Альфонс Цiттербаке (на украинском языке) - Герхард Гольц-Баумерт

-- Ага, -- загув чийсь бас, -- то це ти й є той лобур, який завжди лазить у нас по деревах i витоптує траву? I папiр це ти теж понакидав?

Це був двiрник. Вiн дивився суворо i мiцно тримав мене дужою рукою.

-- Та нi, -- пробелькотiв я. -- То не я.

-- А що ж ти тут робиш? I чи не тебе впiймав я на цьому деревi?

-- Нi, -- сказав я. -- Ви справдi впiймали мене на деревi. Але я не пустун, я тiкаю вiд лева. Я -- пiонер Альфонс Цiттербаке, збираю макулатуру.

-- Отакої! Де ж узятися левовi на каштанi? -- здивувався двiрник. Вiн усе ще мiцно тримав мене за штани.

-- Та не на каштанi! Вiн сидить пiд професоровими дверима, отож менi довелося тiкати у вiкно, -- пояснив я.

Двiрник змiряв мене суворим поглядом.

-- Ходiмо нагору! -- наказав вiн.

-- Нi, нi! -- зарепетував я. -- Не хочу, щоб мене зжер лев!

Тим часом навколо нас зiбрався гурт людей. Вони перешiптувалися :

-- Побачив лева i вискочив у вiкно!

Хто засмiявся, хто спохмурнiв.

-- А де ж той лев? -- поцiкавився один чоловiк.

-- Сидить отам на площадцi, -- вiдповiв я.

Тут нагодилися нашi пiонери, i Петер проштовхався до мене.

-- Ти щось накоїв, Цiттербаке? -- запитав вiн. -- Знову прикрощi?

I я розлютився.

-- А як менi збирати макулатуру, коли на сходах сидить лев i не пускає? Нiколи не щастить менi!

Довелося-таки менi повести нагору двiрника та ще одного чоловiка, щоб показати їм лева. Двiрник узяв iз собою лопату, а той чоловiк -дрючка. Я здогадався взяти з собою кульок iз кiстками. Кину їх левовi, вiдверну його увагу, а сам утечу.

Раптом у дверях будинку з'явився професор. Двiрник -- до нього.

-- Пане професоре, -- сказав вiн. -- Цей хлопець запевняє, що пiд вашими дверима сидить лев.

Професор заперечливо похитав головою:

-- То не лев, а гiєна.

Всi навколо захвилювались, а я голосно сказав:

-- Бачите, я сказав правду.

Петер прошепотiв менi на вухо:

-- Ти сказав неправду. Гiєна не лев. Не лови гав на уроках бiологiї...

А чоловiк iз дрючком сказав професоровi:

-- Чому ж ви пускаєте гiєну на сходи? Ось хлопцевi довелося лiзти у вiкно.

Професор нiчого не зрозумiв:

-- У вiкно? Пускаю гiєну?

I раптом професор страшенно зареготав. Вiн аж трусився вiд смiху. Тодi скинув окуляри i протер їх, бо на очах у нього виступили сльози.

-- Нiчого смiятися, -- зауважив я. -- Гiєна теж небезпечна, вона кусається.

-- Нi, ха-ха-ха... Нi, ця гiєна... ха-ха-ха... -- реготав професор, хапаючися за живiт, мабуть, вiд смiху в нього болiло всерединi.

-- Вона вже не кусається. Це опудало! Його з'їла мiль, i я виставив на сходи, гадав, ти вiзьмеш його.

I всi зареготали, та так голосно, що прибiг полiцейський з'ясувати, що тут дiється.

-- Нiчого не сталося, -- сказав двiрник i пирснув зо смiху. -Просто цей хлопчина злякався опудала гiєни i вискочив у вiкно.

Тим часом позбирав я свiй папiр i вiднiс до вiзка.

Отаке буває, коли дуже стараєшся.

