Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Та небагато допомогла Марічці ота міра. Два дні пізніше прийшли в село жандарми, вломилися до Мартинчуків, скували Марічку і забрали в місто.

Було донєсєнє[126] на неї, що вона замордувала свою нешлюбну дитину.

Жандарми перекопали все подвір'я, зірвали підлогу в хаті, шпигали довгими залізними прутами купу з гноєм, і хоч трупа дитини не знайшли, Марічку однаково забрали, бо так було їм наказано.

Далі — вишняни не знають, що сталося з Марічкою, бо до старого Мартинчука не приступай, такий страшний. А тим часом по селу пішла чутка, що Марічка по дорозі відкусила ніс постерунковому і тепер сидить в тюрмі в Нашому вже за політику.

Трохи пізніше, приблизно в цій самій порі і на цьому самому місці, Бронко знову зустрівся з Каминецьким.

— Ти знаєш, що діється у Ставках?

І Каминецький, закуривши, почав розказувати, що вчора у Ставки приїхав повітовий староста і разом з парохом Бобецьким та солтисом давай організовувати свєнто праци. Іншими словами, хлопи повинні двічі на тиждень працювати задармо на ремонті доріг. Бронко хіба розуміє, що справа не в ремонті доріг? Наші галицькі дороги прославилися на весь світ, холера би їх взяла, і ремонту аж волають, але справа в тому, хлопче, що вони мають суто стратегічне значення. Зрозумів? Оцей ремонт доріг — це не що інше як один з елементів підготовки війни проти Радянського Союзу. А ми з тобою, Бронику, проти війни з Країною Рад, правда? І тому ми, комуністи, проти ремонту доріг з ініціативи пана старости. Та це ще не кінець. Ти слухай далі: зігнали людей з трьох сіл — з Ставків, Калиниці і Вишні. А тут серед народу пішла гуляти поголоска, що пани збирають заводити панщину і буцімто під панщизняним хрестом[127] закопані папери про скасування панщини. Якщо пани відкопають ті папери і заберуть їх у свої руки, панщина повернеться знову. Розумієш, Броник, не всі селяни вірять в цю небилицю, але навіть ті, хто не вірить, свідомо підтримують ворохобню. Чудесні, просто чудесні люди в нас, Бронику! Селяни озброїлися вилами, граблями, кіллям, люшнями і цілу ніч провартували біля панщизняного хреста. В село з цього приводу прибув невеличкий тимчасовий підрозділ поліцаїв.

Треба їм обом будь-що зладити на ранок листівки такого приблизно змісту: ми, мовляв, не проти ремонту доріг, а проти війни з Радянським Союзом, ну, ти ж знаєш, тобі не першинка. Завтра вранці листівки повинні вже бути в Ставках. Крім того, там, на місці, треба зорганізувати комітет з комуністів, сельробівців і бідняків. Одне слово, це стихійне заворушення має обернутись у політичну демонстрацію проти підготовки війни з Радянським Союзом, за возз'єднання Західної України з Радянською Україною, проти диктатури фашизму у Польщі і т. д.

Безсумнівно, шпики слідкуватимуть за кожною новою людиною, яка лише зійде з поїзда на станції Ставки. Вони ж не такі вже й дурні і розуміють, що комуністи не захочуть пропустити такої нагоди.

Доставку листівок і організацію комітету окружком доручив йому, Каминецькому. Очевидно, поїде він, переодягнений у селянську одежу. Бронкові доручення від окружкому поїхати у Ставки тим самим поїздом і прийняти на себе весь удар поліції…

— Що ти на це?

— Товаришу Каминецький! — Бронко схопився, кинувся з руками до Бориса, але опам'ятався в останню секунду, схопив каменюку і вдарив нею об кам'яну брилу, аж іскри пішли. Був схвильований, чорти б то побрали!

— Ти, ти… легше на поворотах! Це ще не все. Є думка товаришів, щоб ти виступив там із словом.

— Товаришу Каминецький…

— «Товаришу Каминецький, товаришу Каминецький!» Сиди спокійно і слухай!

— Слухаю, — Бронко затис кулаки, ніби це мало в якійсь мірі вгамувати його радість, що, здавалося, парою бухала з нього.

— Ще одно, хлопче. Для збройного повстання ще не час… Ти знаєш, що я хочу сказати?..

— Слухайте, не треба. Я знаю. Ви ще не можете мені забути тієї історії!

