1Q84. Книга друга - Харукі Муракамі

Лідер сказав, що в притулку старої пані живої Цубаси не було, а лише ідея в людській подобі. От чому, мовляв, її повернули додому. Однак розповідати про це господині не годилося. Адже Аомаме сама не знала, що це насправді означає. Але вона пам'ятала про те, як піднявся у повітря мармуровий годинник. Це справді відбувалося перед її очима.

— Скільки днів я переховуватимуся в цій квартирі? — спитала Аомаме.

— Вважайте, від чотирьох днів до тижня. Після того ми забезпечимо вас новим прізвищем і середовищем — перевеземо кудись далеко. Коли ви там улаштуєтеся, певний час заради безпеки нам доведеться перервати з вами контакт. Якийсь час не зможемо зустрічатися. Враховуючи мій вік, можливо, ми вже не побачимося. Може, краще було б, якби я вас не втягувала в таку клопітну справу. Я не раз так думала. І тоді вас не втратила б. Однак…

Стара пані на хвилину запнулася. Аомаме мовчки очікувала її наступних слів.

— Однак ні про що не жалкую. Можливо, так усе судилося. Мусила вас утягти в цю справу. Я не мала іншого вибору. Мною рухала якась нездоланна потужна сила. Прошу вибачення у вас, що так сталося.

— Але натомість ми набули щось спільне. Щось таке дорогоцінне, чого з кимось іншим не могли б здобути. Чого інакше не вдалося б дістати.

— Це правда, — погодилася стара пані.

— Для мене це дуже важливе надбання.

— Дякую. Якщо ви так вважаєте, то це мене трохи радує.

Аомаме з прикрістю усвідомлювала, що не зможе зустрічатися із старою пані, яка була для неї однією з небагатьох близьких людей.

— Будьте здорові! — промовила Аомаме.

— І ви так само будьте здорові! — сказала стара пані. — Нехай вам щастить.

— Якщо це можливо, — сказала Аомаме. Щастя було для неї чимось дуже далеким.

Слухавку взяв Тамару.

— Поки що ви тим ще не користувалися, чи не так? — спитав він.

— Ще ні.

— Краще таки не користуватися.

— Постараюсь виправдати ваші сподівання, — сказала Аомаме.

Зробивши коротку паузу, Тамару промовив:

— Я недавно вам казав, що виріс у сиротинці в горах Хоккайдо.

— Що вас туди помістили після розлуки з батьками й репатріації із Сахаліну.

— У тому закладі перебував хлопець, молодший за мене на два роки, змішаної крові — японки та негра-солдата, що служив на американській військовій базі поблизу Місави. Мати того хлопця була чи то повією, чи то офіціанткою бару. Він опинився там, коли відразу після народження мати його покинула. Був дебелий, але на розум не дуже багатий. Звісно, навколишні діти часто з нього знущалися. Бо кольором шкіри відрізнявся. Гадаю, ви це розумієте.

— Та начебто.

— Позаяк я не японець, то мимоволі взяв на себе роль його захисника. Бо ми обидва опинилися в однакових умовах. Як кореєць, експатрійований із Сахаліну, і син негра та повії. Ми належали до найнижчої касти. Але внаслідок цього я загартувався. Зміцнив свій характер. А він ніяк не зміг. Якби я був не взяв його під свою опіку, то він загинув би. Бо в такому середовищі він, схильний до бійки з будь-якого приводу, не вижив би.

Аомаме мовчки слухала його розповідь.

— Хоч би що йому доручали, нічого в нього не виходило. Нічого нормально не міг зробити. Ні ґудзика застебнути, ні зад як слід витерти. А от у різьбі був неперевершеним. Якщо тільки мав у руках ножа й шматок дерева, то вмить якусь гарненьку річ вирізьблював. Не малюючи ескіза, точно відтворював тривимірний предмет, образ якого раптом виник у голові. Тонко, реалістично. Був по-своєму геніальним. Чимось дивовижним.

— Із savant syndrome,[18] — сказала Аомаме.

— Так, справді. І я пізніше про це дізнався. Це так званий «синдром ученого». Існують люди, наділені такими незвичайними здібностями. Але тоді про це ніхто не здогадувався. Вважали, що він розумово відсталий. З тупою головою, але спритними руками, які майстерно різьблять. Однак чомусь він вирізьблював тільки мишей. Вони в нього гарно виходили. Як не дивись, здавалися живими. Однак нічого іншого він не робив. Усі його просили вирізьбити інших тварин. Скажімо, коня або ведмедя. Заради цього водили його навіть у зоопарк. Та хлопець не виявляв до інших тварин жодного зацікавлення. Тому всі з цим примирились і дозволили йому вирізьблювати тільки мишей. Як йому подобалося. Він створював мишей різноманітної форми, розміру й вигляду. Що й казати, дивовижа, та й годі! Бо в сиротинці не жили миші. Було надто холодно, й поживи бракувало. Там навіть миші бідували. Ніхто не розумів, чому хлопець так прив'язався до мишей… У всякому разі, історія про мишей набула розголосу, про неї написали в місцевій газеті, а тому з'явилися люди, готові купити мишачі скульптурки. І от директор сиротин-ця, католицький священик, домовився, щоб цих мишей з дерева продавала туристам якась крамниця виробів народного мистецтва. Це приносило певний зиск, але самому хлопцеві не перепадала жодна єна. Куди пропадали вторговані гроші, невідомо, та, мабуть, їх використало належним чином начальство сиротинця. Хлопець, діставши ножа й деревину, постійно сидів у майстерні й вирізьблював мишей. Можна сказати, що йому пощастило, якщо робив скульптурки мишей, а не працював тяжко на полі.

