1Q84. Книга друга - Харукі Муракамі

Однак, безцільно блукаючи вулицями, Тенґо несподівано згадав, що поблизу був дитячий парк. Під час прогулянок він не раз проходив повз нього. У цьому невеликому парку, напевне, є дитяча гірка. Якщо на неї піднятися, то, мабуть, удасться хоч трохи побачити небо. Навіть з такого невисокого місця видимість буде краща, ніж із рівної землі. І Тенґо попрямував до парку. Стрілки годинника показували майже восьму годину.

У парку не було ні душі. Ртутний ліхтар на високому стовпі посередині освітлював усі його кутки. У парку росла велика дзельква з усе ще густим листям і кілька невисоких, заввишки з людину, кущів. Був фонтанчик для пиття, лавки, гойдалки й дитяча гірка. Був і громадський туалет, але надвечір районна влада його замикала — можливо, щоб там не ночували волоцюги. Вдень, перед тим як вести дітей до дитячого садка, молоді мами зупинялися там і, даючи дітям погратися, самі жваво розмовляли про се про те. Та як тільки сутеніло, майже ніхто парку не відвідував.

Піднявшись на дитячу гірку, Тенґо глянув на вечірнє небо. На північному боці парку височів новий шестиповерховий багатоквартирний будинок. Раніше його там не було. Видно, його збудували зовсім недавно. Цей будинок закривав, немов стіною, північну частину неба. У всіх інших напрямах стояли тільки низькі будівлі. Озирнувшись навколо, у південно-західному напрямі Тенґо помітив Місяць, який плив над дахом старого двоповерхового будинку. Місяць третьої фази. «Такий самий, як двадцять років тому, — подумав Тенґо. — Однакових розмірів, однакової форми. Випадковий збіг. Можливо».

Однак цей Місяць, виразно окреслений на осінньому вечірньому небі, ніс у собі характерне для цієї пори року тепло. Справляв зовсім інше враження, ніж Місяць грудневого дня о пів на четверту. Його лагідне природне сяйво лікувало й заспокоювало душу. Як потік прозорої води й ніжний шелест листя на деревах.

Стоячи на дитячій гірці, Тенґо довго дивився на Місяць. З 7-ї кружної дороги долинав змішаний шурхіт автомобільних шин різноманітних розмірів, схожий на шум моря. Він раптом нагадав Тенґо про батькову оздоровницю на березі моря в префектурі Тіба.

Звичайне міське освітлення, як завжди, стерло цятки зірок. На чистому небі тільки де-не-де ледь-ледь пробивалося їх кілька, особливо яскравих. А от Місяць виднів виразно. Плив гідно в небі, не скаржачись ані на вуличне освітлення, ні на повітря, отруєне автомобільним шумом. Напруживши зір, Тенґо бачив на ньому дивні тіні, витворені велетенськими кратерами й долинами. Поки він невинно споглядав місячне сяйво, в ньому пробудилася пам'ять, успадкована з прадавніх часів. Ще перед тим, як людство здобуло вогонь, знаряддя праці й мову, Місяць був незмінним союзником людей. Іноді розганяючи темряву над світом, немов божий дар у вигляді вогню, він послаблював людський страх. Зміна його фаз дала людям поняття часу. Здається, і в наш час, коли темряву вигнано звідусіль, відчуття подяки Місяцеві за таку щедрість міцно закарбувалося в людських генах. Як спільний теплий спогад.

«Здається, я давно не дивився так пильно на Місяць, — подумав Тенґо. — Цікаво, коли востаннє це було? Серед цієї міської метушні жив, дивлячись тільки під ноги. І навіть забув кинути погляд на нічне небо».

Потім в іншому місці неба, неподалік від цього Місяця, він помітив ще один. Спочатку подумав, що це галюцинація. Або оптичний обман. Та, придивившись уважніше, впевнився, що то другий Місяць з чітко окресленим контуром. На мить утративши мову й розтуливши рот, Тенґо розгублено поглядав у цьому напрямі. Не міг усвідомити, що бачить. Обриси й реальний предмет не накладалися одне на одного. Як іноді ідея й слово.

Ще один Місяць?

Заплющивши очі, Тенґо потер долонями щоки. «Власне, що сталося зі мною? — подумав він. — Адже я випив не багато». Він спокійно вдихнув і видихнув. Упевнився, що свідомість повернулася в реальний стан. У темряві із заплющеними очима ще раз перевірив, хто він, де і що зараз робить. Вересень 1984 року, дитячий парк у кварталі Коендзі Токійського адміністративного району Суґінамі, він, Тенґо Кавана, дивиться на Місяць у вечірньому небі. У цьому нема сумніву.

Потім, розплющивши очі, він знову глянув на небо. Спокійно, уважно. Однак там пливло два Місяці.