— А якраз я й не думав про те. Я хотів лише, про всяке, попередити тебе, що може бути пізно. В таких випадках хтозна-що може трапитися… Ти ж знаєш: можуть спіймати, а потім спровокувати спробу до втечі — і куля в спину забезпечена. Можуть на місці спацифікувати так, що рідна мама не впізнає… Я вважав своїм обов'язком…

— Не треба.

На мить, от ніби хто черкнув сірником, вирисувався перед Бронковими очима фрагмент з прийому його в комсомол:

«— І знаєш, що тебе може чекати тюрма, побої, катування, навіть смерть?

— Знаю.

— І ти готовий?

— Готовий!»

— Що це ви напучуєте мене, ніби новачка якого? За кого ви мене маєте?

— Маю тебе, щоб ти знав, за чесного, абсолютно відданого нашій справі комсомольця.

— Дякую, товаришу Каминецький, я постараюся, з усіх сил постараюся виправдати ваше довір'я.

— Ти йди підготуй там, а я пізніше надійду.

Бронко встав і пішов, жбурнувши для чогось камінець в ріку, хоч і пам'ятав, що Борис не любить, щоб йому полошили рибу.

Ішов і думав про матір. Заважало йому те, що не міг бути цілковитим і єдиним паном свого життя. «Готовий!» Та який же він до чорта готовий, коли його життя тільки наполовину належить йому? Мама не говорить про це, але він сам відчуває, що його смерть загнала б і її в могилу. Трагедія в тому, що та його добра, по-своєму розумна мама надто вже затуркана життям, надто вже обмежена в силу обставин у своєму світогляді, щоб зрозуміти пориви сина.

До того ж як-не-як їй живеться все ж таки краще, ніж багатьом біднякам з Черешневої вулиці, і тому їй тим більше незрозумілі прагнення зміни.

«А, — думає Бронко, — і чому вмерли його сестра і брат? Якби жили тамті двоє, на нього, Бронка, припадала б тільки одна третина маминого страху і турбот».

Коли Бронко вийшов на шлях, було вже зовсім темно. Освітлені вікна перших хаток нагадали Бронкові затишну кухню у Кукурбів.

Стаха.

Де той розумний, що відповів би йому на питання: кохання це в нього до дівчини чи тільки заправа до того справжнього, що прийде колись до іншої?

Бронко з'явився на вокзалі у Нашому до першого поїзда, що відходив у напрямі Ставків. Каминецький поїхав туди ще сночі.

Приплентався тут як тут і шпигун Бжезіцький. Він волів вдавати, що його не цікавить поїзд у напрямі Ставків, а все ж в останню хвилину вчепився за хвіст поїзда.

їзда до Ставків тривала близько години. У вагоні серед селян, що поверталися з вранішнього торгу в місті, тільки й розмови було про те, що пани збираються знову заводити панщину.

Бронко, прикидаючись сонним, з цікавістю прислухався до розмов своїх супутників. Кожний коментував цю новину по-своєму. Жінки вбачали в цьому здійснення пророцтва Міхельди, бо в писанні її сказано, що вчорашній день стане сьогоднішнім. Чоловіки різко поділились на два табори: одні не вірили в можливість повернення панщини, але припускали — о, це-то, напевно, так і є, — що народ просто-напросто взяв і збунтувався. А що бунтівників підтримують сельробівці і комуністи, то інша річ. І що за це буде тим, які бунтують проти влади, то вже зовсім окремий параграф. Інші ж припускали можливість, що посли з УНДО пошушукалися собі десь за пивом з панами у Варшаві і запродали їм українських селян.

Всі сходились на одному: яка біда не лягає на народ, то в першу чергу — на спину селянина.

На станції Ставки, крім Бронка і його «янгола-хранителя», зійшли з поїзда ще декілька, либонь-таки, місцевих селян.

На фоні незабудованого простору мізерна фігура Бжезіцького в порівнянні з кремезними постатями селян видалася ще більш миршавою. Здавався хлоп'ям. Лише передчасно постаріле, жовте обличчя з широким жаб'ячим ротом свідчило про його вік.

Бронко рушив за селянами, а за ним у приписовій віддалі — шпигун. У Ставках Бронко був уперше. Село це нічим особливим не відрізнялося від сусідніх, знайомих йому сіл.

Розмістилося воно, як більшість сіл на Покутті, обабіч головного шляху — гостинця.