Альфонс Цiттербаке (на украинском языке) - Герхард Гольц-Баумерт

-- Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?

Я пригадав, як ми з татом вправлялися в стрибках головою вниз, i забув про уклiн. Як подивилася на мене мама! Уклiн дружинi дядька Альфреда вийшов чудовий.

Раптом я помiтив, що тут є ще й дiвчинка. Це була донька дядька Альфреда. її звали Iльза. Ми мусили теж подати одне одному руки. Як того хотiла мама, я зробив низький уклiн. Однак я не помiтив, що при цьому Iльза ледь-ледь присiла. В той час, коли я нахиляв голову, Iльза саме випростувалася. I ми стукнулися головами. Було дуже боляче. Iльза заплакала. Моя мама геть знiтилася. Мої та Iльзинi батьки стали взаємно вибачатися. Нiхто на нас не дивився, тож Iльза показала менi язик, а я їй -- кулак.

Потiм ми зайшли до кiмнати. На столi було повно всякої всячини, але я вiдразу ж прикипiв поглядом до чудового пирога. Я не витримав i прицмокнув язиком, а мама пильно подивилася на мене.

Всi посiдали. Я зрадiв, що не було нiяких ложок, взяв чималий шмат пирога з начинкою i вiдкусив стiльки, що не мiг i язиком повернути. Раптом я вiдчув, що хтось наступив менi на ногу. "Еге, ця дурна Iльза тепер хоче менi вiддячити", подумав я. Я скорчив їй таку пику, що вона аж рота роззявила з несподiванки.

I знову хтось штовхнув мене. Я зовсiм розлютився.

-- Хто тут штовхається ногами? -- голосно запитав я i подивився на Iльзу.

Мама поклала менi на плече руку i я зрозумiв, що хто-хто, а вона мої слова почула.

-- Бери пирiг ложкою, -- зашипiла мама.

-- Та їх же тут нема, а тiльки виделки, -- теж пошепки вiдказав я.

Тодi мама тихенько пояснила:

-- Та це ж i є виделки для пирога.

Таких виделок у нас нема. Я кивнув i почав їсти виделкою. Незабаром мене знову штовхнули. Тепер я помiтив, хто штовхається. То була мама. Вона побачила, що я їм восьмий шматок, а штурхан означав: перестань їсти!

Довелося покласти виделку. Помiтивши це, дядько Альфред сказав:

-- Альфонсе, якщо ти так їстимеш весь час, то нiколи не виростеш.

-- Красно дякую. Я наївся, -- вiдповiв я i скоса глянув на пирiг.

Дружина дядька Альфреда теж взялася припрошувати:

-- Та вiзьми ще шматочок, вiзьми!

Я тiльки похитав головою.

-- Не манiрся, -- додав тато i вiдразу ж здригнувся.

Певно, мама наступила йому на ногу.

Я бiльше нiчого не їв. Пiсля кави нам з Iльзою довелося вийти з кiмнати. Спочатку ми не розмовляли. Одначе згодом я дiзнався, що вона чудово вмiє гратися в пiжмурки. А коли я довiдався, що їхнiй загiн любить бавитися в iндiанцiв, що там Iльза -- дружина ватажка i звати її Велика Змiя, вона менi сподобалася.

Раптом у мене забурчало в животi.

-- Страшенно голодний, -- пробурчав я.

Велика Змiя теж хотiла їсти. Її мама сказала, що не можна багато їсти, коли вдома гостi. Але Iльза знайшла вихiд iз становища.

-- В комiрчинi є таця з пирогом, -- згадала вона. -- Ми проберемось туди i вiзьмемо трохи.

Спочатку я вагався. Мама, безперечно, сказала б, що гiсть не смiє заходити в чужу комiрчину. Та Велика Змiя нагадала, що ми iндiанцi, а iндiанцям усе дозволяється. До того ж ми голоднi. Ми зайшли до кiмнати й попрощалися з дорослими. Я вклонився, вона присiла. Дорослi приємно здивувалися, що ми добре затямили їхнi настанови.

Потiм ми прокралися на кухню. Велика Змiя тихо вiдчинила комiрчину. Пирiг був високо вгорi. Ми принесли стiльця. Полiз я, бо був вищий на зрiст.

-- Нам ще потрiбнi виделки, -- нагадав я. Гостi ж не повиннi забувати про такi речi.

Велика Змiя показала менi язик:

-- Нащо тi дурнi виделки? Обiйдемось i без них.

Я захоплено кивнув. Ми з'їли по шматку. Потiм я полiз iще. Цього разу у мене вийшло не зовсiм як слiд. Тiльки я простягнув руку, як таця з рештками пирога посунулася. Один шматок я зумiв пiдхопити, а другий упав Великiй Змiї на праве плече, крихти посипалися їй за комiр. Та найгiрше було те, що, впавши, таця страшенно загримiла. З переляку ми так i вклякли на мiсцi. Через якусь мить батьки вже стояли в кухонних дверях. Попереду були нашi мами.

-- Ой лишенько! Що ти тут накоїв, Альфонсе? -- сердито запитала моя мама.

Я стояв на стiльцi й лепетав:

-- Я дуже хотiв їсти, i Велика Змiя теж, тодi ми...

-- Як ти називаєш Iльзу? -- крикнула мама. -- Негайно вибачся перед нею!

-- Але ж її звати Велика Змiя.

-- Цить! Ти невихований хлопець! -- гримнула мама. У Великої Змiї, чи то пак Iльзи, праве плече було геть обсипане крихтами пирога. А вона цього не помiчала. На неї напосiлася її мама:

-- Що тiльки подумає про тебе Альфонс! Гарний же приклад подаєш ти йому! А який вигляд у твоєї блузки!

Iльзу повели у ванну.

