КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ - Право

2. Постановлення вироку завершується його публічним проголошенням (ст. 341 КПК), тому правила ст. 71 КК використовуються у випадках вчинення особою нового злочину не тільки після, а й до набрання вироком чинності.

3. Стаття 71 КК застосовується, якщо новий злочин було вчинено особою до відбуття покарання, призначеного попереднім вироком, а саме у випадках його вчинення: 1) до відбуття основного чи додаткового покарання, що підлягає реальному відбуванню; 2) до закінчення іспитового строку при засудженні із застосуванням статей 75, 79 чи 104 КК; 3) до закінчення невідбутої частини покарання при умовно-достроковому звільненні (статті 81 та 107 КК) або звільненні від його відбування на підставі ст. 83 КК; 4) до відбуття більш м’якого покарання, застосованого на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83 КК, закону про амністію (ч. З ст. 86 КК) або акта про помилування (ч. 2 ст. 87 КК); 5) до закінчення строку покарання чи невідбутої його частини при звільненні від покарання за хворобою (ч. 4 ст. 84 КК).

4. Призначення покарання за сукупністю вироків відповідно до ч. 1 ст. 71 КК здійснюється в два етапи. На першому з них суд призначає покарання (основне і додаткове) за знову вчинений злочин, керуючись статтями 65—67 КК, а при необхідності — і статтями 68—70 КК. На другому етапі до покарання, яке призначене за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком і визначає остаточне покарання за сукупністю вироків у тих максимально припустимих межах, що передбачені в ч. 2 ст. 71 КК.

5. Приєднання невідбутої частини покарання за попереднім вироком до . покарання, що призначене за новим вироком, означає складання покарань, що здійснюється судом з урахуванням таких вимог.

По-перше, складанню із знову призначеним покаранням підлягає тільки те покарання або та його частина, що не були відбуті засудженим за попереднім вироком. Отже, та частина покарання, яка була відбута до вчинення нового злочину, у розрахунок судом не приймається.

По-друге, визначення (обчислення) невідбутої частини покарання здійснюється судом виходячи з того, чи відбувала особа призначене їй покарання реально, була повністю чи достроково звільнена від його відбування або невідбуту його частину було замінено більш м’яким покаранням (див. п. З коментарю до ст. 71 КК). Тому невідбутою частиною покарання за попереднім вироком належить вважати: 1) увесь строк покарання, що було призначене вироком суду до реального відбування, але на час вчинення нового злочину ще не відбувалося засудженим; 2) частину строку покарання, що реально відбувається засудженим, але не є відбутим на час вчинення нового злочину; 3) увесь строк покарання, від відбування якого особу було звільнено (статті 75, 79, 84, 104 КК); 4) частину строку покарання, від відбування якої засудженого було достроково або умовно-достроково звільнено (статті 81, 83, 84, 107 КК); 5) невідбуту на час вчинення нового злочину частину того більш м’якого покарання, яке було застосоване до засудженого у порядку заміни (ст. 82, ч. 4 ст. 83, статті 86, 87 КК). На обчислення невідбутої частини покарання може вплинути і запобіжний захід, обраний щодо особи у зв’язку із вчиненням нового злочину, оскільки з моменту взяття її під варту за знову вчинений злочин вона вже не вважається такою, що відбуває покарання за попереднім вироком, а час перебування під вартою зараховується в строк відбування покарання, призначеного за новим вироком.

По-третє, складання покарань на підставі ч. 1 ст. 71 КК може бути як повним, так і частковим, а питання про те, яку частину невідбутого покарання приєднати до знову призначеного, суд вирішує на свій розсуд з урахуванням конкретних обставин справи і виходячи з тих меж складання, що встановлені у ч. 2 ст. 71 КК.

6. Остаточне покарання за сукупністю вироків призначається в тих межах, що встановлені в частинах 2 і 4 ст. 71 КК і визначається судом з урахуванням таких вимог. По-перше, згідно з ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання у всіх випадках обов’язково повинне бути більшим як від того покарання, що призначене за новим вироком, так і від невідбутої частини того покарання, що призначене за попереднім вироком. По-друге, хоч складання здійснюється шляхом приєднання до знову призначеного покарання невідбутої частини покарання за попереднім вироком, однак межі такого складання визначаються за більш суворим видом покарання. Ця вимога закріплена у ч. 1 ст. 72 КК, згідно з якою при складанні різних видів покарань за сукупністю злочинів чи вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий. Тому, якщо особа, відбуваючи, наприклад, позбавлення волі, призначене за ч. 1 ст. 185 КК, вчиняє новий злочин і засуджується за ст. 118 КК до виправних робіт, то хоча саме до останніх відповідно до ч. 1 ст. 71 КК буде приєднано невідбутий строк позбавлення волі, однак остаточне покарання за сукупністю вироків буде призначене у виді позбавлення волі.