Наступного тижня ми вивчали з бiологiї тваринний свiт Африки. Коли вчитель згадав про гiєн, Бруно пiдняв руку i сказав:

-- Хай Цiттербаке розповiсть, як вiн полював на гiєн!

Весь клас закихкотiв, а я зашарiвся. Завтра ми знову збираємо макулатуру. I хто його знає, що я ще накою.

Що сталося зi мною в трамваї

Якось я вирiшив поїхати до тiтки Зiгрiд. Коли я прийшов на трамвайну зупинку, там нiкого не було. Поступово людей ставало все бiльше й бiльше. А коли з-за рогу з'явився трамвай, людей було вже стiльки, що я не мiг їх порахувати. Трамвай зупинився, i тут почалися мої пригоди. Один лiтнiй чоловiк сказав iншому:

-- Поглянь на цього хлопця. Не знає, чого хоче: шастав то вперед, то назад.

Я почув це i злякався. Чому дорослi кажуть таке про мене? Я ж перший прийшов сюди. Ступив назад i -- просто на ногу жiнцi. Як вона лаялася! Тодi я протиснувся далi назад, став i подумав собi: ви ще побачите, який я ввiчливий. I став зовсiм позаду. Всi сiли. Коли ж я хотiв ускочити в дверi, водiй гукнув:

-- От лобуряка! Прибiгає в останню мить, та ще й стрибав, хоче поламати ноги!

I трамвай поїхав без мене.

Наступний трамвай був переповнений. Цього разу я краще пильнував i став проштовхуватися вперед. Люди почали знову:

-- Таке мале, рябе, а як штовхається!

Я тихенько вiдказав:

-- Коли не пробивався, то бурчали, а як пробиваюся, ви тiєї ж.

Говорив я дуже тихо, але дехто почув. Одна лiтня жiнка в чорному капелюсi з широкими крисами, що звисали над вухами, мов крила шулiки, не витримала i крикнула верескливим голосом:

-- Вiн ще й сперечається!

Тут я пригадав, як мама завжди мене напучує: "Альфонсе, навiть коли тебе несправедливо в чомусь звинувачують, не сперечайся, краще помовч, бо розмова -- срiбло, а мовчанка -- золото", -- i негайно замовк.

Жiнка з крилами шулiки над вухами не заспокоїлася. Вона звернулася до свого сусiди, чоловiка, що палив люльку:

-- Ну й зухвалий хлопчисько i впертий до того ж.

Чоловiк вийняв люльку з рота i сказав:

-- Але ми теж iнодi поводимося не так, як слiд.

Ззаду протискувались у вагон i так штовхнули чоловiка з люлькою, що вiн ледве втримався на ногах.

До тiтки їхати шiсть зупинок. Я мало не проїхав свою зупинку. Щоб проштовхатися до виходу, довелося добряче попрацювати лiктями. Що тiльки кричали менi навздогiн дорослi!

Я часто задумуюсь: як же треба входити в трамвай? Протискуватися вперед -- погано, тупцювати позад усiх -- теж не годиться. Ох, нелегко буває, коли тобi десять рокiв i ти нiчого не можеш сказати на свiй захист.

Iнколи менi сниться, що я водiй i мiй трамвай мчить так швидко, що пасажирам стає моторошно. I всi вони нiби нiмiють i робляться маленькi на своїх сидiннях. Вони все меншають, а я бiльшаю, зловтiшно смiюсь i лечу з ними темними, тихими вулицями.

А вам таке не сниться?

Чому в мене з рук випав тромбон

Все почалося з того, що на Новий рiк менi дозволили провiдати дiдуся й бабусю. Вони живуть у маленькому гарному мiстi. Я дуже зрадiв. Звiсно, зрадiв я не тiльки тому, що знову побачу те мiстечко, а передовсiм тому, що в дiдуся i бабусi зможу робити все, що схочу. Та коли я приїхав, усе склалося не так, як гадалось.

