Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

— Добре, мамцю, — відповідаю і думаю собі, що справді негарно обманювати маму. Але чи тільки я в тому винна? Хто дав їй право мене, вісімнадцятилітню, вважати за якусь дитину?

Приходить Оксана, моя шкільна товаришка і приятелька, кличе за місто, бо має багато про що говорити зі мною. Оксана любить елегантно одягатись і поїде по канікулах до Львова на студії, якщо, річ ясна, її приймуть до університету.

— А як не приймуть? Українців, ти знаєш, приймають тепер щораз менше…

Оксана запалюється, а потім каже з притиском:

— То хіба мушу заміж вийти, бо посади й так не дістану; а сидіти дома далі абсолютно не хочу. Вже мені носом вилазить ота вічна опіка моїх старих. У нас дома, кажу тобі, безнастанні сварки. Подуріли старі, чи що? То сукенка їм закоротка, то задовго Ромко сидить у гостях… то знову я нахабно відповіла пані Плешкановій… то не поцілувала деканову в руку… Дайте мені спокій! Тобі ще добре, Славо… — мабуть, хотіла сказати, що залишилась одна мама чи щось подібне, але вчасно стрималась і докінчила трохи інакше: — Добре, що твоя мама не дуже втручається у твоє життя.

— Мама ні, але Катерина…

— Е, що там сестра! Панна Катря і так скоро вийде заміж, і розстанетесь…

— Отож-бо, що не розстанемось. Маємо разом мешкати.

— І ти з ними, Славко? І ти?

Звичайно, мені приємно, що Оксана вважає мене за щось інше від моїх сестер. Я вдячна їй за таку високу думку про мене.

— А що я маю робити? — запитую, хоч у мене є вже свої плани.

— Ти? З своєю головою? Обов'язково повинна піти студіювати.

Не вільно признатися, що в мене немає засобів для цього. Хоч правда, коли мама продасть ті свої акції, то, може, ми й не будемо такі бідні. Але поки що родинний інтерес вимагає, щоб ми поводились так, ніби в нас гроші є. Запитую Оксану обережно:

— А твої старі скільки призначають тобі на утримання у Львові? Скільки місячно?

Оксана глянула на мене, немов на людину з високою температурою:

— Та звідки ж вони мають гроші на це? Ти хіба не знаєш, як у нас дома?

— Ти так усім говориш про свої студії, що я думала, можливо, хтось з дальших родичів допоможе тобі.

Оксана голосно регоче:

— Та звідки? Я не маю навіть на поїзд до Львова і нікуди не поїду, але це так… для фасону розпускаю чутки, буцім їду до Львова. Розумієш? Аби про мене були високої думки… Ні… в мене інший план, тільки не смійся. Я вирішила собі вийти заміж за того лікаря, що мешкає у вас…

Мабуть, маю дуже здивований вигляд, бо Оксана бере мене за обличчя й повертає до себе:

— Тобі чого так очі вилізли? Не журися, я знаю, що кажу! На нього готуються лови, але я всім утну штуку, вихоплю здобич з-під самого носа…

— Але чому… чому ти гадаєш, що це тобі вдасться?

Тремчу легенько, а може, це тільки вітер змінив свій напрям.

— Ах, — робить рух рукою Оксана, мало не зачепивши якогось панка, — кожного коня можна осідлати, тільки треба знати як…

Після цього Оксана платить мені за посередництво щодо Мажарина подвійною порцією морозива.

Сидимо на зеленій канапці поруч і радимось, як зловити у пастку Севера.

— Ти повинна мені допомогти, — каже Оксана, і я знову притакую їй.

— Ще поки познайомиш з ним, повинна представити мене, як цікаву дівчину. Розумієш? Переконати… Чоловіки в цьому дуже податливі! Переконати, що йому потрібна жінка саме з такими прикметами, як мої. Потім пристойно познайомиш нас, а далі залишиш удвох, про решту не журися! Моя вже в тім голова, — закінчує сміючись, а мені здається, що це білочка на дереві скаче.

Притакую. Вірю, що зроблю все, чого Оксана від мене вимагає. Розходимось. Оксана ще й ще раз повторює своє прохання. Киваю головою, а потім, як добре віддаляємось одна від одної, подаємо знаки рукою.

Север натрапляє під руку саме тоді, коли наші вже повернулися з кладовища і в кухні Мариня готовить смачну вечерю для мого майбутнього швагра. Дивуюсь Марині, що може викраювати кусник за кусником, декоративно укладати на тарілці і не скуштувати нічого з тих ласощів.

