1Q84. Книга друга - Харукі Муракамі

Ти не самотній.

«Вона переховується», — сказала Фукаері. Як поранена кішка.

Як добре подумати, то це дивовижна випадковість. Фукаері також переховується. З квартири Тенґо не сміє виходити. У цьому кварталі Токіо однаково переховуються дві жінки. Від чогось тікають. Обидві тісно пов'язані з Тенґо. Невже в цьому є спільна причина? Чи це лише випадковий збіг?

Звісно, відповіді не було. Тільки запитання безцільно виринали. Надто багато запитань і надто мало відповідей. Щоразу.

Коли Тенґо допив пиво, до нього підійшов молодий офіціант і запитав, чи він ще чогось бажає. Після короткого вагання Тенґо попросив принести віскі «Bourbon» з льодом і ще одну порцію суміші горішків. Офіціант сказав: «Є тільки американське віскі «Four Roses». Годиться?» Тенґо відповів, що годиться. «Байдуже!» — подумав він і знову згадав про Аомаме. З кухні у глибині пивнички щирився запах смаженої піци.

«Власне, від кого ховається Аомаме? Може, тікає від правосуддя?» — припустив Тенґо. Однак він і подумати не міг, що вона стала злочинницею. Власне, який злочин вона скоїла? Ні, поліція тут ні до чого. Хоч би хто це був, але не за порушення закону він її переслідує.

«А може, її переслідують ті самі, що й Фукаері? — раптом подумав Тенґо. — Скажімо, карлики. Але чому й за що вони мали б переслідувати її?»

«Та якщо припустити, що насправді вони переслідують її, то головну роль у цьому, можливо, відіграю я, — міркував Тенґо, але, звісно, не міг зрозуміти, чому сам опинився в центрі такого розвитку подій. Якщо припустити, що є певний фактор, який пов'язує між собою Фукаері й Аомаме, то це лише він, Тенґо. — Може, я, нічого не знаючи, скористався якоюсь силою, щоб притягти її ближче до себе».

Якоюсь силою?

Він глянув на свої руки. «Незрозуміло. Власне, де в мене така сила?» — подумав Тенґо.

Принесли «Four Roses» з льодом і полумисок з новими горішками. Ковтнувши віскі, він узяв кілька горішків у долоню і легенько потрусив ними, наче гральними кісточками.

Так чи інакше, Аомаме перебуває десь у цьому місті. Куди можна дійти пішки. Так сказала Фукаері. «І я цьому вірю, — роздумував Тенґо. — Якби хтось запитав чому, не знав би, що відповісти, але все одно вірю». Однак, власне, як можна відшукати Аомаме, що десь переховується? Нелегко знайти навіть людину, яка відкрито живе в суспільстві. А якщо вона навмисне ховається, то, ясна річ, це завдання стає складнішим. Може, оголосити її прізвище по гучномовцю? Навряд чи тоді вона зголоситься. Бо лише приверне до себе увагу навколишніх людей і піддасться ще більшій небезпеці.

«Мабуть, залишилося щось варте спогадів», — подумав він. «У вас є що згадати про неї? Це може стати вам у пригоді», — сказала Фукаері. Однак уже давно перед тим Тенґо мав відчуття, ніби не міг пригадати одного-двох важливих фактів, що стосувалися Аомаме. Вони, немов камінець, що потрапив у черевик, раз по раз його непокоїли. Не різко, але невідступно.

Ніби витираючи шкільну дошку, Тенґо зосередився по-новому й спробував ще раз поритися в пам'яті. Як рибалка неводом, пройшовся по її намулистому дну, щоб виловити щось про Аомаме, про себе самого та їхнє оточення. Усе по порядку, одне за одним, уважно відтворював у пам'яті. Та що й казати, відтоді збігло двадцять років. І хоча тогочасна картина, так би мовити, залишилася яскравою, мало що вдавалося згадати конкретно.

Однак він мусив виявити щось з минулого, на що досі не звернув уваги. Негайно, зараз. Бо інакше не зможе віднайти Аомаме, яка, напевне, переховується десь у цьому місті. Якщо вірити словам Фукаері, час для пошуку обмежений. І щось Аомаме переслідує.

Тенґо вирішив думати про зір. Що бачила там Аомаме? І що бачив він сам? Вирішив подумки простежити за плином часу і зором.

Стискаючи його руку, дівчина дивилася йому прямо в очі. І той погляд ані на мить не відвертала. Спочатку, зовсім не розуміючи її поведінки, Тенґо подивився на неї так, ніби хотів пояснення. «Напевне, це якась помилка, якесь непорозуміння», — подумав він. Та ні, це не була ні помилка, ні непорозуміння. Він бачив, що в неї страшно глибокі й прозорі очі. Таких чистих очей він досі ні разу не зустрічав. Вони скидалися на глибоке джерело з прозорою водою, під якою, однак, не видно дна. Якщо в них довго вдивлятися, то, здавалося, можна потонути. Тому він, ніби втікаючи, одвернув від них свій погляд. Мимоволі.

