Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Не умовлялись ми також про те, щоб тримати нашу змову в таємниці, бо й це само собою розумілось.

Ми ще довго блукали полями, потім сиділи на його піджаку, розстеленому на траві, і, мені на сором, він перший нагадав, що треба повертатись додому:

— Пізня година… Що ти скажеш мамі?

— Скажу, що я була з вами…

— Не говори мені «ви».

Засоромлена, я сховала обличчя в зморшку його рукава.

— Для мене «ви» чи «ти» майже все одно… Але хай буде так, як ти хочеш… Хоч це байдуже… Правда?

Ми йшли, обійнявшись, ніби сновиди.

Дома ніхто мені не докоряв, що я задовго була на прогулянці. Тільки Неля подивилась на мене своїми прекрасними очима і спитала довірливо:

— Що сталось, ти якась така інша?..

Замість відповіді я кинулась їй на шию і почала палко, до нестями цілувати.

Чи цілувала я Нелю, мою сестру? Не знаю. Не знаю теж, як Неля зрозуміла мої поцілунки, але я була безмежно вдячна, що вже не потребую заздрити їй.

Вночі не могла заснути. Я ще й ще раз (але тепер куди сильніше) переживала кожне його слово, кожний дотик його руки, кожний подих його уст.

Нас розділяла тільки стіна. Мені здавалось, що за стіною він теж не спить. І коли я лежала отак у своєму ліжку, схвильована тільки-но пережитим, раптово спала мені шалена думка: вийти навшпиньках з кімнати, легенько застукати у двері й удвох чекати світанку.

І, можливо, зважилась би на цей крок, але мене вчасно стримала побічна думка. Я побоялась, що Север може зрозуміти мене не так, як треба. А бог мені свідком, що думки мої і бажання були чистими, як сльоза.

Мені хотілось тільки відчути близькість мого коханого.

Я не наважилася б навіть говорити. Дихала б тільки і тремтіла від щастя. Я скулилась у ліжку і молилась за нього й себе.

Вранці мусили мене розбудити, так міцно й щасливо я заснула.

— Що з тобою? Чи ти часом не хвора?

Катерина стояла наді мною і пильно придивлялась.

Замість відповіді, я зі сміхом закрила лице ковдрою, щоб не зрадити себе.

Вишнянське прало — більмом в оці жінкам усіх довколишніх сіл. Ще б і ні!

Вишнянські жінки мають не тільки цілу зиму теплу воду (у морози бухтить з прала, ніби дим!), але ще й таку м'яку, що дощівці далеко до неї.

Та не тільки з-за води заздрять сторонські жінки вишнянським газдиням. Прало — це таке містечко, де можна здибатись з жінками з усіх кутів та почути новини з цілого села.

Що тут говорити! На пралі жінкам більша вільність, ніж чоловікам у корчмі. Котра схоче згаяти час, то завжди має викрут, що мусила чекати на чергу, бо було завізно.

Направду, то додому квапляться хіба тільки ті жінки, що кинули малих дітей без опіки або залишили діжку з розчином біля печі.

А для багатьох жінок прало — це місце розваги і захисту. Втікають сюди невістки від сварливих свекрух. Затуркані свекрухи — від власних невісток. Дівчата-сироти від злющих мачух. Жінки — від напасливих чоловіків. Наймички — від капосних господинь.

І хоч камені та вода нічиї, чи то пак, спільні, проте й тут немає рівності поміж людьми.

На пралі не побачиш багачки ні з важкими веретами[115] ні з картанням[116], ні з чоловічими штанами. З цим вона пошле на прало свою наймичку. Сама ж винесе на прало вишивані скатерті, та рушники, та святкові сорочки (аби зривати жіночі очі узорами), та шалінові[117] хустки, такі делікатні, що їх навіть викручувати не можна, а лише стріпувати з них воду, гейби росу.

В багачки не стільки того прання, скільки хвальби.

Пустить одна за другою вишивані рукави по воді та лише збиває ними, щоб повітря набрали в себе, ніби міхи, аби краще узори вилискували.

А бідна коли пере, то старається, сирота, закрити собою латане шмаття, аби й видно не було, що там під праником в неї. Все жужмить та жужмить його та все обертає праником так штудерно, аби латки всі наспід приходилися. Ніби не полоще, а воду краде у бога.

Відколи поробилося те, не про нас кажучи, з Марічкою Мартинчуків, на пралі жінок — ніби під час водохрещів. Плещуть язики навперейми з праниками, аж відгомін попід верби йде. Чоловіки, яким ні гадки, чого це всіх жінок та на прало потягло, ремствують та нахваляються дома: якщо так і далі піде, то прийдеться їм любасок з сторони заводити, аби було кому гарячого борщу на стіл подати.

Від випадку у церкві жінки поділились на два табори, «партії», як кажуть у Вишні. Одні жаліють Марічку та гудять Дмитра, що так нечесно, так по-лайдацьки, коли хочете знати, поступив собі з дівчиною.

Друга партія, хоч і менша, зате крикливіша, держить за Дмитром. Хіба б дурний був, аби не послухав матері та випустив таке багатство з рук. Він хотів її брати ще два роки тому, — чому не йшла?

