнав, поти з села вижив. Перейшла Христя у мiсто служити… Потiм чутка ходила, що Христя задавила хазяйку. Волочили її… I знов вона була у селi, ховала матiр, а потiм як пiшла, то вже її нiхто нiколи i не бачив. Федiр раз був у мiстi та, вернувшись, розказував, що буцiм вона з паничем Зналася. А панi помiтила та й вигнала з двору.

- А худоби нiякої пiсля батька-матерi їй i не зосталося?

- Худоба… Яка ж худоба? Знаю, що був город i надiл був. Видно, Христя припоручила все те Здоровi, там коло iх Здiр жив. Здiр i володiв ними. Люди кажуть, що буцiм вiн з того i розжився. Тепер багатир став. Коли їхали тiєю стороною, то бачили його будинок, дранню критий, забором обнесений. Пан паном… Вiн у нас у церквi титарем. Своє старе дворище продав, на нове перейшов, а от уже не знаю, Притичине чи продав, чи так попустив. Тепер там жид шинкує.

Христя слухала, нахилившись.

- Отак, - сказала вона, - у Христинiй хатi жид шинкує, а в душi - християни.

- Як саме? А ви ж коли i де знали Христю? - спитала Горпина.

- Де? - сказала та i пiдвела свою голову. - Хiба ти мене, Горпино, не пiзнаєш? Хiба я так перемiнилася? Я ж i є Христя. Та сама Христя, що колись жила мiж вами. Бач, тепер яка я стала.

- Ти… ви… Христя, - забелькотала Горпина, дивлячись на Христю. Мертвого виходця з того свiту, здається, не так злякалася б Горпина, як тепер Злякалася Христi.

У ту саму мить проснулася Оришка.

- А що, вже пiзно? Не пора б їхати? - спитала.

- Пора, пора, - заговорила перша Христя. А тут Кравченко i Федiр на дверi.

- Василю! Пора їхати! - повернулася до його Христя.

- Я сам за тим iшов. їхати, то й їхати. Зараз коня прилаштую. I вiн пiшов з хати. Через пiвгодини вони поїхали. Намучилася Христя тi пiвгодини. Вона все сидiла в хатi i стерегла, щоб часом Горпина не завела з бабою рiч за неї. Горпина собi як у воду опущена… Коли вже сiла на вiз i виїхала з двору, Христя вiльнiше здихнула.

- Тепер я вас iншим шляхом провезу, щоб ви бачили всю Мар'янiвку, щоб ви знали, яка вона е! - сказав Кравченко, як вони усiлися, i повернув свого Невiру до церкви.

Вони проїхали тим шляхом, що вiв з мiста через Мар'янiвку. Зиайомий той шлях Христi, добре знайомий! По йому бiгали її малi ноги, вона i перемiряла його ще дiвкою, швендяючи з села у мiсто, з мiста додому. По сьому шляху її Кирило у найми одводив, по йому напасть котилася слiдом за нею. Отут вона з селом колись прощалася, а там материну домовину стрiла. Доiхали-таки її добрi люди, добило те лихо, якого вона сама не сподiвалась, понесло у рiдне гнiздо. Все то нерадiснi споминки, невеселi думки!

За майданом повинна бути i її хата. Де вона? Тепер тут цiла улиця, а колись вона кiнчала село. Ото Карпiв двiр. Карпа Здора… Вiн, вiн. Бiля його i їх хата. Невже та довга будiвля, над котрою висить на хмизинi пляшка, її колись оселя? Мiсце те, та хата незнайома: доступ до неї не через хвiртку, а прямо з улицi; там, де колись у неї був квiтник, рожа високо пiднiмалася угору, барвiнок слався по землi, тепер голе бите мiсце, i замiсть вiкон - дверi у хату. Рудий жид стоїть на порозi i прикро позирає на їх Невiру, що так прудко котить шляхом. Що то вiн, зориться на коня-скакуна чи дивується, чому сi прочани не звертають до його шинку?

Христю ще бiльша туга пройняла, коли вона уздрiла своє дворище, їй пригадалася недавня розмова з Горпиною. У її хатi - жид шинкар, а в душi - християни… Хiба не правда? Свята правда! Он куди воно iшлося, он до чого привела її слiпа доля. I це пiсля того, що вона перетерпiла, що їй прийшлося пережити! Он для чого її родили, годували, кохали!

Життя стало перед нею своїм гострим ребром. По йому високi гори та глибокi яри. Тiльки що збереться вона на самий шпиль, як уже знову летить сторч головою. Де ж їй пристановище? Де той спочинок, пiд котрий склоне вона свою задурену голову? Там, у землi, де батько-мати, де всi уже не одну сотню лiт лежать та тлiють? I для сього жити, для сього мучитись, терпiти?! "Ох, життя, життя!" - зiтхнувши, прошептала вона i склонила свою молоду голову на високе лоно. Так клониться розцвiвша квiтка додолу, так гнеться її тонке стебло.

Всю дорогу Христя була смутна та невесела, наче у воду опущена, нiкому слова не проронила, нi до кого ве обiзвалася. Як склонила голову, коли виїхали з Мар'янiвки, та й до самого Куту не розгиналася. Нi широке поле, прикрите промiнням западаючого сонця, нi дрiмучий лiс коло Куту, нi самий Кут хороший, як картина, не пiдвели її голови важкої, не зняли на себе її похмурого погляду. Коли на серцi лежить важкий камiнь, коли в душi темнота i тiльки однi думки, як сичi, заводять свої страшнi заводи, то i краса свiтова не збуде веселої споминки, не звеселить затуманених очей.

Їй ще тяжче стало дома, ще безодраднiше, коли вона глянула на свою клiтку, у яку заперли її, обкувавши золотом, нарядивши в дорогi убори. А тут ще i Оришка пiдогрiває: то забiжить з одного боку, прикро погляне, то з другого - допитується, чи сподобалося у Мар'янiвцi.

- Аякже. Сподобалося, сподобалося! - одказувала Христя, щоб хоч чимнебудь одмогтися вiд Оришки.

Та така й та, щоб вiд неї одмогтися.

- Що тепер у нiй гарного? Побачили б ви її лiт тридцять назад, коли ще панщина була, пан сам жив на селi. Що за весело було у панському дворi - хлiб свiй, горiлка своя, музика своя… їж, пий, хоч розпережися, а гуляй - скiльки твоєї мочi! I людей тодi менше було, i люди кращi. Усе вкупочцi, одно одного держалися. А пiшло що накриво, коли хто почне одлучатися - пан зараз на сторожi. I вже винувате не просися i не молися.

I Оришка весело повiдала Христi, кого i коли на стайнi били, кого у дибки садили, кого у москалi завдали. Як однiй жiнцi за крадiжку молока присудили цiлий вiк носити на шиї невеличкий глечичок, який нарошне заказали гончаревi зробити. Як матiр чорної Ївги, коли дiзналися, що вона непутня виходила замiж, - сам пан i дiзнавався, - присудили обстригти, обмазати дьогтем i обтикати пiр'ям i так водити голу по селу. Люди казали, вiд того у неї така чорна i дочка уродилася.

То були страшнi споминки, гiркi перекази. Христя аж жахалася вiд їх, а Оришка - байдуже… її очi горiли, старе лице займалося радiстю, їй, видно, весело було згадати свої молодi лiта, тi давнi випадки, вiд котрих Христина кров холола в жилах.

- Отак'-то колись було! i добре було. Старший мiж людьми був, котрий Здержував їх. А тепер - усе те розлiзлося, все розпливлося, як стара одежина. Той туди, та туди, не знайдеш, де рукав був, де поли, де спина. Все пiшло врозтiч. Все стало одно проти другого, як ворог кревний… Кожний так i стереже другого, як би насiсти, обаранити, одняти. Не розберешся у такiй сутанинi, хто свiй, хто чужий. Всi чужi, кожен сам собi!

Так повiдала Оришка своїм глухим голосом, сидячи з Христею у свiтлицi перед самоваром i потягаючи солодкий чай. Христя сидiла, зiгнувшись над своїм стаканом, слухала тi сумнi приповiстки, i перед її очима розстилалося ще непривiтнiше, ще гiрше життя. З давнього-давну i до сього часу воно розверталося перед нею своєю страшною стороною горя та утрат тисячiв, сотнiв тисяч тих, кого слiпа доля обдарила своїм щастям..Яка ж вона? Колись-то були однi пани, а тепер… тепер багачi, дуки, що нагарбали грошей всякими правдами i неправдами з того ж таки безталанного люду, який робив колись на пана.

- Що ти тут мелеш своїм дурним язиком? - обiзвався Кирило, увiходячи до їх у хату.

- А твоє яке дiло? Сам дурний, то й усiх робиш дурними, - гарикнула на нього Оришка.

- Де ж пак, розпащекувалася, що за панства краще було. Слухав я, слухав з кухнi та й обридло менi слухати. Пiду, думаю, хоч спиню трохи.

- Звiсно, за панства було краще! Звiсно, за його було! Ти жив собi десь За двором, блукав там по полях, що ти бачив? А пожив би ти в дворi, побачив, що там було. Де тепер є так, як тодi було?