Альфонс Цiттербаке (на украинском языке) - Герхард Гольц-Баумерт

-- А пiдiйди-но сюди!

Я пiдiйшов i став поруч нього. Ще трохи, i я дожену його зростом (бабуся ж значно вища за дiдуся). Обiзвався дiдусь Мюркельмайер:

-- Отже, вирiшили. Менi теж подобається такий вихiд iз становища. Альфонс iз тромбоном стане бiля нас, а ми гратимемо. Тодi буде вже без десяти хвилин дванадцята, i люди не роздивляться, хто там стоїть на баштi.

Бiльше вони зi мною не стали розмовляти, а я не зважився сказати, що у мене вiд висоти паморочиться голова.

Настав новорiчний вечiр. Моя бабуся вкотре умовляла трьох дiдусiв:

-- Ви мов дiти. Облиште хоч раз своє грання...

А менi сказала:

-- Альфонсе, ти щось дуже блiдий.

Але я мовчки влiз у дiдусiв кожух, натяг на вуха його шапку, вiд чого удвiчi поважчав, i пiшов iз дiдусями Мюркельмайєром та Поллiхом до ратушi. Мiй дiдусь стояв бiля вiкна i дивився нам услiд. Його шия, вуха i нiс були вкутанi у величезну вовняну шаль.

Як стали пiдiйматися сходами, дiдусь Поллiх, узяв у мене тромбона, а менi дав рiжка. Але навiть iз рiжком я зумiв зачепитися за поруччя. Рiжок трохи погнувся. Це було погано, але найгiрше чекало нас попереду. Коли ми вийшли з великих поточених шашелем дерев'яних дверей на майданчик башти, у мене аж пожовкло в очах (чом не почорнiло -адже був вечiр?). Внизу, мов маленькi жучки, метушилися люди -- вони поспiшали до ратушi, бо знали: незабаром на баштi має початися концерт.

Дiдусi ще раз нагадали менi:

-- Не дми в тромбон, стiй собi спокiйно, а коли ми закiнчимо, щоб i ти разом iз нами махав шапкою.

Я кивнув i мiцно притис до грудей тромбон. Дiдусi почали концерт. Думаю, вони грали добре. Внизу, наче мурашки, ворушилися люди. Другу пiсню дiдусi пiшли грати на iнший край майданчика. Тут, нагорi, почуваєш себе так, наче ти повис над прiрвою. У мене аж похололо в грудях. В цю мить десь поруч двiчi страшенно гримнуло. Менi здалося, що то пальнули з гармат. Мов божевiльний, я подув у тромбон. З переляку, звiсно. Тромбон застогнав, потiм забурчав.

Дiдусь Поллiх вмить перестав грати i гукнув до мене:

-- Облиш, Альфонсе, облиш!

Вiн знову почав грати, але нiяк не мiг попасти в такт iз дiдусем Мюркельмайєром.

-- Геть! -- зашипiв вiн на мене.

Я вiдiйшов убiк i задивився в чорну глибину на барвистi лiхтарi та натовп. Поруч мене дiдусi грали якихось неймовiрно гарних пiсень. А потiм знову пролунав той самий грiм. Цього разу аж тричi. З переляку я мало знову не подув у тромбон, та в головi блискавично промайнула думка: ти не смiєш дути! I тут я впустив тромбон, а може, вiн просто вислизнув у мене з рук. Я спробував пiдхопити це страховисько, притиснути його до поруччя. Руки в мене заклякли вiд холодного вiтру та страху i були мокрi вiд снiгу, що лежав на поруччi. А тромбон все далi й далi перехилявся через поруччя. В розпачi я вхопився просто за холодне пузо тромбона. Наче велика золота рибина, пропав вiн з очей.

-- Допоможiть! -- зарепетував я. -- Вiн же всiх повбиває!

Дiдусi Поллiх i Мюркельмайєр перестали грати.

Тримаючи свого рiжка задубiлими пальцями, дiдусь Поллiх запитав мене:

-- Альфонсе, а де тромбон?