Якось я застав за розмовою трьох дiдусiв. Перший був мiй дiдусь. Другий i третiй -- не мої дiдусi, але я знаю їх давно. Це дiдусi Поллiх i Мюркельмайер. Вони сидiли за столом дуже сердитi i розмовляли так голосно, нiби сварились.

Дiдусь Поллiх сказав:

-- Паулю (це так звати мого дiдуся), ти мусиш це зробити, а то що подумають про нас люди?

Мiй дiдусь у вiдповiдь:

-- Фрiдрiху, повiр менi, я б охоче пiшов, але з нежиттю i хворим горлом...

А йому дiдусь Мюркельмайєр:

-- Паулю, не кидай нас у бiдi. Вже двадцять рокiв ми робимо це. А що тепер мiсто подумає про нас?

Мiй дiдусь мало не заплакав:

-- Але ж, Евальде, зрозумiй, я просто не можу!

В цю мить вони помiтили мене i почали бурчати -- чому, мовляв, такої чудової зимової днини я сиджу в хатi. А я все крутився коло вiкна, намагаючись зрозумiти, про що сперечаються дiдусi. Нарештi збагнув: мiй дiдусь не може грати на тромбонi. Три дiдусi завжди в новорiчний вечiр грають пiсень на баштi ратушi. Мiй дiдусь грає на тромбонi, дiдусь Мюркельмайєр -- на маленькiй сурмi, а дiдусь Поллiх -- на рiжку.

Тепер же мiй дiдусь такий застуджений, що не хоче i не може грати. Два iншi дiдусi дуже непокоїлися i, коли суперечка загострювалась, вони знову присiкувалися до мене, нiби я був винний.

-- Паулю, ти мусиш грати, -- знову й знову наполягали дiдусi.

Але мiй дiдусь тiльки заперечливо похитав головою i крекчучи сказав:

-- Я й так голосу не пiдведу.

Дiдусь Поллiх, мастак на жарти, засмiявся:

-- А що, як Альфонс пiде з нами? Вiзьмiмо його на башту. Вiн замiнить тебе, Паулю.

Мiй дiдусь сердито зиркнув на нього крiзь окуляри:

-- Фрiдрiху, не жартуй. Альфонс же не вмiє грати!

-- Але ж ми повиннi грати, -- правив своєї дiдусь Мюркельмайер. -А то що подумає про нас мiсто?

Дiдусь Поллiх захопився своєю iдеєю:

-- Чому б йому не пiти? Хлопець майже такий, як ти на зрiст. Одягнемо його у твiй кожух i хутряну шапку. Вiн тiльки стоятиме з нами, а ми з Евальдом будемо грати за трьох. Може, люди, що знизу дивитимуться на нас, нiчого не помiтять.

Всi три дiдусi подивилися на мене.

-- А як пiдiймаються на башту? -- поцiкавився я (у мене ж вiд висоти наморочиться голова).

-- Як? Що за дурнi питання! Звiсно ж, по дерев'яних сходах! -сердито сказав мiй дiдусь i сьорбнув грогу[*] iз склянки. Однак пропозицiя дiдуся Поллiха йому начебто сподобалася, бо вiн покликав мене: [* Грог -- напiй iз рому чи коньяку та окропу з цукром.]

-- А пiдiйди-но сюди!

Я пiдiйшов i став поруч нього. Ще трохи, i я дожену його зростом (бабуся ж значно вища за дiдуся). Обiзвався дiдусь Мюркельмайер:

-- Отже, вирiшили. Менi теж подобається такий вихiд iз становища. Альфонс iз тромбоном стане бiля нас, а ми гратимемо. Тодi буде вже без десяти хвилин дванадцята, i люди не роздивляться, хто там стоїть на баштi.

Бiльше вони зi мною не стали розмовляти, а я не зважився сказати, що у мене вiд висоти паморочиться голова.

Настав новорiчний вечiр. Моя бабуся вкотре умовляла трьох дiдусiв: