Повiя - Панас Мирний

- Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! - виправлявся Кирило. - Вони вже з тиждень, як топцюються бiля двору. Все питають, чи пана немає?

- А якої ж ти лихої години учора на слободi був?

- Та все ж, бачте, за лiс турбувався. "Коли б, - кажуть, - пан простив нам нашi провини та вернув усе, як до спiрки було, то ми б уже i лiс йому за сотню рублiв окопали". - "А що, - кажу, - тепер уже й назад, коли побачили, що не теє… А я ж вам тодi казав. Пан у нас справедливий, пан добрий. Берiть, дурнi, що дає, не входьте в спiрку, а то лихо вам буде. Не послухалися мене, от тепер i платiться". - "Та то все, - одказують, - нашi верховоди таке роблять: пiдбили ж, не слухайтеся, мов: обiпрiться усiєю громадою. Громада, мов, великий чоловiк. Ми, значить, i послухалися. А воно тепер i виходить, що нашi совiтчики в сторонi, а ми отвiчай. їм, бач, цього i треба було, щоб нас з паном порiзнити. Тепер вони, либонь, збираються i городи i ставок у пана заорендувати".

- Хто ж то такi верховоди? - спитав, одходячи, Колiсник.

- Та вже ж не хто. Нашi слобiдськi багатирi: шинкар Кравченко та тутешнiй крамар Вовк.

- Брешуть, паночку! - стрибнувши у свiтлицю, заторохтiла Оришка. - Не вiрте сьому. I Кравченко, i Вовк поважнi люди, хазяїни, нiколи не стали б вони пiдбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справдi хочуть найняти у вас i огороди, i ставок, то i менi хвалилися. Ми б, каже, добру плату дали пановi!

Христя озирнулася - Оришка стояла перед Колiсником, розмахувала руками, шамкотiла своїм беззубим ротом, зла та люта, - де й дiлася недавня ще Оришка, тиха та ясна!

- Не знаю. Може, воно й брехня, - понуро одказав Кирило. - За що купив, за те й продаю, що чув - те й вам, добродiю, кажу.

- Гаразд, гаразд, - махнув на ного рукою Колiсник i повернувся до Оришки. - А скiльки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?

- Не знаю, паночку, скiльки. Та таким хазяїнам коли яким i рублем поступитися, - то не будете каятися: вони знають, коли i як чому ярмiс дати. Не стануть чужого розоряти, як другi. Звiсно, хазяїни.

- То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, - повернувся вiн знову до Кирила. - Побалакаємо. А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то i городи що-небудь принесуть, i лiс буде окопаний.

- Що ж, пане, наймете людей? - пита покiйно Кирило.

- Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то i самi окопають.

- Нi, пане, вони так не схотять.

- А не схотять - найму! - рiшив Колiсник. - За їх грошi i найму.

- За двiстi трудно найняти.

- Яких двiстi? Двiстi получив, а ще триста.

- Тих, пане, навряд чи получите.

- Чому?

- Нi з чого брати.

- Зiйдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.

- То тодi, пане, чи й ми тут усидимо.

- Чого усидимо?

- Так. Голому, кажуть, розбiй не страшний. Запалять так колись, що не похопимся i з душею вирватися.

- Та ну, не лякай! На палiїв е тюрма, е Сибiр, е й шибеницi!

- Та й те, пане, що тодi вiд крадiжки не вбережешся. Все, що можна тiльки буде украсти, украдуть.

- А очi нащо?

- Та очi е, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.

- Не вiрте, паночку! - знову, як потайна собака з-за причiлка, кинулася, гаркнула Оришка. - Не буде нiчого. Смiло наймайте Кравченковi та Вовковi. То поважнi люди, хазяїни, а то - смiття. Розбишаки, шибеники!

- А он же, бач, твiй чоловiк не рає, - усмiхнувшись, одказав Колiсник.

- I.вiн бреше, паночку, хоч вiн i мiй чоловiк! - не видержала Оришка.

- От i не дурна ж ти? - покiйно обiзвався Кирило з-за вiкна. - Ще я тебе мало вчив, а ти й досi дурною зосталася. Де б за чоловiком руку тягти, а ти йому брехнi завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч i кажуть, що ти вiдьма, i бояться люди тебе, а я прямо скажу - дурна, дурна, як чiп, та й годi! Це бачите вiд чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торiк була засуха. Люди справдi мають її за вiдьму, хоч вона така вiдьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, вiдьма покрала росу З неба, давай її викупаємо. Спiймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото.

Колiсник так i приснув:

- Так ти i в ставку жаб полохала?

- Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! I не кидали у ставок, а тiльки водою облили, та й годi. Далася б я їм, бiсовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очi видрала!

- Та хто тебе знав - чи кидали тебе, чи облили водою. Тiльки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.

Оришка аж посинiла з серця. Раз посинiє, вдруге позеленiє. Стоїть, труситься, очi палають, як углi. А Колiсник аж за боки береться - регоче. Усмiхнувся i Кирило за вiкном. Оришка побачила, як кiшка, стрибнула до вiкна, плюнула прямо межi очi i мерщiй вибiгла з хати. Колiсник упав i покотився по долiвцi… аж стогне, аж посинiв, нiяк не вдержиться вiд реготу. "Хо-хо-хо, хо-хо-хо!" -глухо розкочується по хатi, а з-за вiкна Кирило собi здержує регiт.

Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибi її жалiсливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обiрванi, нечистi, невмитi. На колiнах гнулися вони перед багатим Колiсником, котрий кепкував з їх, а накiнцi ще i вигнав з двору. Спершу їй тiльки шкода їх було, своїм жiночим серцем вона жалiла провинникiв. Тепер, пiсля Кирилових переказiв та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони i не винуватi… їй тiльки приманячилося її давнє, уздрiвся Грицько Супруненко, що за малим i великим в'яз до її матерi… I цi Кравченко та Вовк такi ж, як i Супруненко, собаки. "Багатирi, хазяїни", - каже Оришка. Та на чуже заЗДрi; їм замуляли тi городи, котрими селяни володiли, котрими який-небудь бiдолашний годував сiм'ю свою. Нащо йому? Вiн не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться… Важкi та тяжкi думки окривали її голову, тодi коли Колiсник качався по хатi з реготу. Яким вiн здався їй гидким, цей запанiлий рiзник, кепкуючий з людського горя… а вона ж повинна його обнiмати та пригортати… якою злою та уїдливою ця стара вiдьма Оришка, плюючи в очi своєму чоловiковi за те, що той розкрив правду… Господи! i це люди! Собаки- так гризуться за недогризену кiстку. Христя переживала за ту хвилину бiльш, нiж за увесь свiй вiк молодий. Не краскою сорому, а блiднотою немочi та страждання покрилося її молоде свiже лице, яснi очi мерхли пiд натовпом важких думок, а в серцi гiрка та неодрадна туга заводила свою пiсню… Невеличка зморшка скочила на її лобi та там i закаменiла.

Не швидко Колiсник одiйшов вiд свого реготу, не скоро одiгнав Кирила вiд вiкна, наказуючи йому переказати Кравченковi та Вовковi, щоб безпремiнно прийшли i як можна скорiше, бо вiн швидко повинен виїхати по службi, а Христя одно сидiла понурившись.

- Чого се наша доня засумувала так? - стаючи проти неї i весело заглядаючи у вiчi, спитав Колiсник.

Христя глянула на його своїми понурими очима i, опустивши, важко зiтхнула.

- По кiм ее так важко зiтхаєш? Чи не за губернiєю засумувала? Бач, як надула свої губи? намурмосилася? Пiшла б краще в садок, подивилася по виднотi на се мiсце, де цiле лiто приндеться лiтувати, нiж отут тумою туманiєш.

Христя зiрвалась, було, йти.

- Iди, iди. I я не забарюся вийти, - сказав Колiсник. Христя зупинилася.

- Я ще не вмивалась, - згадала вона i, не дивлячись на Колiсника, пiдiйшла до стула, на котрому стояла миска з водою, начала умиватися.

- I не нарядилася? - зло зиркнувши на неї, спитав Колiсник.

- I не нарядилася, - з неменшим злом одказала Христя. Колiсник зразу почервонiв.

- Чи ви сьогоднi не зговорилися, бува, мене сердити? То кому-кому скрутиться, а куцому змелеться, - сваркою додав вiн i, сопучи, пiшов з свiтлицi у кiмнату.

Христя умилася i, не розчiсуючись, накинула платок на голову i мерщiй вискочила з хати.

Сонце i геть-то пiднялося; туман розходився по лiсу, осiдав на траву золотою росою. Повiтря прозорiло, помiж золотим морем сонячного свiту темними плямами лежали тiнi по землi; роса на тих мiсцях, наче срiбло, бiлiла. Ставок унизу, мов скло, блищав, i димарi на слободi закурилися. Сизий димок вистилав горою. Доносився глухий людський гомiн… десь скотина ревнула, порося кувiкнуло, кури кудачили, пiвнi голосили. "Слобода загомонiла", - подумала Христя i напрямилася в садок.

У чистому ранковому повiтрi тонув вiн; зверху лилася на його золота сонячна хвиля, знизу знiмалася сиза тiнь. Там, мiж гущавиною молодого гiлля, у зеленiй листвi, навперейми одна другiй щебетали пташки. Скiльки їх i якi вони? Цьомкання, тиркання, лящання мчалося хвиля за хвилею. Горлицi в кущах жалiбно туркотали; зозулi, перелiтаючи з деревини на деревину, мов найнялися кувати; iволги завели таку белькотняву, наче лаялися, i з серця пе поспiшали-слiв вимовити; однi бджоли сумно гули, перескакуючи з квiточки на квiтку. Краса садова, наче чаром, облила, обхопила Христю. Уражене серце потиху переставало болiти, засмучена душа почула - щось легке i тепле в неї переливалося… Важкi думки в головi угасли.

"Свiте мiй, квiте мiй, який ти красний! Ще б ти краснiший був, коли б тебе лихi люди не мутили!" - подумала вона i посунула у саму тiнь молодих кущiв.

Уже сонце високо пiдплило, бралося до раннього обiду, як з хати вийшов Колiсник, радий та веселий, i напрямився в садок.