7. Межі складання, а отже, і остаточне покарання за сукупністю вироків залежать: а) від виду покарання, який особа фактично відбуває або повинна відбувати за попереднім вироком; б) від виду покарання, який призначений за новим вироком; в) від розміру як невідбутого покарання, так і того, що призначене за новим вироком; г) від ступеня тяжкості того злочину, за вчинення якого особу засуджено як за попереднім, так і за новим вироками.

8. Якщо за новим і попереднім вироками призначені покарання одного виду (наприклад, обмеження волі) або ті з них, що перелічені в ч. 1 ст. 72 КК (наприклад, громадські роботи й арешт), то відповідно до ч. 2 ст. 71 КК остаточне покарання визначається в межах, установлених для більш суворого з цих видів покарань у Загальній частині КК. Отже, остаточне покарання за сукупністю вироків визначається в цих випадках у тих максимально припустимих межах, що встановлені в ч. 2 ст. 53, ч. 1 ст. 55, ч. 2 ст. 56, ч. 1 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 60, ч. 2 ст. 61 та ч. 1 ст. 62 КК для відповідних видів покарань, а для позбавлення волі такою межею (як це випливає з ч. 2 ст. 63 КК і встановлено в ч. 2 ст. 71 КК) завжди є 15-річний строк.

9. Остаточне покарання за сукупністю вироків може бути призначене судом і на строк понад п’ятнадцять років позбавлення волі, але не більше двадцяти п’яти років за умови, якщо: а) хоча б один із злочинів, за який особу засуджено за новим чи попереднім вироками, є особливо тяжким (ч. 5 ст. 12 КК); б) за особливо тяжкий злочин судом призначене позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК), а не довічне позбавлення волі (ст. 64 КК);

в) загальний строк позбавлення волі при складанні тих видів покарань, що призначені судом за окремими вироками, у своїй сумі перевищує 15 років.

10. У частині 2 ст. 71 КК вказується лише на єдиний випадок призначення остаточного покарання за сукупністю вироків на строк понад п’ятнадцять років позбавлення волі. Однак за межі цього строку суд може вийти і тоді, коли новий злочин вчинений під час відбування покарання особою, якій на підставі ч. 2 ст. 87 КК довічне позбавлення волі замінене позбавленням волі на строк не менше двадцяти п’яти років. Такий порядок призначення покарання не суперечить приписам ч. 2 ст. 71 КК, по-перше, тому, що і в цьому випадку хоча б один із вчинених особою злочинів є особливо тяжким, оскільки згідно з ч. 1 ст. 64 КК довічне позбавлення волі може бути призначене тільки за такий злочин. По-друге, призначити у такій ситуації покарання за сукупністю в межах 15-річного строку позбавлення волі суд не має права ще й тому, що це призвело б до порушення вимог ч. 4 ст. 71 КК, оскільки розмір остаточного покарання за сукупністю вироків виявився б набагато меншим, ніж невідбута частина покарання за попереднім вироком.

11. Згідно з ч. 2 ст. 71 КК призначення остаточного покарання за сукупністю вироків у межах понад п’ятнадцять, але не більше двадцяти п’яти років позбавлення волі є правом, а не обов’язком суду. Тому при визначенні остаточного покарання за сукупністю вироків суд може і не виходити за межі 15-річного строку позбавлення волі, навіть якщо за одним з вироків особу засуджено за особливо тяжкий злочин. Однак призначення остаточного покарання в межах 15-річного строку позбавлення волі неможливе, якщо за кожним із вироків це покарання призначене в максимальних межах — 15 років. Оскільки поглинення покарань на підставі ч. 1 ст. 71 КК у таких випадках виключається, суд зобов’язаний застосувати тут принцип часткового складання і визначити остаточне покарання за сукупністю вироків на строк понад п’ятнадцять, але не більше двадцяти п’яти років позбавлення волі.

12. Якщо хоча б за одним із вироків призначене довічне позбавлення волі, то відповідно до ч. 2 ст. 71 КК при визначенні остаточного покарання за їх сукупністю будь-які менш суворі види покарань, призначені за іншим вироком, підлягають поглиненню. До застосування принципу поглинення суд «змушений» удатися і у тих випадках, коли покарання за одним із вироків:

по-перше, є саме тим його більш суворим видом, у межах якого повинне визначатися остаточне покарання за сукупністю вироків; по-друге, призначене в межах того максимального строку, що встановлений для даного виду покарання в Загальній частині КК. Так, якщо особа, відбуваючи покарання у виді 2-х років виправних робіт за ч. 1 ст. 122 КК, засуджується за ч. 2 ст. 185 КК до 5-ти років обмеження волі, то покаранням за останнім вироком суд змушений поглинути невідбутий строк виправних робіт.