«Не йшла», «не йшла», — піднімають голос Маріччині оборонці, — легко збоку говорити! А як же мала йти, коли ксьондз не хотів інакше її почитувати, тільки Йосафатою, так як Річинський у метрикальні книги затягнув? Лише подумайте собі, що за соромота для дівки копиляче ім'я носити! Кажуть, що старий Мартинчук просив нашого пароха, щоб той дозволив дівчині в якомусь іншому селі вінчатись, де її не знають, але наш, чуєте, не хотів погодитись. Може, кому іншому й уступив би, а от Мартинчукові хотілося йому якраз навмисне зробити.

Але наробив таке навмисне, що дівці, слава богу, розум повернувся! А що Дмитро здурів і оженився з тією слинявою, то що то, слухайте, все варте, коли нема і не буде й крихти любові поміж ними…

— Не любить він Доцьки? — огризається ворожа партія. — А що таке любов? З чим її їдять, будьте ласкаві сказати? Багато тієї любові залишилось у тебе, та чи хоч би в неї, після того, як тебе обсіли нужда, та діти, та ще й свекруха на додаток? А коли хочете знати, то без тієї страшенної, тієї скаженої любові легше й з чоловіком жити. Бігме — ну. Коли не дуже-то любиш, то й менше в тебе серце болить, коли він роззявить на тебе хавку чи підніме руку. Сестри, не правду я говорю? А котра порядна дівка сходитиме з розуму від того, що її парубок покинув? Хіба Марічка перша чи остання? Навіть у пісні, чуйте, співається про те, що «одна пара побирається, а сто розлучаються». Не журіться, коли б поміж ними насухо обійшлося, то дівка не сходила б тепер з розуму.

Тамтих м'ясниць, пригадайте ж собі, Штефан Запільний, можна сказати, від престолу відступив, але Василина якось залишилась при своєму розумі. Поплакала два дні й звечора трохи, а потім, ще тих самих м'ясниць, витанцьовувала на вечорницях у Анни, аж копіт ішов. Вуйно Анно, правду кажу?

Невістці Маріоли буде вже добре понад сорок, але кучері в неї ще чорні та позакручувані, ніби качурові хвости, тіло біле та гладке, як у молодої.

— То яка вже в кого натура, дівчата. Якби так на мене, то я не сходила б через нього з розуму, аби він був навіть у маслі та меді купаний! Хай за мною ломить собі голову, а не я за ним. Були дурні, та порозумнішали! А в Марічки, ади, вже інша натура. Ви гадаєте, що вона в тому щось винна? Не винна! Дурна така, аж крутиться, а винуватити нема її за що. Гей, — сплеснула себе по голих стегнах, — та я б йому на злість веселої вдавала та роєм парубків водила, аби знав с… син… як то… ходити, а потім покидати.

— Ей, говори своє, — подає голос стара Крученючка, не з тих бідаків, що живуть за селом, а з тих багатіїв, що то напроти кооперативу хату мурують. Стара, чорна та засушена, ніби опеньок. — Говори своє, Анно, я така, що не люблю плітками займатись. Того, що-м на власні очі не бачила, а на власні вуха не чула, повторяти не стану. Але що приснився мені сон, то приснився. Це я кажу ріхтіг[118] як воно було. Сниться мені, гадайте собі, десь наша долішня толока. Я дивлюсь, а на толоці людей, як трави та листу. Падоньку ти мій, думаю собі, що тут сталося? Війна знову чи який хмарник? Йой, думаю, то як то війна, то й мій онук піде на неї. І така мене, гадайте собі, туга взяла за моїм Васильком, що аус[119], амінь мені… сперло дух, бігти не можу і вже фертіг. А тут людей, як сарани. Ніби я знаю, що отутечки десь і моя хата, а пропхатись не можу, бо люди геть-чисто дорогу загатили. Вже, гадайте собі, не видно ні хат, ні лісу, а тільки люди, люди і люди… І стільки вже їх, падоньку ти мій, що один одному по плечах лізе. Аж нараз, самі знаєте, як то у сні буває, взялась звідкись бричка, на бричці якісь пани. Чисто, гадайте собі, подібні до тих, що то, як пам'ятаєте, приїздили до нас закладати кооперативу. Вже десь і пани щезли в народі, а я далі ніяк не можу продертись до своєї хати. І все мені, гадайте, здається, що мого Василька мають на війну брати. Аж тут, не знати де й звідки, взялась Марічка Петра Мартинчука. йой, я дивлюсь, а вона розперезана, коса розпатлана, а руки, гадайте собі, по лікті у крові. А мене імив такий страх, що вже й забула, що Василько мій має на війну йти. А вона, гадайте собі, не йде, а пливе понад землею. А люди, котре лише гляне на неї, то чисто, гадайте собі, припадає до землі з страху, така вона, чуйте, лячна. Я теж з того переляку бебехнула й собі у якусь траву. Вже нікого не бачу, лише чую, як мені з страху серце мало не вирветься з грудей. Лежу, а тут чийсь голос шепче мені: «Марічка, — каже, — задушила свою нешлюбну дитину й закопала у гноївку, а тепер має над нею бути страшний суд». Йой, як не скричу не своїм голосом, як не кинусь я, дивлюсь, а я в себе на постелі, вся у зимному поті… Отакий мені сон приснився, чуйте. Я все буду своє дурне говорити: що там люди язиками мелять, то мені ніц-а-ніц не обходить. Я спліток не люблю, відколи я, але що-м отакий сон бачила, то на сумління кажу, що-м бачила. — Вона скінчила, обтерла сухими корявими пальцями кутики рота й глибоко зітхнула. — Страшний сон. Не приснився б такий нікому хрещеному!