На щастя, тато з дядьком Альфредом пiшли собi, смiючись, у кiмнату.

Ми з мамою лишилися вдвох. Вона й почала, та голосно так:

-- Нiчого ти не затямив iз того, що я тобi говорила. Ти поводишся мов дикун! Подумати тiльки; мiй син Альфонс вривається в чужу комiрчину, краде пирiг, хоч вiн його тiльки що їв, та ще й називав милу Iльзу змiєю!

Решту вечора просидiли ми з Iльзою поруч своїх мам, прямi, мов жердини. Тiльки позирали одне на одного, але й слова не сказали.

Дорогою додому мама зауважила, що мої бiлi гольфи стали бруднi. Ми ж гралися в пiжмурки! Мама лише застогнала i сказала:

-- Що воно з тебе буде?

Я вирiшив надалi щоразу прикидатися хворим, як треба буде йти в гостi.

Як я мiняв свого складаного ножика

Тато подарував менi складаного ножика. З двома лезами i з напилочком для нiгтiв.

Чудовий ножик! Вiн так менi сподобався, що за вечерею я почав нарiзати ним хлiб. Мамi це не сподобалося, i ножика довелося заховати.

Через три-чотири тижнi по тому хлопцi з нашого класу вигадали нову гру: прищiпковий футбол. Для гри брали одинадцять строкатих прищiпок, за м'яча була паперова кулька. Грали двома командами, як i в справжньому футболi.

Менi теж дуже хотiлося мати такий футбол, i я вже придумав назву для своєї команди. Вона називатиметься "Лок-Цiттербаке". Однак моїх заощаджень не вистачало на коробочку строкатих прищiпок.

Що я мав робити? Менi спало на думку помiняти ножика на прищiпки. Дуже шкода було вiддавати його, але ж менi не дозволяли рiзати ним хлiб i так хотiлося мати прищiпки, тож я i помiнявся. Ервiн iз нашого класу погодився на це. Вiн оглянув мого ножика з усiх бокiв, випробував на шматку газетного паперу, чи гострi леза, i на знак згоди кивнув головою. Я одержав його прищiпковий футбол, а вiн мого ножика. Тепер я переграв усю вищу лiгу, взяв також участь у мiжнародних змаганнях i без шахрайства здобув перемогу. Мiй найкращий матч був: "Лок-Цiттербаке" проти збiрної Туреччини. "Лок-Цiттербаке" виграла з рахунком 23:4.

Якось я запропонував у нашому класi влаштувати турнiр з прищiпкового футболу. Всi подивилися на мене, мов на дивака.

-- Хiба ти граєш у цей футбол, Альфонсiусе?

-- Звичайно!

Вони засмiялися i сказали:

-- Прищiпки -- це не сучасно. Тепер ми влучаємо iз рогаток в цiль.

Я пiшов подивитись, як вони це роблять.

На гiлцi дерева в мiському парку хлопцi повiсили мiшень iз тонкого паперу. Вони понамальовували на тiй мiшенi рiзних звiрiв i з вiдстанi десяти крокiв стрiляли в них з рогаток. Ох, якi то були чудовi рогатки! Деякi дерев'янi, та найкращi -- з металу. З широкими гумовими стьожками, а в деяких там, де закладається кругленький камiнець, -шкiряний кружок!

Ось свиснув камiнець, i там, де був намальований крокодил, вмить стала дiрка.

Звiсна рiч, у мене теж мала бути рогатка i обов'язково металева. Я кинувся в льох -- шукати стару парасольку. Iз ребер вiд парасольки вийшла б добра рогатка. Але парасольки не було. Незабаром трапилася нагода: один хлопець iз паралельного класу запропонував менi обмiн. Я дав йому свiй прищiпковий футбол i зiпсовану автомашину, а вiн менi -рогатку.

Це була добряча рогатка iз ребер вiд парасольки. Дома я негайно заходився стрiляти в дверi -- хотiв випробувати, чи точно вона влучає. Мама перервала мої вправи. Вона показала менi облуплену фарбу, i менi довелося полишити поле бою.

Через якийсь час я досить вправно стрiляв з рогатки. Але через кiлька тижнiв рогатка менi обридла. Тепер я хотiв навчитись жонглювати, бо саме в цей час побачив у цирку виступ жонглера. Вирiшивши стати артистом, я почав тренуватися старими тенiсними м'ячиками. Жонглер мiг легко впоратися з шiстьма м'ячиками, а я почав з трьох. Дома я знайшов тiльки одного м'ячика. Грошi на новi м'ячики у мене, звiсна рiч, були, але вони лежали в скарбничцi, тож я вирiшив знову мiнятися. На щастя, в четвертому класi саме ввiйшла в моду стрiльба з рогатки. Свою рогатку разом iз колекцiєю щонайменше п'ятдесяти камiнцiв я помiняв на тенiсного м'ячика. Третього м'ячика я вимiняв за магнiт i кiлька камiнцiв iз своїх запасiв.

Тренувався знову в кiмнатi. Та коли якось м'ячик упав на клiтку Чистуна i мiй папуга, мов божевiльний, заметався, застрибав, аж пiр'я полетiло, а другий м'ячик мало не перекинув лампу, я злякався i перейшов у двiр.

Жонглювати двома м'ячиками було легко. Тодi я спробував трьома, але не впорався. Один за одним всi три м'ячики падали менi на голову.

-- Терпiння, терпiння!

Цi слова нашого вчителя фiзкультури пана Фiлькендорфа я повторював уголос, знову й знову починаючи все спочатку. На жаль, один м'ячик влетiв у вiкно бельетажа. З вiкна визирнула якась жiнка i, перш нiж вiддати м'ячика, прочитала менi довгеньку нотацiю. Адже м'ячик потрапив просто в каструлю з супом.