Повiя - Панас Мирний

Уже сонце високо пiдплило, бралося до раннього обiду, як з хати вийшов Колiсник, радий та веселий, i напрямився в садок.

- Христе! доню! - гукав вiн, i його голос гучно розкотився по садковi. Вiн стояв, дожидаючи одгуку. Нiхто пiде не обзивався. Вiн знову гукнув ще дужче.

- Та я тут. Чого так гукати? - з близьких кущiв обiзвалася Христя.

- Чи ти знаєш, за скiльки я найняв ставок та городи? - I, не дожидаючи питання, одказав: - 3а сiмдесят п'ять рублiв у рiк. Це тобi, дурочко, буде на примхи. Чуєш? На твої примхи! Тiльки… - i ьiн злегка посварився пальцем. - Ось i грошi дали попереду. На!

Христя сумно-сумно зиркнула на його. Вона почула, мов хто пiдiйшов до неї, щоб задавити - з усiєї сили ухопило за горло… Дух захопило у грудях, темнi кружала заходили перед очима… Почалося змагання життя з смертю… Життя одолiло… Наче iскра мигнула в глибокiй безоднi, заграли зрачки її темних очей, груди дихнули глибоко i вiльно, весела усмiшка освiтила рум'яне" личко… Христя, пiдвiвшись, почепилася руками на товстiй Колiсниковiй шиї. Вiн її пригорнув до себе i, як дитину, помчав у бiльшу гущавину саду… Тодi саме Оришка вискочила з кухнi i, як кiшка, покралася тихо поза кущами…

Через тиждень Колiсник поїхав по службi, наказуючи Оришцi глядiти панночки.

- Чи менi їх не доглядiти, коли кругом нi одної живої душi? - одказала та.

- То-то ж, гляди!

I, кликнувши ще у кiмнату, вiн довгенько шептався з нею на самотi. Оришка вийшла вiд його, покручуючи головою та сама собi пiд нiс усмiхаючись.

- Що то вiн казав вам, бабусю? - спитала Христя, коли Колiсник скрився за горою.

- Ат… не знаєте пана! Все жартують: "Ти б, - кажуть, - знайшла нашiй панночцi яку-небудь iншу утiху". - "Яку, - питаю, - iншу?" - "Так молоденького панича або що", - i Оришка преєхидно хихикнула.

У Христi аж у душi похолонуло вiд того реготу. Вона зразу догадалася, що Оришка тiльки замина правду. Згадуючи, як учора звечора Колiсник наказував їй берегти себе, не виходити далеко у лiс, зовсiм не ходити на слободу, бо там небезпечно… щось белькнув про парубкiв… i зам'яв мерщiй обiцянкою привезти доброго гостинця, коли його доня буде розумно вести себе, - вона догадалася, який був Оришцi наказ вiд Колiсника, їй гiрко так стало на душi, важко на серцi, їй не вiрять, не вiрять на слово. Над нею дозор наставляють.

Поти Христя роздумувала усе це, Оришка вела далi розмову.

- А я й одказую: "Чого менi, старiй, їм шукати. Панночка самi собi знайдуть. Та тут, - кажу, - i в околицi паничiв не чутно. I зламаного нiде немає, покуритися нiчим". А вони як зарегочуться. "Хiба, - кажуть, - паничами покурюються?.." Такi кумеднi, щасти їм, боже!

- Ага, - одказала, принуждаючи сама себе усмiхнутися, Христя. - Я ще ось що хотiла вас попитати, бабусю.

- Що, панночко? Слухаю, рiдная.

- Церква вiд вас далеко?

- Церква? У Мар'янiвцi найближче.

- Хотiлося б менi пiти у недiлю до церкви.

- Як, пiшки?

- А що ж?

- Потомите свої нiжки тендiтнi. Сiм верстов - не близький свiт.

- А на слободi не можна пiдводи найняти?

- Чому не можна? - скрикнула Оришка. - I наймати не треба. Кравченко i так вiдвезе. Вiн давно на мене нападався: "Повезу я вас, тiтко, до церкви". А менi то нiколи, то маєтку так кинути не можна. Тепера ж от i добре. Недiлi дiждемо та й поїдемо. I я поїду з вами, бо коли у церквi була - i не пригадую. Та там у мене i родичi в - з родичами побачуся.

- От i гаразд, - одказує Христя. - I я побачу, як на селах люди живуть.

- Погано, панночко, живуть. Все то мужики, по-мужичому i поводяться.

Ще в суботу Оришка нагадала панночцi, що завтра раненько пiд'їде Кравченко везти їх у Мар'янiвку. Христя ще звечора витягла новий одяг: червону шовкову-спiдницю, тонку штучно вишиту сорочку, оксамитову корсетку. Вона бажала показатися перед мар'янiвцями у їх рiднiй одежi. Той убор так їй личив, та щоб i селяни знали, якi бувають пишнi їх убори. До того, її мов магнiтом тягло побачити рiдне село: може, як-небудь вона стрiне своїх подруг, знайомих. Пiзнають вони її? Нi, не пiзнають, а вона їх пiзнає. Буде розпитуватися за давнє, нагадувати за те, з чим вони крилися колись. Ото буде чудасiя! Що за проява така? Панночка, а все знає, що колись мiж ними водилося!.. Христя несказанно радiла i до пiвночi все качалася з боку на бiк, пригадуючи, як би своїх дiвочих подруг дужче здивувати.

Чуть свiт вона встала i начала наряджатися. Поти приїхав Кравченко, вона була зовсiм готова. Та що за пишна та розкiшна її одежа, що за радiсне та свiже бiле личенько. А головонька? Як те яблучко, кругла, гладенько розчесана; а коса чорна, товста та довга, мов рука, позаду неї гойдається; червона, як огонь, стьожка, уплетена в неї, трохи не до нiг доходить.

Кравченко, ще молодий чоловiк, як забачив її, то i очi витрiщив. А вони ж у його сiрi, невеличкi, здається, нiколи не мали покою: як живе срiбло, бiгали то сюди, то туди, а то їх мов хто гвiздочками прибив на одному мiсцi. I не змельне нiкуди, тiльки коли-не-коли вiями лупне, мов згоне ненароком набiжалу сльозину, котра боронить ясно дивитись на таку красу дивовижну. А Христя собi дивиться на його та всмiхається. Личенько свiже та бiле, устоньки, мов корали, червонi, брiвоньки чорнi, аж полискуються, а очi так i грають своєю темною безоднею. Нiчого не видно в тiй глибинi, на днi тiльки мов двi iскорки миготять та свiтяться.

- Сiдайте, панночко, сiдайте, - каже Оришка, виходячи надвiр розряджена теж по-празниковому. На її сивiй головi, наче коробка, чорна хустка майталається, а синiй китайовий халат з плеч аж до землi спадає. Мов хто засушену жабу загорнув у синю китайку, прикривши голову здоровенною кучмою, - такою Оришка здавалась у своєму празниковому одягу.

- А ти, Василю, i не вимостив там, де сидiти? - зиркнувши на вiз, де сяк-так накидано було гнилої соломи та трухи, сказала Оришка.

- Я зараз, зараз, - заметушився Кравченко i, кинувши вiжки, почав вимощати. - Бабусю! У вас немає залишнього ряденця? - спитав вiн, накидаючи солому на одну купу. - Вимощу - первин сорт. Царiвнi не в стид тут сидiти! - хвалився вiн, вибиваючи та вимощуючи, щоб не було нi згористо, нi з ямами.

Вимостивши, вiн стрибнув з воза i почав вистилати рядном, що винесла Оришка. Туди пхне, там пiдiткне… Сам любується своєю роботою.

- Готово! - сказав вiн, ударивши посерединi долонею, щоб осiла. - Сiдайте!

Тiльки що Христя намiрилася стрибнути, а Кравченко ззаду так її i пiдхопив пiд руки, так i знiс на повозку, аж Христя усмiхнулася.

- О, та ви ж i митець свого дiла! - сказала вона.

- Не первина! - одказав Кравченко. - Скiльки я оцим самим конем перевозив народу - i не перелiчиш!.. Ану, бабусю, мерщiй задирайте ноги! - лукаво усмiхаючись, повернувся до Оришки, що, ухопившися за полудрабки руками, стояла бiля воза.

- Задирай лиш ти, сину. А я, стара, хоч би помаленьку зiдралась.

- Ну, то я поможу. Ра-аз! - гукнув вiн, ухопивши стару на одну руку, i пiдняв вище своєї голови.

- Та й важка ж ви - нехай вам! Панночка куди легше буде! - смiється Кравченко, садовлячи Оришку бiля Христi.

- Старе завжди важче молодого, - одказала та, гнiздячись.

- Та добре, добре. Нiгде не замуле. Зиаю, як i кому вимощати. Жидовi, небiйсь, як вимощу - чортового батька всидить. Ну, вже усiлися? Рушив, Васька! - гукнув вiн на коня, що стояв бiля ганку, схиливши голову, i щось губами потрушував. Певно, лаяв хазяїна, що набирав такого народу на вiз. - Ану, заснув! Нно-о!!

Кiнь махнув хвостом i зразу, мов опечений, кинувсь. Кравченко, держачись за вiжки, бiг збоку i напрямляв Ваську на шлях.

- Ти, Василю, не дуже пускай з гори, - сказала Оришка, - щоб, бува, не перекинув.

- Ет, толкуйтеся, - стрибаючи на вiз, одказав Кравченко. - Та се в мене як кiнь, то по всьому свiту другого не зiськати. З гори спуска - як на подушцi зносе.

I справдi, ще тiльки доїжджали до гори, як кiнь почав ходи вкорочати. Прийшлося з гори - i вiн, вип'явши спину угору, мов вона в його була горбом, пiшов потиху та помалу. Хоч би струснув, хоч би раз як оступився - а гора ж крута-крута! Як на руках знiс, так перейшов гору Васька i вже на низу розправив ноги.

- А що? Не я казав? - повернувся Кравченко. - Бачили, як спускає? Нехай Вовк своїм вороним так з'їде. Та й з такої гори кiстки б розтрусив, коли зовсiм голови не звернув би. Та й по рiвному проти сього не вистоє. Вiн спершу i забасує - куди який страшний! А пробiг версту-другу - уже i одставати почав. Дивися, мiй Васька вже й випередив. Хiба не билися ми з ним на заклади! Билися! Карбованця виграв. Хоч вiн у його цiлу сотню заплачений, а мiй тiльки пiвсотнi. Та хоч i пiвсотнi, та з толком. Що з того, що кiнь у тебе, як пiч, гладкий, та не везе? Такому коню уся пiна - копiйка. А ось кiнь! так кiнь! Гей, ти, Невiро! - гукнув вiн на коня i потяг за вiжки. Кiнь зразу додав ходи. Мов i не швидко ступає, а повозка, аж колеса торохтять, котить.

- А що, чули? У його розуму бiльше, нiж у всiх слобожан разом, - жартує Кравченко.

- Чого ви його звете Невiрою? - поспиталася Христя.

- Невiрою? Того, що татарської породи. Невiра, значить, i е. Но!.. село недалеко! - повернувся до коня.

Проїхали ще трохи - показалися садки, левади, що завжди облягають кожне село. За ним - царина, майдан, а далi - хати з хатами поскуплювалися, городи з городами посплiталися, пiшли кривi улицi, поперерiзуванi невеличкими уличками. Христя не знає, куди свої очi напрямити, на чому їх зостановити. Чи давно вона з села - а тепер його i не пiзнати. За сiм-вiсiм рокiв все так перемiнилося. "Тут, на сiй сторонi, була хата Вовчихи, де ми, дiвчата, збиралися на досвiтки. Де тепер вона?! I признакiв немає. Вона стояла на розпуттi - тепер все те позастроювалося, позагороджувалося. А то чия оселя покрита дранню? Це вже новина. Цього нiколи при менi не було. Видно, щось багате оселилося - двiр обнесений забором. А то, здається, домiвка Супруненка?.. Вона… вона… похилилася, покривилася, у землю влiзла. Колись що то за страховище було, той Супруненко. А тепер? Може, вже й на свiтi немає?.."