Це не була галюцинація. У небі висіли два Місяці. Тенґо довго стискав кулак правої руки.

Місяці все ще мовчали. Але вже не були самотніми.

Розділ 19

(про Аомаме)

Коли прокинулася доота

Хоча «Повітряна личинка» — фантастичне оповідання, воно загалом легко читалося. Було написане в стилі розмовної мови десятирічної дівчини, без важких слів, силуваної логіки, нудних пояснень і вишуканих виразів. Від початку до кінця його розповідає дівчина. її слова легкозрозумілі, прості, в багатьох випадках приємні на слух, але майже нічого не пояснюють. Вона плавно розказує лише те, що сама бачила. Вона не зупиняється і не роздумує: «Власне, що зараз сталося?» або «Що це означає?». Повільно, з помірною швидкістю просувається вперед. Читачі, дивлячись на все її очима, йдуть услід за нею. Дуже природно. І несподівано помічають, що опинилися в іншому світі. Нетутешньому. У світі, де карлики плетуть повітряні личинки.

Уже перші прочитані десять сторінок справили на Аомаме сильне враження своїм стилем. Якщо цей стиль належить Тенґо, то він справді наділений літературним талантом. Наскільки вона знала, він уважався математичним генієм, якого називали вундеркіндом. Легко розв'язував математичні задачі, які не давалися навіть дорослим. Його успішність з інших предметів також була високою, хоча й не такою, як з математики. Однокласники не могли його наздогнати ні в чому. Кремезної статури, він був незрівнянним у спорті. Однак Аомаме не пригадувала, щоб він особливо виділявся літературними здібностями. Можливо, в той час вони ховалися в тіні його математичного таланту й не впадали в око.

А може, Тенґо просто переніс її манеру розповіді в літературний текст. І його оригінальність ніяк не причетна до стилю оповідання. Однак їй здавалося, що це, мабуть, не зовсім так. З першого погляду текст виглядав простим, невинним, але після уважного читання вона побачила, що він був усебічно прорахованим і впорядкованим. Без нічого зайвого, але водночас з усім потрібним. З обмеженим набором образних виразів, але точним описом і багатством відтінків. Та головне — в ньому відчувалася досконала гармонія. І не читаючи його вголос, читачі могли її глибоко відчувати. Подібного твору не здатна так вправно написати сімнадцятирічна дівчина.

Його головний персонаж — десятирічна дівчина. Вона належить до малої громади, що проживає у горах префектури Яманасі. її батько й мати живуть спільно з іншими членами цієї громади. Братів і сестер у неї немає. Дівчину привезли сюди відразу після народження, а тому про зовнішній світ вона майже нічого не знає. За щоденними клопотами вони всі троє не мають нагоди як слід спокійно поговорити, але живуть дружно. Вдень дівчина ходить до місцевої початкової школи, а батьки головно зайняті сільським господарством. У вільний час вона їм допомагає по господарству.

Дорослі люди, які живуть у громаді, відкидають спосіб життя, що панує в зовнішньому світі. Вони часто повторюють, що їхній світ — прекрасний самотній острів, фортеця у морі капіталізму. Дівчина не знає, що таке капіталізм або, як іноді кажуть, матеріалізм. Але судячи із зневажливого тону, з яким люди вимовляють це слово, вона здогадується, що, може, це щось неприродне й несправедливе. Якийсь спотворений спосіб життя. Дівчину навчають триматися подалі від зовнішнього світу для того, щоб зберегти в чистоті своє тіло й думки. Бо інакше душа забрудниться.

Громада складається приблизно з п'ятдесяти порівняно молодих чоловіків і жінок, але ділиться на дві групи. Одна група виступає за революцію, друга — за мир. Батьки дівчини загалом належать до другої групи. її батько — серед людей найстарший і від заснування громади грав у ній центральну роль.

Звісно, десятирічна дівчина не може логічно пояснити причини протистояння обох груп. Не зовсім розуміє відмінності між революцією і миром. У неї лише складається враження, що революція — це мислення гострої форми, а мир — обтічної. Обидва способи мислення мають свою форму і забарвлення. І змінюються так само, як фази Місяця. Приблизно таким було її розуміння.

Дівчина також не знала, за яких обставин виникла громада. Вона тільки чула, що приблизно десять років тому, відразу після її народження, в суспільстві сталися великі події і люди, покинувши міське життя, переселилися в самотнє гірське село. Про місто вона знала небагато. На електричці не їздила, не піднімалася й не спускалася на ліфті. Не бачила будинку, вищого за третій поверх. Вона багато чого не знала. Розуміла тільки ті навколишні речі, які бачила власними очима й торкалася власними руками. Проте завдяки приземленому поглядові и неприкрашеній мові дівчина природно, жваво описала становлення громади, навколишню територію, спосіб життя і мислення її членів.