Насамперед він глянув на дерев'яну підлогу під ногами, потім на порожній вхід аудиторії, а після того, злегка повернувши голову, зиркнув за вікно. І тоді погляд Аомаме не перемінився. Вона вп'ялася ним в очі Тенґо, який дивився надвір. Тенґо відчував його шкірою. її пальці з незмінною силою стискали його ліву руку. В цьому потиску не було ні крихти сумніву або вагання. Вона не боялася. Не мала чого боятися. І через пальці намагалася передати Тенґо свою рішучість.

Позаяк це сталося після прибирання, то для провітрювання вікна були широко розчинені, а білі штори повільно гойдалися од вітру. За вікном простягалося небо. Стояв уже грудень, але сильний холод ще не відчувався. Високо в небі пливли стрімкі білі хмари, що нагадували про осінь. Здавалося, щойно хтось провів по них щіткою. Потім там, під хмарою, щось з'явилося. Сонце? Ні, не воно. Це було не Сонце.

Тенґо затаїв подих і, притиснувши палець до скроні, спробував заглянути глибше в пам'ять. І саме тоді намацав у свідомості тонку нитку, яка от-от могла обірватися.

Так, там був Місяць.

Ще не смеркло, але Місяць чітко виднів. Місяць третьої фази. «Виявляється, ще завидна можна бачити Місяць так виразно!» — здивувався Тенґо. Він це добре пам'ятає. Та сіра безживна кам'яна брила, наче прив'язана невидимою ниткою, знічев'я висіла низько в небі. На ній панувала штучна атмосфера. З першого погляду здавалося, що це — Місяць, зроблений для театральної декорації. Але, звісно, це був справжній Місяць. Бо хто ж витрачатиме час на те, щоб вішати на справжньому небі штучний Місяць?

Раптом Тенґо помітив, що Аомаме вже не дивилася йому в очі. Звернула свій погляд туди, куди він дивився. Як і він, Аомаме вп'ялася очима в Місяць серед білого дня. З дуже серйозним виразом обличчя міцно стискаючи його руку. Тенґо знову глянув їй в очі. Вони вже не були такими прозорими, як перед тим. Натомість в них відчувалася твердість кристалу. Яскраві, вони одночасно віддавали суворістю, що нагадувала про паморозь. Що це, власне, означало, Тенґо не міг збагнути.

Нарешті дівчина, очевидно, зважилась — раптом відпустила його руку, повернулася до нього спиною і, не промовивши жодного слова, притьмом вийшла з аудиторії. Ні разу не обертаючись, залишила Тенґо на порожньому місці.

Розплющивши очі, Тенґо розслабився, глибоко видихнув і ковтнув віскі «Bourbon» з льодом, насолоджуючись, як воно проходить через горло й спускається вниз стравоходом. Потім ще раз вдихнув і видихнув. Постаті Аомаме вже не було видно. Повернувшись до нього спиною, вона покинула аудиторію. І зникла з його життя.

Після того минуло двадцять років.

«Місяць!» — подумав Тенґо.

«Я тоді бачив Місяць. І Аомаме так само його бачила. Попелясту кам'яну брилу, що о пів на четверту пливла на ще світлому небі. Мовчазного самотнього супутника. Вони обоє дивилися на нього. Але що, власне, це означає? Що Місяць веде мене туди, де перебуває Аомаме?»

«Можливо, тоді Аомаме потай довірила свою душу Місяцю, — зненацька подумав Тенґо. — Й уклала з Місяцем щось схоже на таємну угоду. В її погляді, зверненому до Місяця, проглядало щось надзвичайно серйозне, що спонукало до такого припущення».

Звичайно, Тенґо не здогадувався, що вона посилала тоді Місяцеві. Але що Місяць дарував їй, Тенґо приблизно уявляв собі. Мабуть, повну самотність і мир — найкраще, що Місяць може подарувати людині.

Розплатившись, Тенґо вийшов з пивнички «Муґіатама» й звів очі до неба. Місяця не побачив. Небо було чисте, й, напевне, десь на ньому він плив. Але з вулиці, оточеної будинками, його не вдавалося помітити. Засунувши руки в кишені, у пошуках Місяця Тенґо переходив з однієї вулиці на іншу. Хотів добратися до місця з відкритим полем зору, але в кварталі Коендзі, рівній, без пагорбів і навіть схилів, місцевості, чогось такого не знайшов. Подумав, що не завадило б вибратися на якийсь дах, з якого відкрився б горизонт, але навколо себе підходящого будинку не побачив.

Однак, безцільно блукаючи вулицями, Тенґо несподівано згадав, що поблизу був дитячий парк. Під час прогулянок він не раз проходив повз нього. У цьому невеликому парку, напевне, є дитяча гірка. Якщо на неї піднятися, то, мабуть, удасться хоч трохи побачити небо. Навіть з такого невисокого місця видимість буде краща, ніж із рівної землі. І Тенґо попрямував до парку. Стрілки годинника показували майже восьму годину.