Я показав униз. Але тромбон нiкого не вбив. Вiн покотився по даху i застряв там у глибокому снiгу, зачепившись за ринву. На жукiв, тобто на юрбу внизу, посипалася цiла снiгова лавина. Ми бачили, як люди махали нам, чули їхнi вигуки. Я кинувся вниз сходами. Я чув, як позаду сварилися дiдусi Поллiх i Мюркельмайєр.

-- Це ти запропонував, Евальде!

-- А ти наполiг узяти Альфонса!

Коли я знову вiдчув пiд ногами тверду землю, то трохи повеселiв. Однак в ту ж мить чиясь мiцна рука вхопила мене за вухо, i я почув дiдусiв голос:

-- Що ти, хлопче, зробив iз нами? Вже двадцять рокiв ми даємо чудовi концерти на баштi. Тепер люди смiються над нами. А мiй тромбон, де мiй тромбон?

Цього разу я показав угору.

Не знаю, чого вiд мене завжди хочуть дорослi. Адже тодi нiхто як слiд не дослухався до тих пiсень, дехто в той час уже пiдпалював фейєрверки. Може, люди навiть подумали, що падiння тромбона було в програмi новорiчного вечора.

До речi, дiдусiв тромбон уцiлiв. Наступного дня пожежники полiзли драбиною i дiстали його. Пропав тiльки мундштук. Це найнезначнiша частина тромбона. Звiсно ж, дiдусi кажуть, що мундштук найголовнiший.

Сьогоднi 4 сiчня, а троє дiдусiв усе ще сперечаються, хто з них узяв мене нагору. Я знаю, то був дiдусь Поллiх, але мовчу, бо дiдусi не надто зважають на мої слова. Вони мають мене за невиправного шибеника i йолопа. Вони аж нiяк не самокритичнi. Вся ця iсторiя сталася через дiдусiв нежить. А я хiба винний, що у мене так легко наморочиться голова? Я не збираюся ставати покрiвельником -- коли виросту, будуватиму тунелi. I нарештi, про те, що гримiло. Тiльки наступного дня я збагнув, що то був годинник на ратушi. Вiн бив половину, а потiм без чвертi дванадцяту. Уявiть себе з тромбоном у руках поруч такого велетня. Як би ви повелися?

* * *

Ага, ось i панi Цвой.

-- А вже скоро вечiр, вже посутенiло, -- кажу я.

-- Вибач, Альфонсе, але в мене було таке важливе засiдання, -вiдповiдає вона.

-- Еге ж, -- кажу я, -- тато завжди так говорить, коли приходить додому пiзно ввечерi. Мама каже, що вона цього не зносить.

Панi Цвой нiяковiє i каже: -- Воно то так...

Там часом вона гортає мої папери, де я все позаписував.

-- Це ми надрукуємо, це ми надрукуємо, -- весь час приказує вона, смiється i поплескує мене по плечу. Потiм дає менi 50 пфенiгiв на зворотний шлях -- 20 пфенiгiв на проїзд i 30 на лимонад.

Тiльки випивши на вокзалi ситра, пригадую, що через усю ту метушню в дитячому видавництвi я так i не здав те оповiдання, що написав на конкурс -- воно лишилось у мене в кишенi. Але туди я бiльше не пiду. Краще вiдмовлюся вiд конкурсу. Я ж невдаха, чи не так?

Якщо вам сподобалися (чи не сподобалися) мої оповiдання, напишiть у дитяче видавництво.

Ваш Альфонс Цiттербаке.

