Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

— Я є! — сказала я занадто голосно і відразу засоромилась свого вигуку.

— А, дівчина з м'ячем!

Я хотіла запитати, що означає ця назва, але він зник у вікні, а за кілька хвилин постукав у наші двері.

— Можна? Я хотів довести вам до відома, що в моїй кімнаті вже кілька тижнів як появилась дуже кокетлива чорноока мишка. Вона вже досить освоїлась і зовсім не зважає на мою особу, мандруючи по кімнаті… Про мене, вона могла б собі жити (і її діти теж), але я трохи побоююсь за цілісність книжок. Як тут бути? — Потім побачив на стіні портрет Нелі і забув про миші. — Чудовий портрет… Що за приємна, м'яка фактура… Але оригінал ще кращий…

— Так? — запитала я з чемності. Далебі, я не заздрісна на небуденну красу Нелі, але інколи справді трохи неприємно вислухувати чоловічі компліменти на адресу іншої, хай навіть рідної сестри. Тієї хвилини здавався він мені дуже звичайним саме тому, що, подібно до всіх чоловіків, які приходили вперше до нашого дому, мусив, вульгарно висловившись, всякнути Нелю.

Непорозуміння в тому, що всі ці захоплення не викликають у Нелі нічого, крім похмурого незадоволення.

— Ваша сестра справді така неприступна чи це тільки моє… поверхове враження?

— Так, вона досить дивна…

З того дня наші зустрічі, хоч і випадкові, стають частішими. Йому хочеться говорити про Нелю, а я поволі вчуся розуміти закоханих.

Надвечір, коли наші мандрують на кладовище, він заходить у нашу кімнату. Буває, що ми не згадуємо Нелю, але це не міняє справи. Він сідає проти її портрета, а я мовчу.

Тепер, коли ми з ним майже добрі знайомі, я не вважаю його за несимпатичного. Поволока меланхолії, що наче припорошує його обличчя, надає йому виразу людини, невдоволеної собою й світом. Я ще не бачила, щоб усмішка так міняла людину, як його. На жаль, він так рідко посміхається.

Якось приніс величезну помаранчу. Навіть не знаю, де він таку знайшов. Пізніше пояснив, що то особливий гатунок помаранчі, якесь там схрещення. Першу мить я мала враження, ніби цей дарунок призначено Нелі:

— Дякую від імені сестри…

Він скривився:

— Ви помиляєтесь. Ця помаранча для вас.

Треба було подякувати гарненько, затушкувати враження від моєї незграбності, але я побоялась, що така подяка буде ще незграбнішою, і промовчала.

Помаранча лежала на давньому своєму місці, в кошику для хліба, на розі комода, далеко від нас і така спокуслива.

Чи можна людину, яка за своєю працею, своїми справами і турботами (а турботи у доктора Мажарина є!) знаходить час подумати про такий дарунок, вважати за неприхильну до мене? Ні, в жодному разі. Я розповіла докторові про свій намір вирватися у світ.

На мій превеликий смуток, він поставився до мого задуму досить холодно.

— І ви хочете власними силами добитись диплома? Чи така ваша амбіція? Можу вам тільки сказати, що життя — не література.

Він спохмурнів і наче постарівся відразу.

Ах, які осоружні мені всі поуки старших, досвідчених людей і як не раз кортить піти просто наперекір отим добрим радам.

— Але ж, пане докторе, я знаю, що життя — не література, бо воно цікавіше за літературу!

Усміхнувся з поблажливістю, яка мене трохи вразила:

— Що ви можете знати про життя? Те, що ви уявляєте собі, далеко ще не життя, лише сон.

— Я, пане докторе, не тільки уявляю собі, але й вірю, що мої сни здійсняться, якщо…

Він зиркнув на мене з якоюсь цікавою веселістю, що зовсім не гармоніювала з настроєм нашої попередньої розмови, і я, маючи на думці щось інше, сказала з притиском і чванькувато:

— …якщо буду дуже цього хотіти…

— Ов! — проспівав він і задумався.

Дальша розмова не клеїлась. Ми розійшлися у безбарвному настрої, і мені здавалось, що він не скоро шукатиме нагоди зустрітись зі мною.

І справді, кілька днів він не заходив у нашу кімнату. Лежачи на своєму ліжку, я чула за стіною його кроки і гуркіт, ніби від переставлюваних меблів. Потім довідалась від Марині, що в доктора завелась міль (чи не книжкова?).