Може, і я спромоглася б на таке геройство, але бачити, як Безбородько нанизує виделкою шинку, як тримає ту навантажену виделку над тарілкою і зупиняє під час балачки на півдорозі до уст, — таке видовище понад мої сили. Видно, що цієї сили бракує і решті сестер, бо під час вечері Безбородька нікого з них в їдальні нема. Ні він, ні Катерина з цього приводу не ображаються. Зрозуміло, що Катерина для пристойності мусить дотримувати товариства нареченому. Поповнішала від того, і, треба признати, те їй личить.

— Чого ти така худа? — запитав мене якось Безбородько. — Закохана, чи що?

Червонію, і то добре, що можу ще в такий момент почервоніти.

Настали ясні, місячні ночі. Ми умовилися з Нелею не запалювати в нашій кімнаті звечора світла. Навмисно з великим грюкотом відчиняю вікно нашої кімнати. За хвилину сусіднє теж відчиняється.

— Добрий вечір!

— Добрий вечір, докторе.

— Хочу піти і попросити вашу мамцю, аби дозволила мені трохи погуляти з вами. Не маєте нічого проти?

— Я дуже радо пройдуся, докторе… — в думці додаю «з вами».

Дома не мають нічого проти моєї прогулянки з нашим постояльцем. Трохи посміхаються, що йому забаглося якраз мого товариства.

— Підемо на ту стежку за млином?

— Тепер? — дивуюся. — Тож уже досить пізно.

Ідемо мовчки. Мені здається, що почати розмову мусив би він. Пам'ятаю ще слабо, про що просила мене Оксана, але почати таку розмову не наважуюсь. Це по-перше. По-друге, я зовсім не зацікавлена в тому, щоб Оксану познайомити з ним. Не бачу місця для Оксани тепер, коли минаємо останні будиночки передмістя, наближаємось до обріїв срібних піль, а над нами і в нас стільки місячного сяйва.

Повертаю голову до Севера і бачу його трохи засмучене лице. Місяць світить так, що можна помітити темні, миготливі тіні на його обличчі. Може, і я мусила б мовчати, але натомість кажу:

— Ви в поганому настрої, докторе?

Про причину не насмілююсь питати. Сподіваюсь чомусь, що заперечить.

— Не так у поганому, як у важкому. Дістав сьогодні неприємного листа.

Не знаю, що на це сказати. Чомусь мені здається, що його похмура вдача ніби заздалегідь відгонить від нього будь-які глибші турботи.

Аж тепер по-справжньому усвідомлюю, що ми в дійсності чужі одне одному. Що я знаю про ясні і темні справи в його світі?

Хвилина, що допіру так збурила мою кров, плине далеко, далеко, разом з мрякою, що знімається понад лісом. Тепер можу говорити вже про Оксану. Чесно кажучи, не можу цього зробити, не відчуваючи уколу в саме серце, але, може, так і добре:

— Скажіть мені, докторе, які дівчата вам до вподоби?

Мажарин сміється беззвучно, а потім запитує зненацька:

— Скільки вам років, Славо?

Вдаю ображену:

— Ви вважаєте, що зі мною не слід серйозно розмовляти? У всякому разі, маю зрілість, виписану на папері.

— Правда, я якось забув про це, — відказує нещиро. — Але ж бо, Славо, мені стало сумно від вашого запитання. Дівчина, яка сама хоче подобатись, не випитує, а випробовує…

Звідкись виникає в мене сухий, глумливий сміх:

— А ви хіба припускаєте, що я могла захотіти вам подобатись? Так, докторе?

Мажарин бере мене за лікоть і безцеремонно притискає до себе. Деякий час не можемо потрапити в ногу, а потім маршируємо, як треба.

— Ні, я цього ніколи не припускав, бо тоді… ви мусили б в якійсь мірі подобатись і мені… А це майже неможливе.

— Чому? — виривається в мене дурне запитання.

— «Чому»? Може, тому, що я кохаю іншу…

— О, — вихоплюється необережно в мене. Тепер, щоб рятувати свою гідність, уже мушу заговорити про Оксану. — О, то зле, що ви зайняті. Я власне… як це вам сказати… я… мене… просив хтось… щоб я познайомила його з вами… Одна дівчина… І вона буде тепер розчарована. Виходить на моє…

Мажарин споважнів.

— Я вас не розумію, Славо…