Частина II

Озеро Кюдер, що бiля нашого мiста, невелике, але дуже поросле очеретом. Одначе дехто в ньому купається. А я там проводжу цiлi днi -готуюся до першостi школи з плавання. Заважають водоростi, але дарма, я наполегливо тренуюся, бо вважаю, що хоч i важко в навчаннi, зате пiзнiше, на змаганнях у басейнi легко вирвуся вперед. Он радянський чемпiон свiту iз стрибкiв у висоту Брумель тренувався iз свинцевим поясом i в черевиках iз свинцевими пiдошвами. А я вправляюсь серед водоростей. Пропливши дистанцiю двадцять разiв i добряче втомившись, лягаю на пiсок, весь у зеленiй рясцi, з баговинням у волоссi. Уявляю, як пiд час шкiльних змагань усi на трибунах захоплено вiтатимуть мене i хором гукатимуть: "Альфонс, Альфонс!"

Аж раптом чую жiночий крик. Бачу, жiнка стоїть у човнi недалеко вiд острова i махає руками.

Якусь мить я спостерiгав за нею, але вона все не заспокоювалася. Тодi я ввiйшов у воду i поплив до тiєї жiнки. Врятувати людину -- це ж прекрасно! Ти вчинив по-геройському, i тебе всi шанують. Виявилось, її човен застряв у баговиннi й дуже розгойдався. Коли я пiдплив ближче, жiнка сказала:

-- Я звiдси не виберусь, тут так заросло...

-- Не турбуйтесь, я вас врятую! -- гукнув я.

-- Ой-ой! -- забiдкалася жiнка. -- Цього ще не вистачало!

-- Заспокойтесь! Покладiться цiлком на мене -- я майже майстер з плавання стилем брас серед школярiв! Не бiйтеся, усе буде гаразд!

Та далi сталося таке, чого я досi не можу збагнути. Чи то борт човна був слизький, чи жiнка була не уважна, але коли я спробував улiзти в човен, вiн перекинувся. Добре, що тут хоч не дуже глибоко. Стоячи по шию у водi, з зеленим баговинням у волоссi, жiнка приголомшено дивилася на мене. Я заплутався у вудках (це ж ними вона щойно розмахувала!) i зашарiвся. Найнеприємнiше те, що я завжди червонiю, навiть без причини.

-- Нiчого, -- сказав я, -- ходiмо он туди, на острiвець, -- там ви будете справдi врятованi.

Жiнка знову влiзла в човен, i я попхав його до острiвця. Там ми посiдали поруч. Жiнка роззулася i вилила на пiсок воду з туфель.

-- Дуже вдячна за порятунок, -- тихо мовила вона. -- А вудки пропали... Справдi, дуже вдячна.

-- Ет, це не бiда, -- вiдказав я. -- Я ж говорив, що залюбки врятую вас.

Але жiнка, мабуть, не дуже радiла, що її врятовано. Вона мовчала.

-- Озеро дуже заболочене, правда? -- аби не мовчати, сказав я.

I раптом жiнка почала смiятися. Здавалося, тому смiховi не буде кiнця.

"Може, у неї сонячний удар", -- злякано подумав я i став пригадувати, як навчав нас пан Фiлькендорф рятувати потерпiлих вiд сонячного удару. У мокрому одязi, вся в зеленому баговиннi, жiнка качалася по пiску.

-- Просто неможливо, -- приказувала вона, -- помру зо смiху... хто ж iще мiг бути... це ж Альфонс Цiттербаке... хто рятує мене i перекидає човна, переплутує мої вудки... не можу повiрити... Альфонс Цiттербаке...

Мене мов громом приголомшило. Звiдки вона знає мене? Та ще й смiється надi мною.

-- Ти ж Альфонс? -- запитала вона i ласкаво поплескала мене по щоцi. А я цього взагалi не люблю.

-- Так! -- стримано пiдтвердив я. -- Це справдi я, ваш рятiвник Альфонс Цiттербаке.

-- I ти не впiзнаєш мене? -- запитала жiнка i змахнула зi своєї брови нитку баговиння. Я уважнiше придивився до неї i вмить зблiд. Упiзнав! Це ж панi Цвой! Це їй розповiдав я тодi про свої пригоди, а вона зробила з них ту дурну книжку, в якiй усi смiються надi мною i нiхто не сприймає мене всерйоз.