Якби він звернувся до мене, я радо допомогла б йому. Не хочу сказати, що тужу за його товариством, хоч і не ховаюсь з тим: звикла до його відвідин при заході сонця.

У цю пору, після задухи виснажливої спеки, настає певне відживлення в природі.

Квітки в саду спроквола підводять головки, розправляють листя, повітря сититься росою, люди виходять з хат і стишують голоси.

Помаранча і досі лежить незаймана.

Доктор Мажарин кудись ішов. Можливо, тільки пройтися, з капелюхом у руці, але, побачивши мене у вікні, зупинився.

— Може, ви маєте охоту прогулятись? — запитав просто. — Я винайшов дуже гарну польову стежку, від млина ліворуч.

— Добре, тільки треба зачекати, поки наші повернуться додому.

— Не буде запізно? — спитав, і я досі не розумію, про що йому, властиво, йшлось.

— Ну, то іншим разом піду з вами, — відповіла я скоренько, щоб віддалити від себе будь-яке підозріння. Здається, я засміялась теж по-дурному, з ніяковості. Саме той дурнуватий сміх немов змусив його призадуматись. Надумавши щось, він сказав здивовано і ніби радо:

— Як ви схожі на свою сестру Нелю! Ні, чи ви не бачите, яка велика схожість?

Мені аж брови упріли. Я хотіла висміяти його, сказати: «Ви страшенно мусите бути закохані в мою сестру, коли у всіх добачаєте схожість з нею». Але сором за його короткозорість стулив мені уста.

«Боже, та куди мені до Нелі? Та яка краса сама шкіра Нелі з її золотисто-оксамитовим, теплим відблиском! Неможливо, щоб він не бачив мого носа, який тільки при дуже великій поблажливості можна не назвати кирпатеньким».

— Ні… ні… пане докторе, яка тут схожість?

— Але ж як ви цього не помічаєте? Постава голови… хода… усміх… а форма обличчя. Придивіться до себе добре!

Він хотів, щоб я зазирнула до дзеркала збоку, але натомість я затулила обличчя долонями. Мажарин взяв мене за плечі і силоміць привів до дзеркала… Досі жоден чоловік не брав мене так в обійми, і тому я на мить таки втратила голову.

Собі самій лише можу це сказати.

Просто закрутилося в голові, і була тільки одна ясна думка, чи б пак бажання, щоб Мажарин тримав мене у своїх обіймах отак якнайдовше.

Я чула, як його рука прилипла до мого тіла… Потім він випустив мене і спокійним, я сказала б, недбалим голосом допитував:

— Справді не бачите, яка схожість між вами і панною Нелею? Справді? — Але це, що відчули ми обоє надто добре, не було вже важливим.

Він попрощався зовсім байдуже. Та саме в отій байдужості було глибоке порозуміння. Немов ми умовлялися мовчазно нашу удавану байдужість зберегти й на людях.

Два дні він зовсім не появлявся. Я умовляла себе, що так треба, але це пригнічувало. Мені хотілося ще раз відчути дотик його твердого, мужнього плеча. Водночас мене поривало з дому між люди.

Одного дня, точніше через три дні після тієї події, зрадила мене Зоня.

— Хай мама скаже їй щось! Вона йде на ріку і там вилежується в піску разом з хлопчиськами. Я думала, спопелію від сорому, коли мені сказали. Боже, якби татко щось подібне побачив! Така безсоромна… тільки ганьбить нашу родину… Хай мама скаже їй щось, бо, слово честі, піду колись за нею і вчиню скандал на березі…

Зоня виконує в нашому домі роль охоронця моральності. На її думку, завжди щось не так, як треба, завжди щось не личить. Вона воліла би зі всіх нас черниць поробити, чи що? Інша справа, що татко не дозволяв нам пляжувати разом з хлопцями.

Татко говорив:

— Це безсоромне лицемірство, яке не має нічого спільного з гарними ідеями спорту.

Та, на моє щастя, всі знають, що Зонька любить перебільшувати, а я ще така дитина…

— Іди… Іди… ти, підстрілена, — бурмоче їй Катерина, — ти завжди мусиш до когось чіплятись! — Потім до мене, вже іншим тоном: — Щоб надалі мені того не було, Славцю. Ти не думаєш над тим, що робиш, мов те ягня, ідеш за іншими, а потім ось що з того виходить…

— Катруся має рацію, — відзивається мама.