— А що потім з ним сталося?

— Не знаю. У чотирнадцятирічному віці я втік із сиротинця й жив сам. Потім, сівши на пароплав, перебрався до центральної Японії, й відтоді моя нога не ступала на Хоккайдо. Коли я бачив його востаннє, він, низько нахилившись над робочим столом, вирізьблював скульптурку миші. Навіть якби тоді я щось сказав, він не почув би. Тому я і не попрощався з ним. Якщо він ще живий, то, напевне, й тепер різьбить мишей. Бо ні на що інше не здатний.

Аомаме мовчки очікувала продовження розповіді.

— Я й тепер часто думаю про нього. Життя в сиротинці було жахливим. Завжди голодним і холодним. Робота — тяжка, а знущання старших дітей над молодшими — нестерпне. А от він, здавалося, не вважав таке життя гірким. Вирізьблюючи ножем мишей, почувався щасливим. Коли в нього забирали ножа, він ставав напівбожевільним, але в інших випадках поводився цілком спокійно. Нікому не завдавав клопоту. Лише мовчки вирізував мишачі скульптурки. Довго тримаючи в руках шматок деревини, він міг побачити, якої форми миша в ньому приховується. Але потребував багато часу, щоб побачити. Та як тільки бачив, за допомогою ножа лише витягував мишу з дерева. Він часто повторював фразу: «Витягати мишу». І витягнена миша, здавалось, от-от побіжить. Інакше кажучи, він постійно звільняв мишей, замкнених у шматку деревини.

— І ви того хлопця обороняли?

— Не тому, що хотів, а через те, що опинився в такому становищі. Це була моя позиція. І якщо вона мені судилася, то будь-що я мав його захищати. Такі були правила. І я їх дотримувався. Якщо хтось на зло забирав у нього ніж, то я збивав напасника з ніг. Старшого, міцнішого за мене, ба навіть кількох разом. Байдуже. Звісно, й мені від них добряче перепадало. І то не раз. Не мало значення, хто перемагав, а хто програвав — кого збивали з ніг чи хто збивав з ніг. Я обов'язково забирав ножа. Це було дуже важливо. Розумієте?

— Здається, розумію, — відповіла Аомаме. — Але врешті-решт ви його покинули.

— Я мусив жити сам-один і не міг вічно доглядати за ним. Цього я не міг собі дозволити. Це ж природно.

Аомаме знову розтулила праву руку й глянула на неї.

— Я кілька разів помічала, що ви тримали в руці маленьку скульптурку миші. її зробив той хлопець?

— Так. Він дав мені одну маленьку. Я забрав її, коли тікав із сиротинця. І зараз я її маю.

— Тамару-сан, чого це ви сьогодні про це мені розповідаєте? Адже, гадаю, ви не з тих, хто просто так про себе розказує.

— Зокрема, я хочу тим сказати, що часто про нього згадую, — відповів Тамару. — Це не означає, що хочу з ним зустрітися. Спеціально не хочу. А якби зустрівся, то не мав би про що розмовляти. Але в моїй голові все ще залишилася яскрава, дорога для мене картина того, як він, не відриваючи очей, витягує з дерева мишу. Ця картина мене чогось навчає. Або намагається чогось навчити. Щоб людина жила, їй потрібна картина, що має зміст, який не можна пояснити словами. Ми живемо для того, щоб щось як слід пояснити. Я так думаю.

— Ви хочете сказати, що це стане фундаментом для нашого життя?

— Можливо.

— І я бачу таку картину.

— Бережіть її.

— Берегтиму, — сказала Аомаме.

— І ще одне я хочу сказати: захищатиму вас, як тільки зможу. Якщо доведеться збивати когось з ніг, зіб'ю. Будь-кого. Незалежно від того, переможу чи програю, напризволяще вас не покину.

— Дякую.

Кілька секунд тривала спокійна тиша.

— Якийсь час не виходьте з квартири. Вважайте, що опинитеся в джунглях, якщо зробите один крок назовні.

— Зрозуміло, — сказала Аомаме.